Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

П'ЯТНИЦЯ, 21 ВЕРЕСНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

08.02.2013

ПОСТСКРИПТУМ ВІЧНОГО КОХАННЯ

Скільки насправді живе кохання? Скептики кажуть, що декілька місяців, прагматики - декілька років, а от романтики впевнені: справжня любов живе вічно. Переконалися в цьому й ми, побачивши незвичний оку сосновий бір у с.Адамівка.
Касян МАЛАНЧУК«СВІТЛАНЦІ» - такий надпис висаджено із двох сотень дерев на пагорбі за невеличким селом. Кожна літера довжиною у понад дві дюжини метрів і завширшки майже в півсотні щасливо прожитих років, глибиною у тисячі неповторних моментів. Світле ім’я своєї вже покійної дружини висадив 71-річний Касян МАЛАНЧУК як спомин про щирі та ніжні почуття, котрі їм вдалося пронести впродовж усього життя. Щотижня чоловік навідує свій маленький лісок, обгороджує його, поливає, замінює зламані худобою сосни новими. Колись іще дітьми саме на цих схилах вони разом зі Світланкою пасли овець, а в юності не раз залишалися тут тільки вдвох. Квіти з тих пагорбів чоловік і досі тримає у своїй тісній кімнатці, заставленій світлинами і спогадами про дружину. Відтоді, як вона пішла з життя, минуло два роки.

ТАК НАРОДЖУЄТЬСЯ ЛЮБОВ

­ Доля звела мене із Світланкою ще у дитинстві, ­ розповідає нам Касян Михайлович. ­ Одного разу, коли моїй майбутній дружині було років зо шість, я допоміг їй врятувати корову, що ледь не втопилася в річці.
Саме в той момент на березі сільського ставка й зародилося тоді ще зовсім дитяче, щире почуття. Відтоді сусідська дівчинка ніяк не могла вийти з голови хлопця. Зробити перший крок не дозволяло хвилювання, а випадкові зустрічі траплялися нечасто.
­ Одного разу Світланка сильно занедужала. Відвести її до лікарні в Оринин сказали саме мені. Хвилювався страшно: вимів чисто підводу, встелив її ковдрами й повіз хворе дівча до лікаря. Вона ж тоді була худюща, опухша через хворі нирки. Хіба ж я знав тоді, що долю свою везу? ­ усміхається чоловік.
Та все ж, якби не хлопчачі хитрощі, хтозна, чи звернула б увагу дівчина на закоханого юнака.
­ Якось бригадир направив мене до матері Світлани ­ привезти їй з поля буряків (я завжди допомагав сільським вдовам). Ми разом вклали фіру й повезли урожай їй додому. Розвантажили те все, прибрали, а я взяв і кинув батога на подвір’ї за кленом ­ аби привід був повернутись, та й пішов до себе. Нагодував коней, вирядився й знову до Світлани ­ за батогом. Після того випадку почав ходити до неї щодня.
Закохана пара стала нерозлучною. Увесь вільний час проводили разом: ходили до клубу, брали участь у різних постановках, п’єсах, разом співали пісень. Три роки, прожиті на одному подиху, промайнули миттєво, а потім прийшла повістка. Касяна забрали до лав Радянської армії, а Світлана залишилася чекати.
­ Якось вона надіслала мені свою фотографію, наш штатний фотограф побачив і вирішив додати до неї ще й мою. Так з’явилося наше перше спільне фото, яке я надіслав додому коханій. І хоч мати Світлани була проти, бо ж не знати, чи візьму я її після армії, але вона таки повісила світлину в своїй кімнаті.
І сьогодні цей портрет прикрашає маленьку кімнатку старого вдівця. Поруч ще багато фотофактів прожитого життя, але чорно­біле фото в старій потертій рамі кидається в очі першим. Тепер це найдорожча сімейна реліквія.

ПІСЛЯ ВЕСІЛЛЯ - В МАЛИНІВЦІ

В грудні 1963-го Касян Михайлович повернувся із армії, а вже в січні в Адамівці гриміли весільні музики. Далі було 46 щасливих років сімейного життя. Хоча й не всі вони були легкими, та коли кохання за спиною розправило крила, перемахнути можна через будь-які труднощі.
- Після одруження Світлана зайшла з першою дитиною. Вагітність проходила важко. Дружину постійно нудило, бо їсти не було нічого. Я намагався дістати хоч щось, аби їй допомогти, - зі сльозами на очах пригадує чоловік. - Так у нас народилась дочка, а через півтора року - син. Тоді й настали по-справжньому важкі часи: у селі заробітків не було, а сім’ю годувати якось потрібно.
А тут з Миколаєва приїхав Світланин дядько, почав розповідати, як там гарно заробляють і добре живуть. От ми й собі вирішили податись на заробітки. Було то саме на Новий рік. Надворі люта зима, страшна заметіль, мороз, а ми взяли з собою лише по відрові смальцю та варення і поїхали. Та, як виявилось, роботи там не було зовсім, хіба що сезонна аж навесні. Вирішили повертатися. Дісталися до Хмельницького, а далі на дорогу грошей немає - у кишені залишилося 80 копійок на двох. Три дні ми просиділи на вокзалі голодні, холодні. Аж раптом почули, як люди між собою говорять, що в Малинівцях під Хмельницьким на фермі люди дуже добре заробляють. Білет до того села коштував 20 копійок, нам це цілком підійшло.
В Малинівцях Фортуна молодятам усміхнулася більше. Касян Михайлович влаштувався телятником, а його дружина - дояркою, хоч ніколи до того корів не доїла. Заробітки затягнулися майже на два роки. Молода сім’я отримала власну кімнатку, перевезла туди дітей. Від¬клали трохи грошей, підправили в своєму селі хату і вже мали повертатися додому. Але нашому співрозмовникові за¬пропонували продовжити службу в армії. Не довго думаючи, він таки прийняв пропозицію.
- В армії я прослужив майже 15 років. Саме тоді в нас сталася біда. Одного разу син поїхав до бабусі. Повернутись мав наступного дня, але зник на три доби. Ми тоді страшенно перехвилювалися, шукали всюди, аж поки один хлопчик не сказав, що сина в сусідньому селі побили, і він лежить в орининській лікарні. Мерщій поїхали туди, заходимо в палату, а дитину не впізнати. Світланка як те побачила, одразу знепритомніла.
Дякувати Богу, лікарі допомогли хлопцеві, буквально по частинках зібрали йому носа, й нині мало хто помітить сліди старої бійки. Але стрес та переживання не пройшли безслідно - в Світлани ви¬явили цукровий діабет.

КОХАННЯ ТА ІНШІ ЛІКИ

- Вона у мене була великою страждальницею. Хворіла довго і дуже важко. Доводилося все тягнути на собі, але Світланка завжди намагалася хоч чимось допомагати. До останнього поралась разом зі мною в городі. Сяде, бувало, під нашою вишенькою і співає собі, вірші читає. Перепочине трішки і сапати у мене проситься - і така щаслива, бо бодай чимось та й підсобила, - не безболісно пригадує Касян Маланчук.
Але хвороба виявилась сильнішою. Два роки жінка не підводилася з ліжка, а відданий чоловік завжди був поруч. Вздовж вузького, охайно застеленого дивана лежить червоне покривальце й маленька подушечка - то місце Світлани. Касян Михайлович і досі його не чіпає.
Перше спільне фото- Супроводжувалася хвороба дружини важкими й болючими симптомами. Я за¬вжди намагався їй допомогти, а цього разу не зміг, тому досі себе за це картаю, - знову сльоза по щоці. - Коли Світланці вкотре погіршало, викликав швидку. Потрібно було робити термінову операцію, але через стрибки тиску й підвищений цукор її відкладали впродовж трьох днів. Тоді вона сказала: «Знаєш, мені вже так добре, спокійно, хочу додому». Я нічого не відповів, просто ліг поруч, а вона притулилася до мене тісно-тісно і мовчить, хоча й не спить. І я мовчав, боявся навіть поворухнутися, щоб її знову не почало боліти. Так ми пролежали до ранку. Потім я пішов додому, та вже пообіді з лікарні повідомили, що дружині погіршало. Миттю прибіг туди, а вона від болю місця собі не знаходить… в стінку кулачками б’є… А потім глянула на мене і каже: «Я жити хочу!» - уже не стримує сліз Касян Михайлович. - Після цього її забрали в реанімацію. Коли Світланку везли на носилках, вона вчепилася мені за шию і все не хотіла відпускати, але далі реанімаційних дверей мене не пустили. Весь час чув, як дружина кричала… Світланка дуже боялась самотності.
Три дні мене не пускали до коханої, а тоді я не втерпів: «Дозвольте хоч на хвильку заглянути. Ви розумієте, я ж прожив із нею все життя, не можу її не побачити».
Таки дозволили. Самостійно вона вже не дихала - життя підтримував апарат. Минуло ще кілька довгих днів, як раптом з’явився промінчик надії.
- В п’ятницю ввечері я прийшов до лікарні й почув, що є покращення - Світлана дихає сама, однак ще не прокинулася. Як же я тоді втішився, побіг додому, всіх обдзвонив, сказав, що справи йдуть на покращення. А о десятій вечора зателефонувала донька. По той бік дроту почув: «Мами вже немає, завтра на 11 потрібно приїхати в морг, привезти їй одяг». Померла моя Світланка 26 березня. Вже два роки я один…

«Я ОДНА НЕ ПРОЖИВУ, А ТИ - ЗМОЖЕШ»

Перед її смертю ми часто говорили. Я навіть щоденничок спеціальний почав вести, все те нотував. І от якраз перед тим, як Господь забрав її від мене, дружина сказала: «Хтось із нас все одно рано чи пізно має померти. Але якщо то будеш ти - мені кінець. Бо хто ж допоможе: діти зайняті, далеко, в них своє життя, хто сидітиме отут коло мене? А якщо помру я, то в тебе буде лиш одна проблема - кухня, а з рештою ти впораєшся».
Вона казала, що я впораюся… Але в мене нічого не виходить без неї, не можу… І далі пишу вірші, складаю пісні й так само вечорами граю на мандоліні біля її ліжка, співаю наших пісень… А вона приходить до мене у снах. Дякую Богу і за такі зустрічі. Я їх також записую. В блокноті назбиралося вже більше сорока побачень. Просто після тієї трагедії почав багато забувати. Мабуть, у моєму старенькому магнітофоні закінчилася стрічка,
обірвалася зненацька. Та й писати їй уже немає що.

Автор:   / Ганна РОГОЖИНСЬКА

Повернення до списку