Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

ПОНЕДІЛОК, 10 ГРУДНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

09.05.2013

ВІД ВИЗВОЛЕННЯ ДО ПЕРЕМОГИ

ВІД ВИЗВОЛЕННЯ ДО ПЕРЕМОГИДо Дня визволення Кам’янця-По­діль­ського від нацистських загарбників «ПОДОЛЯНИН» 22 березня ц.р. подав спогади професора із міста Новомосковська Тульської області Вільяма САВЕЛЬЯНОВА «Свист куль над стріхою нашої хати». Це був погляд на події 69-річної давнини хлопчика, якому тоді йшов восьмий рік. Сьогодні продовжимо розповідь Вільяма Петровича, з котрої читач дізнається, як Кам’янець жив після визволення та як зустрів День Перемоги.

БУКЕТИ СТАРОЇ КОТІЧКИ

Місто треба було відбудовувати. Не пам’ятаю, коли матусі було доручено налагодити роботу лабораторії будівельних матеріалів, в якій вона працювала ще до війни, але коли восени 1944 року пішов до школи, то лабораторія вже працювала. В сімейному архіві зберігається фотокартка, на якій довоєнна лабораторія представлена в повному складі: завідувач Шустер і троє його помічників. Двоє з них - мама та Померанцева - зосталися в місті, то вони й мали ту лабораторію відновити. Їм дали приміщення на вулиці Ленінградській (нині Лесі Українки. - ПРИМ. РЕД.), й вони знесли туди те приладдя, які змогли відшукати. Вони випробовували пісок, цементи та інше, а ми, їхні діти, після школи частенько гралися тими «вісімками» та «кубиками» в маленькому дворі між вулицею та будиночком.
Пам’ятаю, що заробітної плати їм не платили по півроку, тож бабуся сварилася на матінку, що вона працює надаремно. Деколи не було грошей, щоби викупити хліб по картках. Спасала бабуся зі своїм городом - улітку я допомагав їй винести кошик на базар на Польських фільварках, де вона торгувала різною зелениною. Вона також вирощувала квіти і робила з них букети до весіль та інших свят. Таких я більше ніколи не бачив: настільні та настінні, більше ніж півметра розміром. Ті букети старої Котічки були таки добре відомі в місті.
Деколи і я допомагав їй у торгівлі на базарі. Там було багато цікавого. На тім майдані в маленькій хаті жила велика китайська сім’я зі справжнім дідом-китайцем, як ніби з фарфорової філіжанки. Вони робили та продавали дивні гарні ліхтарики з прозорого жовтуватого паперу та інші вироби. Туди приїжджали по базарних днях - четвергах і неділях - підводи із сіл, з яких торгувалося м’ясом і салом.
На базарі та коло нього завжди було багато покалічених на війні - часто страшно покалічених: без ніг, без рук, із випаленими очима. Частина з них просто просила на хліб. А якось по вулиці зверху, від вулиці Ворошилова (нині Суворова. - ПРИМ. РЕД.) пройшли дивні вояки в жовтуватих шинелях і високих шнурованих черевиках. То були чехи. Певно, вони десь якийсь час квартирували в місті, бо по тім маршу з’явилися в продажу з рук ті самі черевики. Вони були зроблені з якоїсь дуже товстої шкіри та мали на підошвах вбиті шестигранні цвяхи. А в нас удома довго зберігався гудзик із левом, який мав чомусь аж два хвости.
Але найголовніше, що було на тім майдані, то така маленька крамничка, в якій «отоварювали» картки. Влітку я мав рано вранці стояти там у черзі та чекати на приїзд старої-престарої шкапи з таким самим старим фурманом, які привозили у фанерній будці ще гарячий хліб із хлібозаводу, що був зовсім недалеко - трохи вище на вулиці Ворошилова. Коли фурман відчиняв будку, то звідти виривався такий запах, що кружилася голова.

СЕРЦЕ ЗАВМИРАЄ, А ЙДЕШ…

ВІД ВИЗВОЛЕННЯ ДО ПЕРЕМОГИ...Яким Кам’янець був одразу після визволення, мені повідати важко, бо жили ми далеко від саме міста, а містом ходив я по сталих маршрутах: обійстя - школа, школа - робота матусі, деколи базари: на Польських фільварках і на Новому плані. Саме там, на тих базарах, купувалося все, що було потрібним для життя, бо в магазинах нічого, крім хліба, цукру та злиплих цукерок, не було. Там же можна було купити старі, але придатні до вжитку одежу, черевики, також підручники, олівці та інше. Книгарня на вулиці Котовського (нині Соборна. - ПРИМ. РЕД.) з’я­­вилася тільки вже по закінченню війни, в році 1946-му.
Старе місто я пізнав уже пізніше, коли почали відбудовувати Новопланівський міст. Ми, діти, і не тільки ми, ходили по нім навіть тоді, коли було на нім лише риштування з дощок. Між ними в щілинах - провалля зав­глибшки в метрів 30-40, серце завмирає, а йдеш. Дивно, але будівники того мосту не дуже нас і ганяли.
Добре пам’ятаю тільки свою вулицю Смотрицьку та Польські фільварки. Так сталося, що по війні наша хата стала останньою по тій вулиці, й аж до Біланівки (до соко-морсового заводу на протилежнім березі річки) за нами вже ніхто не жив. А на Польських фільварках і на Новому плані майже не було руїн:
хіба що дім поруч із гарнізонною лазнею та ніби напроти нього на скалі. Також було зруйновано ІНО (інститут народної освіти) на Новому плані. А от Старе місто було самими руїнами, особливо біля Новопланівського мосту та ратуші.
Згадую, як на початку війни
говорили, що там бомбардували бібліотеку, а книжки порозбирали люди (у 1937-1941 рр. в Старому місті, біля Новопланівського мосту, за адресою - спуск Куйбишева, 2, розташовувалася обласна бібліотека. - ПРИМ. РЕД.). Можу собі уявити, які там були книжки - вона збиралася з панських бібліотек після революції!

ТОЙ ВЕЧІР НЕМОЖЛИВО ЗАБУТИ

По визволенні Кам’янця далекі околиці міста (нібито Рихту?) ще довго бомбили німці. Вже ходив до школи, а деколи чув характерні звуки німецьких літаків. Здається, що навіть бачив повітряний бій. Та, взагалі, в місті було не дуже спокійно. Тому коли якось у сутінках почалася стрілянина з приводу Перемоги, то офіцер, який у нас квартирував, спросоння вискочив із пістолетом у руці.
...Той день, скоріше вечір, коли стало відомо про Перемогу, неможливо забути. Такої стрілянини, як мені здається, я не чув навіть під час війни. Вечірнє небо все було в трасах куль, різнокольорових ракетах. Ми вийшли на вулицю Ворошилова. Люди сміялися, кричали, плакали, обіймалися, обіймали й цілували воєнних, підкидали їх у повітря. А воєнні палили з усього, що в них тільки було. Дуже довго та стрілянина не зупинялася - до пізньої ночі. Стільки людей я до того ніколи не бачив. Широка в тім місці вулиця була буквально забита людьми. Певно, на неї вийшли всі, хто міг ходити, - від старих до малих дітей. І все то шаленіло від радості, що нарешті скінчилася та тяжка війна.
...Тільки тепер я розумію, що то тоді було свято всіх тих, хто пережив ту страшну війну, хто спромігся перемогти ту тевтонську навалу, кому вдалося зостатися живим. Тільки пізніше прийшло усвідомлення, що живі зобов’язані своїм життям тим, хто зложив за нас свої голови...
Щороку вся моя сім’я, всі, хто з того часу з нами: дружина, в якої батько з війни не повернувся, дочки, внуки - всі ми ввечері йдемо до міського меморіалу та кладемо квіти всім тим, хто віддав своє життя за нас, щоби ми жили...

Автор:  Ольга БУДЗЕЙ

Повернення до списку