Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



ЧЕТВЕР, 23 ЛИСТОПАДА 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

01.04.2016

ЯК НІМЦІ ВІДСТУПАЛИ НАВЕСНІ 1944-го

Отто Вайдінгер, 1944 рікЯк відомо, 4 квітня 1944 року повністю завершено визволення Кам’янець-Подільського району, а разом із тим і Кам’янець-Подільської (нині Хмельницької) області від німецько-нацистських загарбників. Цього дня частини 67-го стрілецького корпусу 38-ї радянської армії визволили Жванець. Того ж 4 квітня полки 101-го стрілецького корпусу звільнили Ісаківці, Ляшковицю (нині Збруч), Вітківці, Завалля, Кудринці, Кізю-Кудринецьку, Мілівці, Чорнокозинці, Параївку, Фридрівці (нині Залісся Перше), Шустівці, Ніверку, Кізю, Адамівку, Привороття, Добровілля.
Ми маємо можливість подивитися на події тих незабутніх днів не тільки очима радянських визволителів, але й з другого боку. У Німеччині побачило світ кілька видань книжки німецького офіцера, учасника Другої світової війни Отто Вайдінгера (1914-1990) «Kameraden bis zum Ende» («Товариші до кінця»), в якій, зокрема, у вигляді щоденникових записів відображено події кінця березня - початку квітня 1944 року на теренах нашого краю. Книжку написано на основі спогадів командирів панцер-гренадерського полку СС «Дер Фюрер», сформованого в Австрії навесні 1938 року. Свій шлях він закінчив у Німеччині 12 травня 1945 року, коли полку оголосили про закінчення військових дій і капітуляцію збройних сил Німеччини на всіх фронтах.
На основі справжніх документів, що включають журнали бойових дій, особисті щоденники командирів і однополчан, накази, схеми і картографічні матеріали, Отто Вайдінгер, останній командир полку «Дер Фюрер» і автор-укладач книги «Товариші до кінця», детально розповів про участь полку в боях на театрах воєнних дій. 2012 року книжка Вайдінгера в російському перекладі побачила світ у московському видавництві «Центрполіграф».
Після закінчення війни Отто Вайдінгера передали з американського полону до Франції, де він постав перед судом за звинуваченням у причетності до знищення мирних жителів в Орадурі й Тюлі. Вайдінгера визнали невинним і 1951 року відпустили на свободу.
Отже, звернемося до записів із мемуарної книжки «Товариші до кінця». Почнемо слідкувати за відступом німців ще з Вінницької області. У дужках додано коментарі, зокрема вказано сучасну територіальну належність населених пунктів.

24 БЕРЕЗНЯ

Командний пункт переноситься в місто Бар. Осторонь від шосе виявлено дороги, які ще не зайняв противник. Бойова група виводиться з безпосереднього підпорядкування 24-го танкового корпусу та підпорядковується 101-й єгерської дивізії під командуванням генерал-лейтенанта Фогеля.
Обкладинка одного з німецьких видань книги  «Товариші до кінця»Оскільки ми мали суперечливу інформацію про блокування шосе в південно-західному напрямку, а багато автомашин зуміли подолати цю ділянку без зіткнення з противником, то приймається рішення ще раз спробувати на колісному транспорті бойової групи дістатися по шосе до Нової Ушиці. Очолити цю колону доручається офіцерові-зв’язківцеві, оберштурмфюреру СС Хентшелю. Основні ж сили бойової групи з рештою гусеничних транспортних засобів відправляються пішки по бездоріжжю до села Козарівка (Барського району Вінницької області), в якому, всупереч нашим очікуванням, супротивника не виявилося.
Зв’язок з автомобільною колоною спочатку забезпечувала ранцева радіостанція, однак уночі зв’язок обірвався, що змусило нас припустити найгірше.
…Із важким серцем оберштурмфюрер СС Хентшель вирішив кинути застряглі в багнюці автомобілі, по яких противник вів безперервний артилерійський вогонь. Найважливіші документи повантажили в танк Pz IV, туди ж завантажили чотирьох чи п’ятьох поранених разом із доктором Фуксом. Особливо важко в нас було на душі, коли ми закладали вибухівку під нашу бронемашину зв’язку. Тут же ми втратили і шикарний «Хорьх» командира бойової групи. Далі ми вирушили пішки та вже наступної ночі вийшли в розташування бойової групи. На шосе ми підібрали молоду німкеню з допоміжних частин вермахту, яку війська, що відступали, залишили в шпиталі в Проскурові.
Так за одну-єдину ніч було знищено весь наш безцінний автомобільний парк. Особливо важко ми переживали втрату пересувних радіостанцій і артилерії нашої бойової групи.
Також було втрачено особисте майно всіх, починаючи від командира і закінчуючи наймолодшим солдатом штабної роти. У кожного залишилося тепер тільки те, що було при ньому.

25 БЕРЕЗНЯ

Бойова група слідувала далі по маршруту Дашківці (Віньковецького району) - Віньківці. На цьому шляху відбувалися тільки дрібні сутички з розвідувальними дозорами росіян. Ми прибули на місце, коли в баках залишалися буквально останні краплі пального. Однак вночі, як за помахом чарівника, з’явився роттенфюрер СС Цигель з автомобілем, повним пального.

26 БЕРЕЗНЯ

Ми рухалися, іноді при легкому зіткненні з противником, через село Зіньків (Віньковецького району) у район села Стріхівці (Ярмолинецького району). Через пошкодження радіатора та поломку вала вентилятора нам довелося підірвати останню самохідну гаубицю «Грілле». Тим самим ми втратили останнє важке самохідне піхотне знаряддя, яке своїми 150-міліметровими снарядами так ефективно підтримувало наші атаки й було незамінним при обороні як «артилерія маленької людини».

27 БЕРЕЗНЯ

Спроба дістатися через село Гірчична (Дунаєвецького району) до визначеного наказом пункту призначення, села Руда-Гірчичнянська (теж Дунаєвецького району), зазнає невдачі, оскільки противник уже встиг закріпитися в селі Гірчична. Однак під селом Іванківці (того ж Дунаєвецького району) ми виявляємо пролом, через який просуваємося на захід, щоб потім ударом звідти вийти на визначені наказом позиції та зайняти їх.

28 БЕРЕЗНЯ

О третій годині ночі бойова група атакує в східному напрямку вздовж шосе. На висоті 296,6 біля шосе закріпилися росіяни, і її необхідно взяти, оскільки нам треба зайняти, згідно з наказом, позиції в селі Руда-Гірчичнянська. Всього лише три зенітні кулеметні установки можуть підтримати піхоту. У рукопашній сутичці, після відбиття трьох контратак, бойовій групі вдається змусити противника відступити.

29 БЕРЕЗНЯ

Ми виходимо до села Руда-Гірчичнянська та відбиваємо декілька ворожих атак. З кожним днем у нас стає все менше такої важкої зброї, як артилерія, зенітки, штурмові гармати й танки. Через брак пального та нестачу життєво важливих запчастин доводиться підривати Обкладинка російського видання книги  Отто Вайдінгераодин транспортний засіб за іншим, одне цінне важке озброєння за іншим.
Тим часом наша бойова група вводиться до складу 168-ї піхотної дивізії, в якій на ходу залишився один-єдиний легковий автомобіль командира дивізії, для якого практично зовсім не виділяється пальне. Зрозуміло, бойова група теж не отримує ні краплі пального. Для всього нашого автомобільного парку скоро настане справжня катастрофа, якій навряд чи можна запобігти якимись хитрощами та винахідливістю.
Уночі ми могли бачити аеронавігаційні вогні німецьких літаків, які безперервно приземлялися і злітали на аеродромі під містом Кам’янцем-Подільським. Незважаючи на вогонь ворожих зеніток, вони забезпечували безперебійне постачання котла продуктами та боєприпасами. Порожні «Юнкерс-52» забирали із собою поранених, яких з усіх боків підвозили до аеродрому, що значно полегшувало становище оточеної армії. Це було справді чудове досягнення наших повітряних сил!
Уночі бойова група відходить через Дунаївці та Могилівку в район села Мушкутинці (Дунаєвецького району), де знову створюється суцільна оборонна лінія.

30 БЕРЕЗНЯ

Відбувається нове відведення військ і марш-відхід через Воробіївку - Слобідку в район села Млаки (Дунаєвецького району).
На кілька днів знову повернулася зима, і труднощі в просуванні стали просто нестерпними. Через сніговий буран неможливо було знайти дорогу. Сліди від колон, що проходили, миттєво знову вкривала заметіль. Бойова група з труднощами просувалася за визначеним маршрутом, часто потопаючи по коліно в снігу.
Зворушливо покірливі конячки (відібрані у покірливих селян, оскільки ті не мали зброї) стали нашими найвірнішими помічниками. Вони тягнули сани зі зброєю і боєприпасами, на них час від часу їхали верхи смертельно втомлені бійці, але передусім коні перевозили поранених на нові позиції або до найближчого польового шпиталю, якщо такий узагалі траплявся на нашому шляху. Солдати бойової групи повільно брели по снігу, що мимоволі нагадувало армію Наполеона під час її відступу з Москви по безкрайніх засніжених просторах Росії.

31 БЕРЕЗНЯ

Як тільки стемніло, бойова група почала відхід далі на південь і при цьому перетинала польовий аеродром під містом Кам’янцем-Подільським, де безліч транспортних Ю-52 чекали на поранених. Це були останні літаки, які, незважаючи на сильну заметіль і зенітний вогонь противника, дісталися до котла, бо незабаром нашим військам довелося залишити цей аеродром.
У голову стукнула приваблива думка, що всього лише через дві години ці літаки приземляться в Бреслау! Але бойова група бреде по глибокому снігу повз ще порожні літаки і продовжує свій марш далі на південь. Марш-кидок тривав усю ніч.

1 КВІТНЯ

Ми проходимо через села Цвіклівці - Пудлівці - Довжок (Кам’янець-Подільського району) й уранці 1 квітня входимо в село Зариця (ідентифікувати населений пункт не вдалося).
У цю ніч у більшості автомашин остаточно закінчилося пальне, і командир був змушений віддати неминучий наказ перед переходом через річку Смотрич підірвати велику частину автомашин. Вирішено залишити тільки найнеобхідніші бронеавтомобілі для перевезення зброї та боєприпасів - поки у них ще є пальне.
З важким серцем довелося підривати розташовані півколом на березі річки автомобілі. Палаюче кладовище автомобілів бойової групи справило на всіх тяжке враження. Кожна вантажівка, що перевозила жалюгідні пожитки солдат, була для них часткою їхньої батьківщини. Завдяки ретельному догляду та чудовій роботі всіх ремонтних бригад досі завжди вдавалося відремонтувати автомобілі, що застрягли в снігу або в грязюці. І ось тепер їх довелося підірвати не через якусь технічну несправність, а через банальну нестачу пального! Величезні цінності було знищено протягом кількох хвилин!
Після вибуху автомобілів командир бойової групи наказав фельдфебелям кожної роти прийняти на відповідальне зберігання особисті документи бійців своїх рот.

2 КВІТНЯ

У сильну заметіль, яка не припиняється цілий день, бойова група з труднощами добирається до села Рихта, а потім у ході стрімкої атаки опановує населеним пунктом Фридрівці (нині Залісся Перше Кам’янець-Подільського району).

3 КВІТНЯ

Кілька з останніх автомобілів, що залишилися, застрягли під час маршу в район села Кудринці (на обох берегах Збруча, на лівому - Кам’янець-Подільського району, на правому - Борщівського району Тернопільської області). За допомогою тягачів ми намагаємося зберегти для бою хоча б останні самохідні артилерійські установки. Але через несправності в двигуні та передачі доводиться підірвати останню зчетверену зенітку, дві вантажівки для підвозу боєприпасів і 20-міліметрову зенітку на самохідному лафеті.

4 КВІТНЯ

Марш-відхід триває через Залісся до села Гермаківка (Борщівського району Тернопільської області). Росіяни вже випередили нас і зайняли частину села. Нам доводиться контрударом вибивати їх. Після цього роти зайняли позиції навколо села. Командний пункт 168-ї піхотної дивізії, якою командує полковник Ландау, теж розміщується в Гермаківці.
Це село, на відміну від усіх попередніх російських сіл, виглядало майже як типове німецьке село. Будинки (в основному кам’яні) акуратно побілено. Серед населення переважали статні блондини, тож у Гермаківки, про що свідчить уже сама назва, швидше за все не слов’янські, а німецькі корені - можливо, це зберігся досі відгомін давнього походу шведського короля Карла XII.
Командний пункт бойової групи розмістився в одному з великих селянських будинків, де якраз готувалися до весілля. Мешканці цього будинку, як і всі інші жителі села, дуже чуйні та гостинні люди, однак вони жодним чином не братаються з ворогом і не набиваються до нього в друзі. На нас справляє дуже приємне враження доглянутість цих людей і чистота на вулицях села. Додатково до всього над просторами засніжених полів уперше за багато днів виглянуло сонце.
Ближче до вечора на наші позиції на східній околиці села вийшли з північного сходу два німецькі піхотинці і зажадали, щоб їх відвели на командний пункт. Вони були без зброї та поясних ременів і повідомили нам, що опинилися в полоні. Один із російських офіцерів наказав їм піти на німецькі позиції в Гермаківці та передати командирові 168-ї піхотної дивізії лист від радянського генерала, написаний німецькою мовою, з вимогою скласти зброю. Зміст листа був приблизно таким:
«Кільце оточення навколо 1-ї танкової армії остаточно зімкнулося. Ваша боротьба проти переважаючих російських військ абсолютно безперспективна. У вас більше не залишається жодної можливості вирватися з котла! Здавайтеся! Ви чесно боролися. Тому ми будемо ставитися до вас як полонених із повагою, відразу після закінчення війни ви будете відпущені додому на батьківщину! Будь-яке продовження боротьби безглузде і спричинить за собою лише непотрібні жертви! Покінчіть, нарешті, з війною! Здавайтеся в полон! Розсудливі німецькі офіцери, об’єднані в Національному комітеті «Вільна Німеччина», вже зробили цей крок до вас! Цей лист є для вас і для всіх підлеглих вам частин пропуском при переході російської лінії оборони! Складіть зброю і йдіть до нас! Ми не будемо у вас стріляти!».
Ми лише посміхнулися, прочитавши цей лист. Проте командир бойової групи відвіз лист у штаб дивізії і передав його полковникові Ландау. Того теж здивувала така примітивна вимога капітуляції. Полковник розпорядився підшити лист у справу. Обох піхотинців взято під опіку 168-ї піхотної дивізії.

Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку