Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

П'ЯТНИЦЯ, 22 ЧЕРВНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

14.06.2013

ЩОБ ДОПОМАГАТИ, НЕ ОБОВ’ЯЗКОВО ГРОШІ МАТИ

Головний лікар амбулаторії   Анатолій Пшетаковський  Сімейна медицина в країні тільки починає запроваджуватися, та, як стверджують жителі сіл Нігин, Думанів, Дубинка та їхні сусіди, тут вона вже діє більше як два десятки років.
- Вперше я в цьому переконалася років двадцять п’ять тому, коли в моєї доньки раптово почали пухнути суглоби. Ми одразу ж звернулися до лікаря, але у відповідь почули, що нічого страшного, звичайний грип, причин для паніки немає. Та через деякий час у неї відмовили ноги, - розповідає жителька села Нігин Надія Струк. - Як виявилося згодом, псевдогрип насправді був вадою серця. Бездіяльність могла привести до фатальних наслідків. Врятувала доньку тоді ще зовсім молодий спеціаліст думанівської лікарні - Галина Яківна. Відтоді ми маємо свого сімейного лікаря. І вдень, і вночі вона ніколи не відмовить у допомозі.
З того світу витягнула і мене. Якось, відпочиваючи в Одеській області, зі мною трапився нещасний випадок. Витік газу, страшний вибух, важкі опіки 60% поверхні тіла. Із Одеського опікового центру мене відправили додому помирати, - не може стримати сліз Надія Іванівна. - Доправивши мене в рідне село, діти одразу ж кинулися до Галини Яківни, благаючи про допомогу. «Я за таке не візьмуся, смертності мені не потрібно», - казала лікарка, пакуючи медичну валізу і сідаючи до нас у машину. Її умовою була стерильна чистота в будинку (той стійкий запах хлорки пам’ятаю й досі), мінімум відвідувачів і виконання всіх її вказівок. Я приїхала із пов’язками, які не міняли вже три дні. Моя рятівниця, примовляючи як до маленької дитини, впродовж кількох годин знімала ті криваві бинти. Мабуть, уже й мало хто вірив, що мене вдасться врятувати. Але вже за тиждень я із допомогою доньок змогла підвестися з дивана. Таких людей, як Галина Яківна, її чоловік Анатолій Іванович (також лікар цієї лікарні), дуже мало, і про їхні добрі вчинки мають знати.
Хвалять сімейне подружжя ПШЕТАКОВСЬКИХ, котре вже чверть століття дбає про здоров’я сільських жителів, молоді й старі, хворі й здорові.
- Я до райлікарні майже ніколи не доїжджаю, немає потреби. При найменшій проблемі телефоную або до Анатолія Івановича, або до Галини Яківни, котрі завжди правильно проконсультують, призначать курс лікування. З ними я спокійна за своїх малят, - розповідає мати п’ятьох дітей Тетяна МАТКІВСЬКА.
Після таких розповідей «ПОДОЛЯНИН» не міг не навідатись до цих лікарів, аби на власні очі побачити, чим вони живуть, в яких умовах працюють, на що орієнтуються в роботі.

ЄВРОСТАНДАРТИ ПО-ДУМАНІВСЬКИ

Невеличке охайне приміщення Думанівської амбулаторії загальної практики сімейної медицини заховалося за річкою Смотрич у непримітному кутку села. За невисоким парканом - окрема цивілізація, вхід до якої охороняють кремезні ялини. Десь поміж них губиться асфальтована доріжка, яка й веде до входу місцевого медзакладу. Тут працюють двоє сімейних лікарів, котрі, власне, й стали причиною нашого візиту, лікар-стоматолог, сімейна медсестра, фельдшер, лаборант, акушерка і водій. Саме в їхніх руках здоров’я жителів декількох сільрад: Нігинської, Великозаліснянської, Думанівської та Залісся Другого.
Нас зустрічає заклопотана Галина Яківна, яка по телефону емоційно консультує чергового пацієнта. Давши останню пораду, ставить слухавку й запрошує нас пройти до кабінету. Перше враження, яке склалося, поки чекали, - ця жінка не просто виконує професійні обов’язки, вона справді живе роботою.
- Навіть не знаю, про що ви писатимете, у нас звичайна амбулаторія, нічим від інших не відрізняється, - знизує плечима лікарка. - Відповідно до реформ, підкорегували назву закладу. Півроку тому я пройшла курси, перекваліфікувавшись на сімейного лікаря, а Анатолій Іванович ним став набагато раніше. Хоча сказати, що від того щось змінилося, важко. Якщо я зніму оцей халат і одягну інший, хворому від того стане легше? Не думаю. Це як і в математиці - від перестановки доданків сума не міняється.
Хоча декілька днів тому дивилася в новинах сюжет про те, як розвивається медицина в пілотній Донецькій області, жахнулася (це ж мені болить, бо я родом звідти). Я вам скажу, якщо рівнятись на ті умови, то ми ще працюємо за євростандартами: маємо зручну машину, якою в будь-який момент можна виїхати до хворого, сучасні надувні носилки, розмовляємо по новенькому телефону, в нас усе чисто вибілено та пофарбовано, проведено воду і газ. Нині за спонсорські кошти вкладаємо ще одне пластикове вікно.
Поки здивовано розглядаємо і справді до блиску натерту підлогу, до кімнати заходить приємної зовнішності чоловік і з усмішкою додає:
Галина Яківна оглядає пацієнтку- Я вважаю, що нехай ми не можемо придбати нових меблів, обладнання, але забезпечити в закладі стерильність і чистоту нам під силу. Так і з людиною: вона може носити старенький полатаний одяг, але він обов’язково має бути випраний, випрасуваний, а взуття - начищене.
Це і є головний лікар амбулаторії Анатолій Пшетаковський. Саме він разом із такою ж як сам ентузіасткою - дружиною Галиною Яківною - тримає на плаву цю лікарню. 1986 року двоє молодих спеціалістів тимчасово переїхали до Думанова, на батьківщину Анатолія Івановича, але оте «тимчасово» затягнулося аж на 27 років.
- Думали, що затримаємось тут ненадовго, та обоє отримали роботу, під квартиру нам виділили пологовий зал тоді ще дільничої лікарні (в ньому живемо й донині), зачепилось одне за інше, і от нікуди звідси вже ні кроку, - розповідає Галина Яківна. - Я вже 25 років не знаю, що таке повноцінна відпустка, якщо не враховувати того, що через важку хворобу вимушена була не працювати. А щоб поїхати кудись відпочити разом із чоловіком - і мови не може бути, адже хтось один має залишатися в амбулаторії. І все це - на голому ентузіазмі. От завтра я спакую валізи і поїду звідси, а на моє місце не прийде ніхто. Можливо, хтось і приїжджатиме з міста у визначений час, але я маю великі сумніви, що він тут житиме й працюватиме цілодобово. Це вже перевірено, адже до нас тут ніхто надовго не затримувався. Ми - рекордсмени (сміється).

ЗАМІСТЬ ОБЛАДНАННЯ - ПРОФЕСІОНАЛІЗМ І ЛЮДЯНІСТЬ

Приємно дивує й те, що ці люди не звикли скаржитись на життя. Вони не зациклюються на проблемах (хоча їх у сільській медицині можна назбирати добрий лантух), намагаються в усьому знаходити позитив і докладають максимум зусиль, аби хоч щось змінити на краще.
- А хіба від того, що я буду скаржитися, щось зміниться? Так, нам потрібно перекрити дах, але на це поки що не вистачає коштів. Так, хотілося б нового обладнання, адже як 27 років тому ми прийшли на старий кардіограф, тонометр і фонендоскоп, так нічого нового й не додалося.
Наша донька живе у Німеччині, я був у неї і бачив, які приватні практики там. У кожного сімейного лікаря - свій УЗД-апарат і безліч іншого сучасного приладдя, то зрозуміло, що підхід до роботи в них інший.
Пам’ятаю, як сюди приїхала сваха, корінна німкеня, подивилася на українські дороги, на наше село і каже: «Анатолію, ми теж живемо не дуже заможно, але вам потрібно ще дуже багато працювати, років зо 50, і працювати зранку до ночі, щоб ви жили так, як ми». А коли вона пройшлася по амбулаторії, все ніби сподобалося, але ніяк не могла второпати, а де ж обладнання?
Я посміявся і сказав, що все отут, показуючи на голову. І що тут поробиш, як писав Шевченко: «У всякого своя доля і свій шлях широкий. Той мурує, той руйнує, той неситим оком за край світа зазирає, чи нема країни, щоб загарбать і з собою взять у домовину».
Та й менталітет на Заході інший. У нас занадто пізно звертаються до лікарень, відповідно, хвороби запущені. А в них немає такого поняття, що сімейний лікар повинен дбати по стан здоров’я людей. Кожна людина там думає про це сама. Бо німець знає, що він хоче нормально жити, а для цього потрібно ходити щодня на роботу, заробляти гроші, утримувати сім’ю, навчати дітей, але якщо він хворітиме, все це зведеться нанівець. Усе залежить не від місця, в якому живеш, а від людини та її життєвої позиції.
- В українській медицині сьогодні плануються серйозні зміни, можливо, щось і обернеться на краще?
- В ідеалі, реформи, звичайно, спрямовані на краще. Але медицина без грошей, як і, в принципі, будь-яка галузь, нічого не варта. Якщо за Радянського Союзу на медицину виділялося 7% від ВВП, то сьогодні ми маємо трохи більше як 3. Фахівці кажуть, якщо цей показник нижчий за 5%, то медицина в країні помирає. Уявляєте, що нині відбувається з нами? Як казав один мій знайомий, дайте нам 5-6% від ВВП - і всі проблеми зникнуть, цього вистачить і на ліки, які тепер повністю купують пацієнти, і на обладнання, і на зарплатню. Але наразі маємо те, що маємо. Хоча я вважаю: якщо ми можемо допомогти людині зняти біль (бо коли щось дуже болить, то гіршого не буває), порадити, куди їй зі своїми проблемами йти далі, підтримати у важку хвилину, то мусимо таке робити, адже для цього не потрібно надсучасного обладнання, достатньо людяності, знань і розуміння.

Автор:  Ганна РОГОЖИНСЬКА

Повернення до списку