Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

ВІВТОРОК, 11 ГРУДНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

19.08.2011

20 РОКІВ: КУДИ Ж ПЛИВЕМО МИ, ПАНОВЕ?

24 серпня Україні як незалежній державі виповнюється 20 років. Маємо вже четвертий ювілей у короткій історії нашої суверенної неньки. Маємо вже четвертого керманича на капітанському президентському мостику нашого соборного флагмана. Маємо вже шосте скликання нашого колективного законодавчого розуму - Верховної Ради. Маємо вже чотирнадцятий склад нашого колективного виконавчого розуму - Кабінету Міністрів. І маємо несподіване і зовсім неювілейне запитання: а куди ж ми, власне кажучи, пливемо, панове?
Відповідь на поставлене запитання доволі проста. Ми, кожен зокрема та всі разом, хочемо заможного та щасливого життя - насиченого та розмаїтого як у матеріальному, так і в духовному плані. «Людина народжена для щастя, як птах для польоту», - таку фразу виводить ногою безрукий від народження каліка в оповіданні Володимира КОРОЛЕНКА «Парадокс», написаному ще в позаминулому столітті. І з цим висновком важко не погодитися.
Але спочатку, якщо вже прозвучало слово «парадокс», звернемо увагу на деякі заковики нашого свята. По-перше, його назва не зовсім чітко відповідає історичній істині. Це мав би бути, виходячи з логіки історичного розвитку, День відновлення незалежності України. Як, для прикладу, в Литві 11 березня відзначають День відновлення незалежності Литовської Республіки. Такий підхід бачимо і в інших прибалтійських державах.
Нинішня незалежна Україна постала не на порожньому місці. Адже були і могутня Київська Русь, і волелюбна козацька Україна з її бойовим ядром - Запорізькою Січчю, а в 1917-1920 роках - Українська Народна Республіка (в часи Центральної Ради та Директорії) та Українська Держава (з гетьманом Павлом СКОРОПАДСЬКИМ на чолі). 
Та й Акт проголошення незалежності України, ухвалений 24 серпня 1991 р., прямо зазначає, що ми продовжуємо «тисячолітню традицію державотворення». До того ж і Конституція України, ухвалена 28 червня 1996 р., спирається на «багатовікову історію українського державотворення». Тож і наше головне державне свято та його відзначення мали би опиратися на багатовікову історію. На жаль, наш Президент нещодавно прямо заявив, що «якщо подивитися у минуле нашої історії й будувати наше майбутнє на минулій історії, в якій було дуже багато суперечностей, ми обкрадатимемо своє майбутнє. І це буде неправильно». Як ці слова різко контрастують із недавньою заявою одного з керманичів нашого північного сусіда: «Только зная прошлое, можно быть уверенным в том, что мы правильно выстраиваем свое будущее».
По-друге, не повністю відповідає істині й дата свята. Якби 1 грудня 1991 р. український народ не підтвердив голосуванням Акт проголошення незалежності України, то цей Акт, ухвалений Верховною Радою 24 серпня 1991 р., був би нікчемним папірцем. Але 1 грудня 90,32% виборців, котрі взяли участь у голосуванні, сказали «Так!» незалежній державі. І тільки після цього великі та малі держави світу одна за одною стали визнавати незалежну Україну. Та й угоду у Біловезькій пущі, яка поклала кінець існуванню Радянського Союзу, було підписано тільки тому, що тодішній новообраний Президент України опирався на багатомільйонне «Так!», сказане за тиждень до того українським народом. На жаль, 1 грудня жодним чином не виділено в календарі українських свят. Не кажучи вже про те, що саме 1 грудня найбільше заслуговує бути Днем відновлення української незалежності.
Однак народні обранці потягнули ковдру слави на себе і привласнили, не побоїмося навіть сказати, що вкрали у народу його святковий день, той доленосний день, коли він потужно потягнувся до свободи. І якби ж крадіжка обмежилася тільки цим, то таку маленьку слабкість можна було би легко пробачити. На жаль, розбудова відновленої держави почалася з… грандіозного пограбування. Маю на увазі трудові заощадження багатьох людей. За 20 років їх так і не повернено в повному обсязі нашим громадянам. Далі сталося ще одне грандіозне пограбування під красивою обгорткою приватизаційних майнових сертифікатів. Формально вони надали кожному з нас право на одержання належної йому частини державного майна у вигляді акцій підприємств, що приватизуються. Насправді ж більші та менші олігархи у такий спосіб спритно розділили між собою значну частину загальнодержавного майна, створену поколіннями українських трударів.
Але повернемося до питання про заможне та щасливе життя. Формально, кожний, хто має клепку в голові та хист у руках, має шанс забезпечити його собі. Якщо не в Україні, то в Італії, Іспанії, Португалії, США… Слава Богу, за тих 20 років, коли наша владно-бізнесова верхівка розбудовувала собі заможне життя, наш народ навчився виживати.
І все ж не все так уже й погано в нашому суверенному домі. Візьмемо, для прикладу, хоча би наш Кам’янець-По­діль­ський. Якщо в радянські часи я привозив цитрусові собі та на замовлення колегам по роботі з московських відря­джень, то нині їх спокійно можна купити навіть на Підзамчі. Сучасна мережа підзамецьких торгових точок і асортимент представлених у них товарів не йде у жодне порівняння з тим, що було тут за радянських часів. Згадаєш бурхливу чергу за молоком в єдиній радянській підзамецькій продуктовій крамниці - і тільки поморщишся: бр-р!
У радянські застійні часи в Кам’янці-Подільському видавалася єдина на місто і район тоненька партійна газета - «Прапор Жовтня». Та ще багатотиражка в пед­інституті - «Радянський студент». Сьогодні маємо в місті шість доволі пухких тижневиків і розмаїття корпоративних видань. У радянські часи видати книжечку з віршами та оповіданнями було практично недосяжною метою для більшості кам’янецьких авторів. Сьогодні ці та нові автори мають не одну власну видану книгу, публікації в колективних збірках та антологіях. А скільки наукових збірників, монографій, посібників видають наші університети! Тільки каталог із переліком усього виданого в Кам’янці за останніх 20 років потягне на доволі товстий том.
Невеликий вибір був у наших телеглядачів: два канали - ЦТ та УТ. Хоча, скажемо відверто, при нинішній широкій палітрі каналів теж не особливо є що дивитися в перервах між рекламою. Єдиний порятунок - Інтернет, з якого можна скачувати найцікавіші передачі та фільми без жодної реклами.
Правда, заради справедливості за­значимо, що технічний прогрес (мобільний зв’язок, Інтернет тощо) прийшов в Україну зовсім не тому, що вона стала незалежною. А ось можливість виставляти самостійні збірні на спортивних змаганнях (аж до Олімпійських ігор включно), мати окреме представництво україн­ських клубів у європейських кубках дала саме незалежність. І чи не найбільше нас гуртує саме уболівання за українську збірну, український клуб чи українського спортсмена на престижних міжнародних змаганнях. І досягнення маємо непогані. Зокрема, кам’янчани гордяться олімпійською чемпіонкою з вільної боротьби Іриною МЕРЛЕНІ.
Але повернемося до запитання, винесеного в заголовок цієї статті. Куди пливе у часі наш корабель - наша славна Україна? Чомусь таке враження, що ми 20 років, як у російській скоромовці, «лавировали, лавировали, да не вылавировали». Це не дивно. Бо не може бути багатою та дужою держава, в якій, мов у паралельних світах, існують дві держави: невелика держава надбагатих, з якою міцно зрослася наша владна верхівка, та велика держава бідних, котрій перепадають крихти з барського столу (чи в рідній домівці, чи «за бугром»).
Який же вихід? А він доволі простий: нашій владній еліті (не побоїмося вжити це слово) негайно потрібно опертися на дві найважливіші суті - народ і закон. І, можливо, почати з найпростішого: перестати голосувати у Верховній Ра­ді «за себе і за того хлопця», а го­ло­су­ва­­ти тіль­ки за себе, як того вимагає Конституція. А після такого морального очищення, тверезо оцінивши, що ми маємо, та 
реально визначивши нагаль­ні проблеми, широко обговорити на всіх рівнях та 
оприлюднити чіткий план пріоритетних дій для кожного регіону, кожної галузі зокрема та держави в цілому. А тоді 
періодично в обов’язковому порядку звітувати про те, як спільними зусиллями заплановане перетворюється на здійснене. І не треба, скажімо, керівникам усіх рівнів напередодні, для прикладу, Дня медичного працівника у тради-ційних вітаннях укотре розповідати лікарям і медсестрам, яка в них шляхетна професія і наскільки вони потрібні людям, а сказати конкретно: торік у місті, районі, області, державі для розвитку медицини і добробуту медпрацівни-
ків було намічено те-то і те-то, це зроблено, це тільки розпочато, а ось це не вда­лося зробити з таких-то причин, за на­ступний рік намічено зробити те-то і те-то.
Звісно, це мрії про дії, на які наші керманичі ще не скоро зважаться (якщо взагалі зможуть це зробити). Але, по-перше, в День народження держави, до того ж ювілейний, так хочеться помріяти про щось ідеальне. А по-друге, давно настала пора визначитися і зрозуміти: а куди ж то ми пливемо, панове?
І насамкінець: усі наші керівники ходять до церкви. Всі ми бачимо, як вони щиро вірять у Бога. То хіба з такими керманичами, які живуть і діють за Божими заповідями, ми не збудуємо врешті-решт багатої та міцної держави?


Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку