Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



СЕРЕДА, 20 ВЕРЕСНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

26.02.2016

УКРАЇНСЬКИЙ ЛИЦАР ЛОТОЦЬКИЙ

Вашому серцю про щось говорить це ім’я: Олександр Гнатович Лотоцький? А між тим в Україні, починаючи з 2001 року, вже троє людей, ретельно вивчивши його життя та творчість, зуміли стати кандидатами історичних наук.
У збірнику «Лицар праці та обов’язку», виданому 1983 року за океаном і присвяченому пам’яті професора Лотоцького, його охарактеризовано як одного з найвидатніших діячів українського національного відродження на переломі XIX і XX століть, державного мужа новітньої української держави 1917-1921 років, письменника, публіциста, науковця й організатора української науки. Олександр Гнатович родом із Поділля, упродовж п’яти років навчався в Кам’янці-Подільському в духовній семінарії, а в 1919-1920 роках, очолюючи дипломатичну місію Української Народної Республіки у Стамбулі, був тісно пов’язаний із містом над Смотричем, яке тоді грало роль тимчасової української столиці.
Тож, напевно, варто детальніше ознайомитися з життєписом цієї непересічної людини.

РОДИНА

Олександр ЛотоцькийЗвісно, в радянські часи про Лотоцького не писали. Чи не єдина згадка про нього просочилася 1969 року до словника українських псевдонімів і криптонімів, який уклав і зумів видати Олексій Дей. Там наведено аж 20 псевдонімів Олександра Гнатовича (щоправда, без жодного зазначення, хто це такий). Зокрема, свої статті він підписував як Білоусенко, Липовецький, Лотоцці, Любенький, Новий Нестор, Подоляк, Чижик, Чорноморець, Шпориш.
Для тих, хто в комуністичні часи ретельно студіював біографію вождя пролетаріату, не складе проблеми запам’ятати дати життя Олександра Лотоцького. Народився він 1870 року (того ж року з’явився на світ і Ленін), а відійшов у вічність 1939 року (того ж року померла й дружина засновника СРСР - Надія Крупська).
Мала батьківщина Олександра Лотоцького - село Бронниця на березі Дністра, за сім верст від повітового міста Могильова-Подільського. Тут його батько трудився настоятелем Свято-Успенської церкви. Отець Ігнатій був шанованою й авторитетною постаттю для парафіян. Важливо зазначити, що в духовній семінарії в Кам’янці-Подільському він навчався одночасно зі Степаном Руданським й Анатолієм Свидницьким і, за словами сина, той дух часу, в якому виростали ці славні українські письменники, живив і його батька. З пієтетом він згадував і розповідав про них синові.
До речі, прадід Олександра - Юліан Лотоцький (1808-1876) - залишив невеликий, але помітний слід в історії міста над Смотричем. Він 1829 року закінчив духовну семінарію в Кам’янці-Подільському, три роки пропрацював учителем духовного училища в Приворотті (нині село Подільське Кам’янець-Подільського району), а далі понад сорок років (у 1832-1875 роках) був настоятелем церкви святих апостолів Петра й Павла в Старому місті. Юліанові Даниловичу належать цікаві мемуари, посмертно видані 1910 року. У наш час їх використав у романі-есе «Поділля - колиско і доле» письменник із Хмельницького Броніслав Грищук.
Помітним був вплив на Олександра і його матері - Єлизавети Дложевської. Здобувши освіту в одному з польських приватних пансіонів, вона з особливою цікавістю ставилася до подій загальнополітичного життя, зокрема українського. Як визнавав Олександр Лотоцький, «громадські риси вдачі моєї мами сприяли ранньому пробудженню у мене інтересу до громадського життя».
Особливий вплив на Олександра мав його дід по матері, протоієрей Север’ян Дложевський. Його «ідеально-патріархальні» стосунки з парафіянами, незалежно від їхнього віку чи соціального стану, були для Олександра прикладом щирої поваги до людської гідності. Дід розповідав про біблійні події народною мовою, просто і яскраво. Насичуючи свої оповіді придуманими подробицями, він давав дитині можливість зрозуміти глибинні відтінки моральних настанов Біблії.
Крім Олександра, в Лотоцьких було ще двоє дітей, старших за нього, - Онися й Віктор.

