Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



П'ЯТНИЦЯ, 24 ЛИСТОПАДА 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

22.04.2016

П’ЯТЬ СПОГАДІВ ПРО КАМ’ЯНЕЦЬ

Два тижні тому, 8 квітня, в публікації «Кам’янець очима письменників» ми розповіли про дев’ятьох майстрів красного письменства, які у своїх творах звернули увагу - хто більшу, хто меншу - на місто над Смотричем, процитували фрагменти з цих творів. Сьогодні звернемося до літературно-художнього альманаху «Кам’янець-Подільський», перший і єдиний випуск якого побачив світ наприкінці 1956 року. Там під рубрикою «Письменники розповідають» подано п’ять спогадів: про початок свого творчого шляху в Кам’янці-Подільському розповіли Любомир Дмитерко, Терень Масенко, Олекса Кундзіч, Наталя Забіла та Федір Маківчук. Крім того, у низці спогадів фігурує письменник Сава Божко - перший редактор газети «Червоний кордон», що в 1924-1941 роках видавалася в Кам’янці-Подільському.

«ІДУ ЧУДОВИМ ПАРКОМ»

Любомир ДмитеркоНайлаконічнішим був поет, прозаїк, драматург, публіцист і сценарист Любомир Дмитрович Дмитерко (1911-1985), який у 1928-1929 роках навчався в Кам’янець-Подільському інституті народної освіти (ІНО). У замітці «Від усього серця» письменник повідав таке:
«Коли я згадую свою творчу молодість, у пам’яті моїй встає сонячний квітневий день і я, щасливий, юний (мені було тоді 17 років), іду чудовим парком над скелястим Смотричем зі свіжою, що пахне ще друкарською фарбою, газетою в руках. Це було в Кам’янці-Подільському, 1928 року. У газеті «Червоний кордон» було надруковано мій перший вірш «Мати». Потім у цій же газеті друкувалося багато моїх віршів, оповідань і навіть два романи з продовженням. Регулярно виходила в газеті «Літературна сторінка», де друкувалися твори багатьох молодих поетів і прозаїків».

«БІЛЕНЬКЕ, ЧИСТЕ Й ЗЕЛЕНЕ МІСТО»

Поет і перекладач Терень (Терентій) Германович Масенко (1903-1970) навчався на робітничому факультеті Кам’янець-Подільського сільськогосподарського інституту. Він надав редакції альманаху фрагмент автобіографічних нотаток «Літа і люди», написаних 1946 року:
«Восени 1922 року з відрядженням Комітету незаможних селян (батько мій належав до комнезаму) я приїхав до Кам’янця-Подільського і вступив на робітфак при сільськогосподарському інституті. Тут лише, з робітфаку й комсомолу, починається моє свідоме громадське життя. Я був палким ентузіастом усього нового, що тут почув, пізнав і засвоїв.
Терень МасенкоЛишилося незабутнім на все життя, з яким сердечним і глибоким смутком, тривогою ми всі, юнаки-робітфаківці, пережили вістку про смерть Володимира Ілліча Леніна в січні 1924 року. Ми слухали ту вість, стоячи в холодному залі, і очі в кожного були повні сліз. То був смуток болючий і щирий, немовби за втратою рідного батька.
Біленьке, чисте й зелене місто над високими й крутими берегами річки Смотрича - чудовий, мов частка красеня - Києва, наш Кам’янець-Подільський, робітфак, комсомол - то найцікавіші і найсвітліші літа моєї юності.
У цьому чарівному місті - перша моя робота в газеті, перші надруковані вірші, перша моя любов…
Я написав вірш-пісню «Марш робітфаківців», що був надрукований у січні 1924 року в харківському журналі «Студент революції». Місцевий самодіяльний композитор Франко, що був керівником нашого робітфаківського хорового гуртка, поклав тоді цю пісню на музику.
Коли у свята Травня і Жовтня студенти йшли колонами по вулицях міста і співали мій марш, моє серце, звісно, наповнювалося великою радістю. Бо я сам ішов із тими колонами і сам співав той марш. Я пригадую його приспів:
Робітфаківець уміє працювати!
Сьогодні з молотом,
а завтра з олівцем.
Його усюди можна розпізнати
Завзятим сміливим бійцем.

Може, й нелегко було кам’янецькому композиторові писати музику до таких ще юних і шкарубких віршів, але нам тоді здавалося всім, що пісня вийшла добре, і мої ровесники мене щиро шанували…
Повесні того ж 1924 року до Кам’янця приїхав молодий письменник, член «Плугу» Сава Захарович Божко з дорученням від ЦК КП(б)У організувати окружну газету. Її назвали тоді «Червоний кордон». Він запросив мене на роботу відповідальним секретарем редакції газети. Згодом я часом заступав Саву Божка, як редактора газети, в дні його відряджень, відпусток.
Пам’ятаю вихід номера газети «Червоний кордон» за 1 травня 1924 року. Тоді всі громадські організації міста виїхали на мітинг спеціальним поїздом до кордону з Румунією. Поїзд дійшов майже до самої річки Дністра, до того місця, де кінчалися рейки над зірваним мостом. Ми вийшли з червоними прапорами на берег.
Мітинг на кордоні був улаштований як протест проти утисків і терору боярської влади щодо наших братів-бесарабців, у зв’язку з Татарбунарським повстанням. Цій події і Першотравню були присвячені мої вірші, надруковані у цьому ж номері газети.
Кам’янецькі літа такі знаменні й сонячні для мене, що до них я повернусь ще не раз і то не в таких коротких, уривчастих споминах…
Звідсіля починався громадський і літературний шлях Івана Дніпровського, Олексія Кундзіча, Володимира Бєляєва, що починав тоді свою газетярську роботу в «Червоному кордоні» ще юним хлопчиком. Їх усіх, моїх друзів, я пам’ятаю у Кам’янці запальними і гарними юнаками».

«БУЛКА, ОСЕЛЕДЕЦЬ І СТО ГРАМІВ ХАЛВИ»

Згадав студентські роки в Кам’янці-Подільському прозаїк і перекладач Олексій Леонардович Кундзіч (1904-1964). Розширений варіант цих спогадів опубліковано 1977 року в книзі «Живий Олексій Кундзіч»:
Олекса Кундзіч«1924 року Вінницька облнаросвіта вирішила поліпшити соціальний склад студентства Кам’янець-Подільського ІНО, перевівши туди з Вінницьких вищих педкурсів групу комсомольської та незаможницької молоді.
Внаслідок цього рішення одного чудесного ранку золотої осені, під’їжджаючи до Кам’янця, ми, кільканадцять хлопців і дівчат, побачили на обрії біле місто, а через якихось двадцять хвилин висипали з вагона розмаїтою юрмою, у лейбиках і свитках, у кожушках та перешитих шинелях,
з торбинками й саморобними скриньками. Нас зустріли з підводами (в місті тоді була лише одна автомашина - старий фордик), ми посідали на вози і вирушили веселою валкою, безжурні і трохи зухвалі, на ідейну, так би мовити, окупацію цього старовинного міста.
Кількома місяцями раніше до Кам’янця приїхав, щойно закінчивши Харківський комуністичний університет, молодий журналіст і письменник Сава Божко. Організатор і редактор окружної газети «Червоний кордон», прекрасний викладач історії і політекономії, завжди незалежно-самобутній і чарівно-безпосередній, Божко зразу ж очолив нашу групу.
У великих урочистих залах інституту на перервах церемонно шпацирували панночки з Польських фільварків і Руських фільварків, тихо розмовляючи з паничами, і тільки скоса неприязно поглядали на нас. Пам’ятаю, нас найбільше вразило те, що панночки були з ридикюлями. Дух воєнного комунізму ще стояв тоді в атмосфері, і не дивно, що ми підходили до людей із своєрідними критеріями... Звичайно, ми організували комсомольський Сава Божкоосередок, профком і щось ніби комнезам, почали проводити різні збори, диспути й суди, стали випускати бойову студентську стінгазету, в якій я часто, як її редактор, виступав на різні полемічні теми побуту, мови тощо. Але цим ми не обмежувались. Бувало, Сава Божко випускає нас до дзвінка, веде через вулицю до крамнички Штрахмана, і, коли панночки й паничі виходять з лекцій, уся наша група уже в залі, і в кожного з нас булка, оселедець і сто грамів халви на закуску. Так ми завдавали «пощёчины общественному вкусу», а між іншим і підкріплювались, бо жили на дванадцять карбованців стипендії, з яких ще й відраховували у свій економвідділ на одяг та взуття.
Своєрідні були й наші рейди в місто, у Стару фортецю, згодом талановито змальовану в трилогії одного з наших соратників - Володі Бєляєва, на Турецький міст і у вузенькі вулички міста до бойових башт і в ремісниче передмістя попід небачено оригінальними кручами Смотрича, на хутори і на Новий план. Місто лежало перед нами, як розгорнута книга історії, а Божко, історик із покликання і письменник, умів перегортати сторінки цієї книги. Іноді ми збиралися в парку Шевченка над кручами і до півночі по-сільському співали народних пісень. Обиватель цього колись чиновницько-духівницького міста з деяким острахом, але й з інтересом придивлявся до нашої групи, що все збільшувалася за рахунок місцевих студентів.
Звичайно, ми не тільки боролися за моральні норми простих людей, які харчуються оселедцями, ми працювали вдень на інститутському полі, а вночі стояли на варті в ЧОНі, виступали з доповідями, їздили і пішки ходили в підшефні села, проводили кампанії за завданнями окружкомів партії і комсомолу в далеких районах, виступали зі своїми творами на літературних вечорах.
Пригадується одна поїздка, коли я цілий день тарабанив возом у Велику Мікшу (нині Велика Слобідка. - О.Б.). Запам’яталися мені ці подільські шляхи, товтри, гаї і села. В цьому відрядженні я написав своє перше оповідання «Червоною дорогою» і послав його в харківський журнал «Молодий більшовик», де його та мій вірш «На район» було опубліковано в одному з номерів 1925 року. Це були мої перші друкова-ні твори (коли не рахувати одного фейлетону, надрукованого 1923 року у вінницькій газеті.
Ні назви фейлетону, ні псевдоніма не пам’ятаю. Знаю, що в ньому висміювалися церковники)».

«У ЗВ’ЯЗКУ З РОДИННИМИ ОБСТАВИНАМИ»

Дитяча поетеса Наталя Львівна Забіла (1903-1985) приїхала до міста над Смотричем до свого чоловіка - не раз уже згадуваного прозаїка Сави Захаровича Божка (1901-1947). У спогаді «Перші радощі» вона писала:
Наталя Забіла«У Кам’янці-Подільському мені довелося побувати лише один раз у житті та й то дуже давно, понад тридцять років тому.
Я вчилася тоді в Харківському інституті народної освіти і влітку 1924 року поїхала на канікули до Кам’янця, як то кажуть, «у зв’язку з родинними обставинами». Провела тут три літні місяці і ніколи вже сюди не поверталася.
Але саме тут відбулася одна подія, яка відіграла вирішальну роль в усьому моєму дальшому житті.
Треба сказати, що з самого дитинства я писала вірші, оповідання, писала просто сама для себе, не надаючи серйозного значення цій справі і аж ніяк не гадаючи зробити з цього свою основну професію.
І от, коли 1 серпня 1924 року відзначалися десяті роковини початку Першої світової війни, я написала вірш під назвою «Війна війні». Пам’ятаю, він починався рядками:
Оксамитними чорними шатами
Ніч укрила заводи й міста...
Тільки вітер лагідно, як мати,
Обережно пестить жита…

І далі йшла мова про мирні лани, мирну працю радянських людей, які не хочуть війни і оголошують їй війну.
Це був, мабуть, дуже наївний і недосконалий віршик, але вся радянська література була тоді ще зовсім молода і не ставила високих вимог щодо майстерності. Мій вірш узяли й надрукували в газеті «Червоний кордон»! Вперше побачила я свій власний твір надрукованим, і це вирішило мою долю, мій дальший життєвий шлях. І я відтоді почала писати й друкуватися і стала письменницею.
Отак і вийшло, що випадкове і короткочасне перебування в Кам’янці-Подільському залишилося значним фактом у моїй біографії, а в пам’яті - незабутнім спогадом першого творчого успіху, перших радощів, стремлінь і надій».

«КОЛИ В ПАРКАХ БЕЗУМСТВУЮТЬ СОЛОВ’Ї»

Якщо у попередніх спогадах мова йшла про 1920-ті роки, то довголітній головний редактор журналу «Перець» Федір Юрійович Маківчук (1912-1988) згадав 1956 року часи, коли в 1938-1940 роках він працював у Кам’янці-Подільському заступником редактора, а потім редактором обласної молодіжної газети «Сталінська молодь»:
Федір Маківчук.  Дружній шарж Анатолія Арутюнянца«Як не забуваються ніколи обійми матері, так не забудеться ніколи миле моєму серцю зелено-кучеряве місто на мальовничих подільських висотах. В Кам’янці-Подільському промайнула частка моєї юності, моїх найкращих комсомольських літ.
18 років тому мені випало щастя створювати й редагувати в Кам’янці обласну молодіжну газету. Пам’ятаю, зібралося нас хлопців п’ятнадцять і почали ми робити газету. Були серед нас і поети, і нарисовці, і новелісти, і фейлетоністи. І що важливо - всі були молоді, енергійні, беручкі, а найголовніше - газету свою ми дуже любили і, розуміється, старалися, щоб вона була на «високому літературному рівні».
Так уже старалися, що часом передавали куті меду. Особливо навесні, особливо в травні, коли в парках безумствують солов’ї, коли все місто тоне в зелені, коли на Руських і Польських фільварках так буйно цвітуть сади, що, здається, наче все навколо рожевою піною позаливано.
У такі дні, бувало, заходить до мене секретар редакції Грицько Лапчинський (згодом секретар Красноярського крайкому КПРС) і вже на порозі дає волю своїм нервам, посилаючи тисячу чортів на чиюсь голову.
- Що сталося, Гришо?
- Газета вийде завтра без довгоносика!
- Чому?
- Миколі Булатову сказали написати передову статтю про участь молоді в боротьбі з шкідниками бурякових плантацій, а він пише новелу про закоханих. Що накажеш - новелу замість передової статті ставити в номері?
- Давай сюди Миколу!
«Дають» Миколу, але що з ним удієш? Стоїть він молодий, вісімнадцятирічний, на душі в нього весна, на серці солов’ї. Стоїть, винувато посміхається, а його великі очі немов би промовляють: «Ну, як в таку квітінь про довгоносика писати?..»
Але квітіння - квітінням, любов - любов’ю, а довгоносик - довгоносиком. Треба й про нього писати, і бідолашний Микола сідає і пише. Пам’ятаю, вже вночі здав він дуже сердиту передову, в якій закликав знищити довгоносика до останньої кузьки, щоб не заважав клятий про любов писати...
А писалося в Кам’янці з серцем, натхненням, писалося легко і, як нам здавалося, - талановито.
Тепер ми, правда, дещо скромніше оцінюємо свою тодішню літературно-журнальну творчість, але я глибоко переконаний, що наше добре старе місто ще себе покаже. Дасть воно нам, ого-го ще й скільки дасть, - і нових Бєляєвих, і Дмитерків, і Масенків, а може ще й більших».

Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку