Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

СЕРЕДА, 26 ВЕРЕСНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

18.01.2013

ЗБРУЧ - РІКА ЄДНАННЯ

22 СІЧНЯ - ДЕНЬ СОБОРНОСТІ ТА СВОБОДИ УКРАЇНИ

У слів, як і в держав, теж бувають непрості долі. Ось, для прикладу, звичне нині слово «соборність», про яке ми обов’язково згадуємо 22 січня, коли відзначається День соборності України, а з 2012 року - День Соборності та Свободи України. Нову назву свята та великі літери в його назві ввів Президент України Віктор Янукович Указом від 30 грудня 2011 року.
ЗБРУЧ - РІКА ЄДНАННЯЯкщо заглянути в академічний 11-томний «Словник української мови», що видавався в радянські часи, то побачимо, що «соборність» - це застаріле слово, яке означає властивість за застарілим значенням слова «соборний» - об’єднаний, неподільний. Натомість виданий уже в незалежній Україні «Великий тлумачний словник сучасної української мови» подає аж три значення слова «соборність» без жодних поміток про їх застарілість. Серед цих значень є і те, яке фігурує в назві свята: «єдність усіх територій тієї чи іншої держави».
Для сучасної України єдність усіх її територій має надзвичайно важливе значення. Адже в ході історичного розвитку її нинішня територія безжально краялася сусідніми державами. Візь­мемо, для прикладу, село Підпилип’я Кам’янець-По­діль­ського району, що лежить на лівому березі Збруча. Ви­яв­ляєть­ся, село з такою ж назвою (у складі Борщівського району Тернопільської області) є і на правому березі Збруча. Наявність цього топонімічного дуб­лета аж ніяк не свідчить про бідність фантазії наших предків. Звернувшись до краєзнавчих досліджень, проведених ще в XIX столітті, з’ясовуємо, що колись це було цільне село, яке розкинулося по обох берегах Збруча, але 1772 року внаслідок першого поділу Польщі єдине Підпилип’я розшматували на два: правобережне відійшло до Австрії, а лівобережне ще 21 рік пробуло в складі Польщі, але внаслідок її другого поділу, що стався 1793 року, увійшло до складу Російської імперії.
І таких прикладів по обидва береги Збруча можна навести чимало. Скажімо, двоє Кудринців, двоє Гусятинів. Деякі випадки розшматування з часом ви­явилися завуальованими. Так, нинішні лівобережні Подоляни до 1963 року були Залуччям, як і село на правому березі Дністра. Нинішні правобережна Нівра та лівобережна Ніверка колись були відповідно Великою та Малою Ніврою.
Збруч, як і Дністер, в який він впадає, є яскравими прикладами штучного поділу українських земель. Недарма про село Ісаківці, що розкинулося якраз там, де Дністер приймає води Збруча, говорили, що тут півень співає на три держави. І все ж історична справедливість узяла гору: сьогодні ісаковецький півень виспівує на три області - Хмельницьку, Тернопільську та Чернівецьку - єдиної і неподільної, а отже, і соборної України.
Цікаві спостереження є в нарисі Бориса Антоненка-Давидовича «Де когут піє на три держави», що увійшов до виданої 1930 року збірки «Землею українською». У цьому нарисі письменник ді¬литься з читачами враженнями від від¬відування Кам’янця-Подільського, прикордонних сіл Жванець, Ісаківці нинішнього Кам’янець-Подільського району. Ось жванецькі враження та роздуми Бориса Дмитровича:
«Ми сходимо до самого берега Дніст¬ра. Кучугурами цегли й мулу стирчить з води зруйнований міст. На тому боці до урвища збігає село Атаки. Стріхи, садки, коло берега ліньки перевертають колеса водяні млини, шубовстається на мілині дітвора... Дітвора сміється й радо кричить. По якому вони кричать? Вітер односить за течією їхні крики й не добрати слів. Та ні - вони, без сумніву, кричать
по-українськи! І ті Атаки - то справжнє українське село; перепливти б човном на той бік, - та ж сама земля з сопливою, замурзаною малечею, поважними дядьками й Сірком під клунею. І це - кордон!.. Який же ще кордон! А де ж смугасті шлагбауми, де вартові, де кордонні стовпи? Нема нічого ні з нашого, ні з того боку. Сонце однаково пече й тут і там, ворони перелітають з правого берега Дністра на лівий і знову назад. Чиї це ворони - румунські чи радянські? З румунської сторони суне спроквола небесним «танком» синювата хмара. Ось вона підступила до берега, пливе Дністром і - вже на нашому боці. Допіру ще вона була румунською, а тепер радянська хмара...».
Письменник мандрує далі: «На горбах коло нашого берега виглядають хати. Це останнє радянське село, Ісаківці. Тут стик трьох кордонів: радянського, румунського й польського. Це тут, як кажуть селяни, - когут піє на три держави». І далі: «На тому боці - червоний стовп з білим орлом, то Польща, на цьому - сірий, не¬зграбний чурак з бляшаним гербом і літери УССР». Борисові Антоненку-Давидовичу добре видно все, що відбувається на тому березі Збруча:
«Шляхом просто на нас мчить справді автомобіль. Він так швидко летить, що, здається, ладен перескочити з розгону Збруч. Але ось він затамував біг, фиркнув наостаннє і там, де починався колись міст, спинився і боязко позадкував від прірви. З автомобіля вийшли дві панни. Чорна шовкова сукня гарно облягає передній торс, біле випещене обличчя її дивиться напружено на схід. Панни зійшли до самого берега. Вони так близько, що мені здається - я чую, як шарудить у другої панни її дорожній плащ. Хто вони? Спитати б їх, але говорити через кордон суворо заборонено... Панни пройшли трохи берегом і спинились насупроти нас. Вони за¬цікавлено дивляться на мене й перешіптуються. Навіщо їм шепотіти, адже однаково я не маю права відповісти на їхні зауваження жодним словом: кордон!».
Завершується нарис на оптимістичній ноті: «Тепер тут когут піє на три держави - на Румунію, Польщу й УСРР... Дарма! Одійшла до Босфору, до Царгороду Туреччина, одійдуть колись до своїх етнографічних меж і інші. Одійдуть!».
Велике значення для єдності надовго розлучених українських земель мало вироблення єдиної української літературної мови. Іван Франко в праці «Літературна мова і діалекти», опублікованій 1907 року, писав:
«…Наша літературна мова в остатніх десятиліттях таки значно виробилася. Кождий, хто брався писати тою мовою, наскільки черпав із книжкової традиції, мусив зачинати від Котляревського, Квітки, Шевченка, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького, мусить бачити, що тут, у мові тих письменників, лежить основа того типу, яким мусить явитися вироблена літературна мова всіх українців. Уже хоч би тому, що та мова на величезному просторі від Харкова до Кам’янця-Подільського виявляла таку одностайність, такий брак різкіших відмін, який вповні відповідав українському національному типові, також «вимішаному» і вирівняному в цілій масі, як мало котрий подібний тип у світі. І от кождий, галичанин чи українець, хто бажає друкованим словом промовити до найбільшої маси українського народу, мусить уживати мови тої найбільшої маси, а до того мови, виробленої найбільшим числом талановитих та популярних письменників. Тільки з часом науковими дослідами 
показано, що ся мова була готова вже в XVI в., проривалася в писану літературу в Пересопницькім євангелії половини XVI в.; в євангелії Тяпинського з кінця того ж віку, в українських інтермедіях та віршах XVII-XVIII в. і загалом скрізь, де свобідна творчість поневолі хапалася свобідної, живої, не зв’язаної шкільними шаблонами мови».
Відзначення Дня соборності (або, як тоді ще казали, Дня злуки) започатковано в Кам’янці-Подільському ще 
20 січня 1990 року, коли місцеві рухівці провели на вулиці Шевченка мітинг «Збруч - ріка єднання». За 23 роки, що минули відтоді, спливло в Збручі та інших українських ріках чимало води. 2004 року під час Помаранчевої революції потужно пролунав заклик «Схід і Захід разом». На жаль, він так і залишився закликом. Політики, виступаючи на словах за соборність України, на ділі мало цим переймаються. Ні Віктор Ющенко, ні Віктор Янукович так і не зуміли стати загальнонаціональними лідерами. А без потужного загальнонаціонального лідера, який матиме авторитет як на Сході, так і на Заході, важко говорити про реальне втілення на практиці чудового лозунгу про Схід і Захід.
Згадалося, як у студентські роки на початку 1970-х ми восени виїжджали на місяць на буряки в лівобережні призбручанські села. А ввечері після роботи могли гайнути в клуб у селі, що лежало на правому березі Збруча. І не було жодного відчуття, що Збруч розділяє нас на правобережних і лівобережних, чи ще якихось і якихось не такихось.
Як відомо, у червні 1919 року Кам’янець на деякий час став столицею Української Народної Республіки. У липні сюди перебралися і головні інституції Західноукраїнської Народної Республіки. Але Кам’янець, в якому здавна уживались представники різних націй, так і не зміг по-справжньому зблизити двох українських лідерів із протилежних берегів Збруча - Симона Петлюру та Євгена Петрушевича.
Щоб ріки не роз’єднували, через них прокладають мости. Тож, напевно, і нам, якщо ми хочемо жити в гармонійному світі, в соборній державі, щодня потрібно прокладати мости між собою. А також бажати і дбати, щоб у нас і у вас, на Сході і на Заході, все було гаразд.

Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку