Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

ВІВТОРОК, 11 ГРУДНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

12.02.2010

ЦЕ НЕ НАШ ГРIХ

Афганістан - рана кінця минулого століття, котра ніколи не загоїться. 
Вона кровоточить досі та буде кривавити доти, доки є на Землі ті, хто пройшов через жорно безглуздої війни. Своїми спогадами з нами поділилися двоє кам’янчан, котрі пройшли через оте пекло: гірничий майстер ВАТ «Подільський цемент» Олександр КОЛIСНИК (на фото праворуч) і механізатор цього ж підприємства Василь ЯКОВЧИК.
- Ми обидва служили в батальйоні спеціального призначення, - розповідають чоловіки, - але кожен у свій час.

Олександр КОЛIСНИК:

- 9 листопада 1983 року мене призвали до армії. Тоді про афганське пекло знав увесь світ, і мої батьки дуже раділи, що я потрапив у Новоград-Волинський батальйон хімічної розвідки. 1984 року в Iзяславі формували батальйон спеціального призначення і чотирьох хіміків-розвідників, серед яких був і я, перевели туди. Наш український батальйон третім, після російського та білоруського, перекинули в Афганістан.
7 квітня 1985 року ми переїхали з міста Термеза у Хайратон і за якусь мить із мирного життя потрапили на війну. Про те, що мене відправляють до Афганістану, знав ще в Iзяславі. Одного дня нас трьох - мого кращого друга Гену ШВЕЙКА та ще одного однокашника СТIНСЬКОГО (він потім не пройшов медкомісії) покликав комбат і сказав: «Готуйтеся на Афган!». Нам провели низку щеплень, які було досить важко перенести, і відправили на навчальну базу в Чирчик. На бензовозі в колоні ми проїхали Газні, за якими в долині й було розташовано наш підрозділ.
Нашим завданням було блокування караванних стежок, які здебільшого йшли з Пакистану в провінцію Забуль.
Чесно кажучи, про Афганістан чув дуже багато, бо на той час уже майже 5 років наші хлопці перебували там, але не уявляв, що це такий жах. Спочатку була юнацька романтика, проте, коли вперше потрапили під обстріл, зрозумів, що це далеко не жарти.
Коли приїхали на місце призначення, спочатку облаштувалися, вкопали намети на метр у землю, а вже вночі нас обстріляли із ДШК. Це сталося настільки швидко, що я не встиг не те що жодного пострілу зробити - зрозуміти нічого не встиг. Найжахливішим спогадом залишилася мить, коли побачив побратима без голови. Сергій НОВIКОВ з Луцька 10 липня мав їхати додому у відпустку, а 7-го ми йшли колоною, сиділи на «броні» і душман влучив у неї гранатою. ЖАХ! Уявіть собі, за час мого перебування там було вбито 12 побратимів!
Батькам писав, що служу в Чехословаччині. Але якось мене кличуть на КПП. Бачу, що на мене чекає якийсь капітан. Як виявилося, мій земляк (нині командир Ластовецької військової частини). Мама, довідавшись якимось чином, де я насправді, зв’язалася з ним. Капітан на той час служив у штабі однієї з частин в Афганістані та запропонував мені продовжити службу поруч із ним. Та я не міг цього зробити. Як би після цього дивився у вічі побратимам?! Тож відмовився. Поклався на долю, і вона виявилася прихильною до мене.
Декілька разів я був у важких ситуаціях... Але мене обминуло. Одного разу ми облаштовували собі житло і нас послали накопати глини для саману. Я був унизу, а мій друг Олександр ШАДУРА (снайпер) - нагорі. Було досить спекотно, тому Сашко спустився, щоб напитися води, як раптом величезний пласт обвалюється просто на його спину та ламає хребет. Його забрали у шпиталь, і ми загубилися. Чесно кажучи, всі думали, що наслідки будуть дуже серйозні, але, на щастя, все обійшлося. Нещодавно знайшов його через Iнтернет. Пише, що мешкає в Житомирі.
4 лютого, переслуживши більш як півроку, бо не було заміни, ми демобілізувалися. Коли виводили з Афганістану, я познайомився з перевалом Саланг. Різні жахливі історії розповідали про нього. За два тижні до нас проходили через тунель москвичі, і 28 чоловік задихнулися. Хоч і було дуже моторошно, але мені він запам’ятався тим, що, поки ми пройшли цей тунель від початку до кінця, змінилося чотири пори року. Досить цікаво побачити таке впродовж одного дня.
Як сьогодні, пам’ятаю 10 лютого: потягом «Москва - Львів» прибув до Хмельницького. Звідти автобусом зміг доїхати лише до Дунаївців, а потім не витримав - на останні 15 рублів узяв таксі та помчав додому, в Сахкамінь. Біля дому серце почало тьохкати, підійшов до дверей, стукаю і питаю, чи можна покликати Сашу. А батько каже, що він ще в армії. А вийшов - завмер. Обнялися. А от мама була на роботі. Прибіг у їдальню, де вона працювала. Побачивши мене, матуся знепритомніла...
Минає час, проте неможливо забути афганське життя. Досі приходить у снах.

Василь ЯКОВЧИК:

- Після закінчення школи пішов працювати в колгосп, а навесні, 11 травня 1985 року, мене забрали в армію. Потрапив у Львів на пересильний пункт, звідки переправили у Ташкент. А це, зрозуміло, - Афган. Там нас перевдягли у військову форму та повезли у Чирчик. Шість місяців учили мене на сапера-розвідника, але війна вносить свої корективи, і в Афгані я був спочатку автоматником, зго-
дом - гранатометником. На моєму рахунку 62 бойові виходи.
Наш підрозділ займався блокуванням доріг, супроводом караванів, зачисткою кишлаків, обльотами території. Виходи бували навіть тричі на добу. За-звичай ми йшли у засідки на дві-три доби. Неодноразово доводилося потрапляти в жорстокі перестрілки і, коли нас затискали, навіть викликали авіацію із Союзу, яка нас і витягувала.
Найскладнішими операціями були зачистки кишлаків. Тоді доводилося попітніти. За 1985 рік бійці нашого 186-го загону спецпризначення, в якому служив і я, здійснили 202 бойові виходи та 45 повітряних рейдів для огляду караванів, у результаті чого було знешкоджено 370 душманів, 34 автомобілі, 108 ракетних снарядів, взято в полон 15 душманів. Зовсім юним я побачив багато горя, смертей, що залишили дуже глибокий слід у душі.
Найгірше було, коли нас обстрілювали реактивними снарядами. Одного разу стався просто жахливий випадок, коли ми пішли на завдання у повному складі, а повернулися без 11-ти побратимів, у тому числі й без командира роти. Нам, живим, було надто важко, бо кожен розумів, що міг опинитися на їхньому місці. Як же важко було збирати останки їхніх тіл і відправляти як «Груз-200»! На моїх очах підірвався Сашко (прізвища вже не пам’ятаю) зі своїм вірним псом. Душмани встановили міну на замикання, а він проводив обстеження території і не побачив сітки: фугас вибухнув, зробивши величезну вирву.
З місцевим населенням ми переважно не пересікалися, але інколи нас вивозили в містечко поблизу нашого розташування. Перед тим проводили інструктаж, заборонявши купувати все в жерстяних банках, бо часто бували «сюрпризи»: відкриваєш - вибухає. Також не можна було підіймати із землі іграшки тощо.
Iнколи на обльотах ми натрапляли і на мирні каравани. Перевіривши наявність документів на зброю, відпускали з миром. Нас інколи пригощали мандаринами, ізюмом, курагою, хоча це заборонялося.
Кожного з нас підтримували добрі вісточки з дому, від близьких і родичів, а також міцне товариське плече побратима.
Афган залишився рубцем у моєму серці, який не розсмокчеться ніколи. Ми не винні у цій війні. Це величезний гріх тих, хто нас туди послав. Війни розпочинають політики, а гинуть солдати. Це політики мають відповісти за смерті та скалічені долі не лише перед батьками, дружинами, дітьми, але й перед Богом.


Повернення до списку