НАВЧАННЯ

Олександр навчився читати «непомітно, як буває з дітьми, коли книжка складає в хаті необхідний атрибут життя». Рано перечитавши сімейну бібліотеку, хлопець постійно брав книжки у сусідів і знайомих. Великим святом для Сашка став подарунок, який зробив його батькові місцевий дідич - князь Вітгенштейн: він передав сільському священикові частину своєї бібліотеки. Це були книги не тільки з богослов’я, але й з гуманітарних наук, а також класична література.
Десятирічного Олександра, який здобув початкову освіту вдома, віддали до духовного училища в Шаргороді. Це містечко, за словами Лотоцького, лежало оддалік не лише від залізничного, але й од усякого більшого шляху, що забезпечувало йому непорушну патріархальність усього укладу життя у всіх ділянках. У спогадах Олександр Гнатович з гіркотою писав: «Рука російського самодержавного режиму раз назавше убила в сьому глухому кутку всі творчі елементи життя... Се був типовий зразок того національного сну, яким спала Україна; живчик її життя бивсь у більших осередках та й то ледве помітно, а решта української землі спала і, здавалося, - непробудно».
1881 року батька, який мав проблеми зі здоров’ям, перевели з надто гористої Бронниці на нову парафію - в Білоусівку Брацлавського повіту поблизу Тульчина. Тут Олександр Лотоцький прожив, за його словами, найкращі 15 літ свого молодого віку, тож згодом власні праці часто підписував як Білоусенко. Хлопець і далі читав українські книжки, тепер уже з бібліотеки волосного писаря Громовецького. Особливо велике враження на хлопця справили «Хмари» Івана Нечуя-Левицького, передусім образ Радюка, який став для Сашка зразком для наслідування. Невимовний захват у хлопця викликав повний «Кобзар» Шевченка - двотомне празьке видання. Як зауважував пізніше Лотоцький, «Кобзар» справив на нього враження найсильніше за все, що він узагалі коли-небудь читав.
Закінчивши перший клас у Шаргородському духовному училищі, Олександр продовжив навчання в Тульчині. У спогадах він писав: «Наявність у Тульчині двох шкіл - хлоп’ячої та дівочої, наявність великої військової частини, находження на поштовому тракті між залізничною станцією Вапняркою та містами Брацлавом і Гайсином, - все се з погляду культурного підіймало Тульчин вище за Шаргород».
Від 1884 року Олександр навчався в Кам’янці-Подільську - в Подільській духовній семінарії. У першій книзі «Сторінок минулого» Лотоцький писав:
«Подільська семінарія мала свої традиції - і добрі і лихі. Раніше загніздилися, було, тут революційні настрої, найбільш виразним представником їх був пізніший шліссельбуржець Новодворський, вихованець Подільської семінарії. Настрої ті можна пояснити взагалі характером подільського духовенства - свободолюбивого, незалежного і навіть матеріально взагалі добре забезпеченого. Архієреї-москалі їхали на подільську кафедру звичайно з неохотою, як на покуту, трактуючи подільських священиків як «магнатів», - і дійсно, не можна було рівняти їх ні матеріальним, ні духовним станом з убогим, забитим священством московського краю. Свідоцтвом твердої незалежності подільського духовенства може бути хоча б той факт, що лише тут, на Поділлю, духовенство могло добутися синодальної постанови, - і то ще до першої революції, - щоб у церковних школах науку протягом першого року провадилося рідною мовою, щоб в церковно-учительських школах та в семінарії заведено було дисципліни українознавства. В кінці 70-х років свободолюбні течії захоплювали і педагогічний персонал семінарії та мали почасти забарвлення національно-українське. Серед учительського персоналу тоді перед вів талановитий і спритний подоляк Митрофан Симашкевич. Він обійшов пішки все Поділля, знав, як п’ять пальців, усю його територію, зібрав силу цінних етнографічних записів з поля релігійних вірувань, які зреалізував у прекрасних статтях у місцевім єпархіальнім органі».
Через конфлікт із викладачем математики Іваном Ястребцовим Олександр Лотоцький змушений був два роки провчитися в другому класі. Цей учитель, хоч був дуже добрим математиком, часто йшов на лекції без підготовки. Одного разу Лотоцький, який уважно стежив за імпровізацією викладача при доведенні якоїсь теореми, переконався, що той заліз у нетрі, що аж сам спинився, тож безпосередньо й щиро в своєму захопленні сказав уголос: «Овва!». «Він на мене, - зовсім не люта людина, - люто подивився, - писав у спогадах Олександр Гнатович, - другого дня покликав до дошки, поставив одиницю, на іспиті та на переекзаменовці дістав я так само по одиниці. І залишився я в другому класі ще повторно на рік».
Але тому ж Ястребцову Лотоцький завдячував тим, що став уважно ставитися до шкільної науки і тим самим зміг згодом потрапити до вищої школи. Як людина совісна, викладач розумів неморальність своєї помсти і, коли наступного року Лотоцький з упертості перестав учитися, він старався вплинути на нього дуже влучним глузуванням. «Я думав, - сказав він одного разу Олександрові, - що ви ставите собі якусь вищу ціль. Але й дзвіниця - се теж висока ціль». Це на Лотоцького так вплинуло, що він став після того взагалі добре вчитися.
1889 року, будучи учнем п’ятого класу семінарії, Олександр змушений був покинути Кам’янець і переїхати до Грузії. Там у Тифліській духовній семінарії викладав його старший брат Віктор, який став втрачати зір, тож йому треба було допомагати в роботі. Влітку 1890 року, коли вже зовсім сліпий брат переїхав до батьків, Олександр перевівся до Київської семінарії, яку й закінчив 1891 року. Наступного року Лотоцький став студентом Київської духовної академії, яку через чотири роки закінчив зі званням кандидата богослов’я.

ПРАЦЯ

У Києві Олександр знайшов свою долю - Німфодору Руденко, яку при спілкуванні всі називали набагато простіше - Дорою. 21 липня 1896 року вони повінчалися. Німфодора Мефодіївна була вірною супутницею Олександра Гнатовича аж до своєї передчасної смерті 11 жовтня 1930 року, коли їй виповнилося всього 55 років. У Лотоцьких було двоє дітей: Оксана, яка народилася 1897 року, й на сім років молодший від неї Борис.
В академії Лотоцький мав репутацію не зовсім благодійного, оскільки надрукував у Львові українською мовою статтю про устрій української церкви. Подільський архієпископ Димитрій (Самбикін) спочатку обіцяв Лотоцькому влаштувати його на роботу в Кам’янці-Подільському, але, довідавшись про інцидент в академії, відмовив у посаді.
Після невдалих пошуків роботи на ниві освіти Лотоцький за порадою Олександра Кониського влаштувався у Київську палату Державного контролю. Це різко змінило його життєвий шлях. Спочатку Лотоцький працював у касовому відділі, але з вимоги управителя Ніколаєва йому довелося самотужки освоїти всі тонкощі економіки й фінансів. Пізніше Лотоцький так оцінив цей період свого життя: «Се було дуже щасливою обставиною для мене, що я попав так випадково у міністерство, найбільш далеке од політики, та під начало до людини, що так терпимо ставилась до чужих поглядів».
У Києві створився гурток людей, яким на довгі роки судилася спільна праця на терені українства. До нього, крім Олександра Лотоцького, увійшли Сергій Єфремов, Василь Доманицький (до речі, над кандидатською дисертацією про його життя та діяльність натхненно працює випускниця нашого історичного факультету Ольга Комарова), Федір Матушевський, Володимир Дурдуковський, Дмитро Дорошенко. Вони започаткували в Києві українське видавництво «Вік». До речі, із Сергієм Єфремовим, здійснюючи подорожі Поділлям, Олександр Лотоцький побував у Старій Ушиці, Бакоті, Студениці.
1900 року задля справ видавництва Лотоцький прийняв пропозицію про переміщення по службі у Державному контролі до Санкт-Петербурга - столиці Російської імперії. Він пояснював це так: «Потрібно було в Петербурзі людину, що провадила б постійні зносини з цензурою, переговорювала, пояснювала, штурхала, натискала, бо без того найбільші зусилля видавництва пропадали марне». У столиці Олександр Гнатович пропрацював до 1917 року.
Після Лютневої революції 1917 року Лотоцький очолив Українську національну раду Петрограда. Тимчасовий уряд призначив його губернським комісаром Буковини і Покуття. Невдовзі Лотоцький повернувся до Києва. Тут у вересні - листопаді 1917 року він працював генеральним писарем Генерального секретаріату Української Центральної Ради, у березні - квітні 1918 року - державним контролером Української Народної Республіки, у жовтні - листопаді 1918 року - міністром віросповідань Української Держави. Після приходу до влади Директорії Олександр Гнатович у грудні 1918 року став тимчасовим комісаром Міністерства віросповідань Української Народної Республіки.
Від квітня 1919 року до березня 1920 року Лотоцький був головою Дипломатичної місії УНР у Стамбулі. Тут він вів переговори із Вселенським патріархом про визнання української автокефалії.
Від 1920 року Олександр Гнатович мешкав у Відні. Далі він перебрався до Праги, де в 1922-1929 роках працював доцентом, а потім професором церковного права Українського вільного університету. У 1929-1939 роках професор Лотоцький викладав у Варшавському університеті історію православної церкви. Водночас у 1927-1930 роках він був заступником прем’єр-міністра і міністром внутрішніх справ Державного центру Української Народної Республіки у вигнанні. Крім того, у 1930-1939 роках Олександр Гнатович був засновником і директором Українського наукового інституту у Варшаві. Лотоцький очолював комісію з підготовки до друку публікацій на пошану Симона Петлюри (у 1926-1929 роках), ініціював повне видання творів Тараса Шевченка (у 1934-1938 роках). Плідну працю вченого перервала смерть 22 жовтня 1939 року.

ДОРОШЕНКО ПРО ЛОТОЦЬКОГО

1935 року у Львові в календарі «Дніпро» відомий історик Дмитро Дорошенко (1919 року він працював приват-доцентом Кам’янець-Подільського державного українського університету) до 45-річчя літературно-публіцистичної та 40-річчя наукової діяльності Олександра Лотоцького опублікував статтю «Лицар праці і обов’язку». Процитуємо фрагмент цієї статті:
«Є діячі серед українського громадянства, що їх ім’я раз-у-раз у всіх на устах, бо вони стоять постійно на очах, займаючи перші місця в громадській ієрархії та працюючи в атмосфері загального признання, пошани й похвали для своєї праці.
Але є в нас і такі діячі, що працювали непомітно для широкої публіки, що мусіли укривати своє ім’я або виступати під псевдонімами; діячі, що започаткували або переводили дуже важні справи, а широка громада про це навіть не догадувалася; діячі, що ніколи не знали поділу між «великими» й «малими» ділами та виносили на своїх плечах увесь тягар так званої чорної роботи, без якої, одначе, немислимий був би поступ нашого національного руху. До таких саме діячів належить Олександр Лотоцький, принаймні в першій, довшій половині своєї діяльності.
Від юних днів натхненний любов’ю до рідного народу й Батьківщини, захоплений бажанням їм служити, він іще молодим студентом присвятив себе справі українського національного відродження, віддав їй усю свою душу, всі помисли, всі сили, перейнятий і одушевлений одним категоричним імперативом: боронити свій народ, працювати для його добра аж до останніх сил, до останнього віддиху, за всіх умов і за всіх обставин».

Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку