П'ятница, 29 Березня 2024 р.
25 Жовтня 2013

…І ТУТ ПРИЙШОВ МОСТОБУДІВНИК

Цілком імовірно, що праці Володимира Білінського («Країна Моксель», «Москва Ординська» та найсвіжіша «Україна-Русь») містять у собі чимало цінного. А як у них відділити пшеницю від куколю, не знаю.

Володимир Білінський побував і в Подільському державному аграрно-технічному університеті. Фрагмент зустрічі. Фото Володимира Кроля9 жовтня на історичному факультеті Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка відбулася чергова цікава зустріч. Цього разу в гості до студентів і викладачів завітав Володимир Білінський – автор популярних книг: тритомника «Країна Моксель, або Московія» та двотомника «Москва Ординська». Нагодою для зустрічі стало й те, що зовсім недавно побачила світ нова праця Володимира Броніславовича – перша книга «Споконвічна земля» з багатотомника «Україна-Русь».

Декілька слів про гостя. Володимир Білінський – подоляк: народився 18 травня 1936 року на станції Дунаївці. 1959 року закінчив Дніпропетровський інститут інженерів залізничного транспорту та став дипломованим спеціалістом-мостобудівником. Після вишу сорок років відпрацював за фахом у Казахстані. Пройшов шлях від майстра до начальника главку, члена колегії Держбуду Казахстану. Під керівництвом Володимира Броніславовича зведено мости в Караганді, Павлодарі, Кокчетаві, Джезкагані, Екібастузі та інших містах. 1999 року Білінський повернувся в Україну. Мешкає в Києві.

«Як же сталося, що я, людина практичної справи, яка побудувала сотні мостів у Казахстані, на території, що дорівнює площі Західної Європи, раптом зацікавився «історією держави Російської»?» – запитує автор у передмові до першої книги «Країни Моксель». І тут же відповідає: «Спонукало до цього те, що авторові довелося добряче поїздити й чимало побачити на просторах від Львова до Тинди й від північного Уренгоя до спекотного Термеза; зустрічатися з тисячами людей – від принижених і знедолених до гордовитих партійних владик найвищого рангу, які щиро вірили у свою непогрішність і незамінність. Хоч би де випадало мені бувати, завжди стикався із затаєною, глибоко прихованою брехнею офіційної державної влади. На побутовому людському рівні ця брехня відверто випирала назовні».

Микола Карамзін на початку XIX століття в передмові до своєї знаменитої «Історії держави Російської» писав: «Історія, кажуть, сповнена брехні; скажімо краще, що в ній, як у справі рук людських, буває доважок брехні, однак характер істини завжди більш-менш зберігається, і цього досить для нас, щоб скласти собі загальне уявлення про людей і діяння». Якщо Карамзін «доважок брехні» розумів по-філософському, як неминуче зло, спричинене цілком об’єктивними чинниками, то Білінський оцей карамзінський «доважок брехні» сприйняв буквально, як такий, що, на тверде переконання Володимира Броніславовича, «був свідомо і з певною метою впроваджений в історію Російської імперії». Тож поставив перед собою завдання очистити історію від такого доважку.

Ще в Казахстані Володимир Білінський написав російською мовою «Страну Моксель». Першим, хто її прочитав і був захоплений прочитаним, став Михайло Горинь у червні 1999 року. Він зізнався авторові, що все життя мріяв сам написати таку книжку або щось подібне прочитати. Горинь на ознайомлення з рукописом мав тільки добу, бо Володимир Броніславович від’їжджав до Алма-Ати, де тоді мешкав, і пообіцяв посприяти виданню книжки після переїзду автора до Києва. Першою людиною, яка знайшла кошти та видала «Страну Моксель» великим, як на той час, накладом (3000 примірників), став Микола Плав’юк, котрий звернув увагу на книжку після розмови з Михайлом Горинем.

Згодом у Володимира Білінського почалася плідна співпраця, яка не переривається досі, з видавництвом імені Олени Теліги. 2011 року Державний комітет телебачення і радіомовлення України нагородив автора книги «Країна Моксель, або Московія» премією імені Івана Франка у номінації «За кращу наукову роботу в інформаційній сфері». І тут не витримав доктор історичних наук, дійсний член Національної академії наук України, директор Інституту археології НАНУ Петро Толочко й написав відкритого листа Президентові України, в якому просив скасувати необмірковане і скандальне рішення про присудження державної премії авторові «Країни Моксель». За словами академіка, «аналізувати положення книги Білінського немає жодного сенсу, оскільки наука в ній, як кажуть, і не ночувала». Петро Петрович підкреслив, що «не будучи істориком, автор не володіє ні відповідними знаннями, ні умінням системного аналізу. Він не розуміє, що таке джерела, а що – дослідницька точка зору. Метод його роботи – те саме, що карткове шулерство, коли висмикуються з контексту окремі фрази і видаються за спільну позицію того або іншого історика».

Звинувачення надзвичайно серйозне. Але наскільки воно справедливе? Спробуємо з’ясувати. На зустрічі зі студентами Володимир Білінський відвів, зокрема, чимало часу розповіді про те, що «1421 року до Литовсько-Руської держави навідався посол королів Англії і Франції Гілльбер де Ланноа». Цій темі присвячено завершальну п’яту частину найсвіжішої книги Білінського (аж 82 сторінки). Тож є можливість заглянути до детальних викладок автора та уважно проаналізувати їх.

Для Білінського основним джерелом знань із цієї теми стала стаття «Путешествие Гилльбера де Ланноа в восточные земли Европы в 1413-14 и 1421 годах», опублікована 1873 року у восьмому номері «Университетских известий», які видавав університет Святого Володимира в Києві. Підпис під статтею чітко засвідчує, що її написав «студент Емельянов». Це добротна компілятивна робота на основі джерел, наведених автором наприкінці статті. В Білінського автор чомусь перетворився на «київського професора Ємельянова». Але це незначний грішок, який досить легко виправити.

Гірше інше: тричі згаданого в нотатках посла «рыцаря, капитана Подолии Гедигольда» Білінський ототожнив із князем Василем Красним (Острозьким). На підставі чого? Бо, по-перше, «слово «красний», в нашому розумінні, англійською мовою кажуть – «гольд» – золотий», по-друге, «що стосується першої частини слова Геді-гольд, то, на думку автора, це є пом’якшене скорочення від слова – герольд – в перекладі з латини – носій герба. Отож – золотий носій давнього княжого герба України (Русі)».

Ось такий несподіваний, нічим, крім фантазії автора, не підкріплений висновок. Проте його зроблено, тож безапеляційно понеслося: «Польські та російські імперські історики, які працювали в минулі століття зі спогадами Гілльбера де Ланноа, були не зацікавлені вносити істину до цього питання. Жодна з цих імперій не бажала бачити володарем великого Поділля руського (українського) династичного князя, рід якого сягав у IX століття, до Святого Володимира та пізнішого – Данила Галицького». І далі: «Тому й вигадали міфічного найманця «Гедігольда»! А московити й не думали цю вигадку заперечувати, хоч її видно неозброєним оком. Шкода тільки, що й українські історики підспівували огидній облуді довгі роки». І ще: «Годі співати польських і московських пісень про вигаданого найманця Гедігольда». До речі, аналогічні ляпаси історикам мостобудівник відвішує ледь не на кожній сторінці кожної зі своїх книг.

…І ТУТ ПРИЙШОВ МОСТОБУДІВНИКАле звернемося до праць видатного дослідника Поділля Юхима Сіцінського, зокрема до виданої 2009 року (на основі рукопису, що зберігся) його книжки «Поділля під владою Литви». Там зазначено загальновідомий для професійних істориків факт: після Грюнвальдської битви 1410 року, в якій з’єднані литовсько-польські сили розбили наголову німецьких рицарів, значення великого литовського князя Вітовта збільшилося, тож 1411 року польський король Ягайло мусів погодитися з домаганнями Вітовта й передав йому Поділля. Відтоді ця земля зоставалася під його владою до смерті Вітовта, тобто до 1430 року. Тож твердження Білінського про «князювання в 1411-1423 роках Василя Красного (Острозького) на Поділлі» виявляється нічим не підкріпленою фантазією автора.

Пише Сіцінський і про Гедігольда (Гідигольда), пославшись на том 17 «Полного собрания русских летописей»:

«Поділлям управляли Вітовтові старости. В Кам’янці сиділи Вітовтові старости, яко княжі намісники. Русько-литовський літопис перераховує таких старост: на подільських городах Вітовт посадив свого старосту Грановського, потім дав Поділля Петрові Монткирдовичу, а потім панові Гідигольду, а коли сему Гідигольду було дано Смоленськ, то на Поділлі Вітовт посадив Довгирда, який «старостив» на тих Подільських городах до смерті князя Вітовта». Тобто, посол не конструював імені подільського старости, як то нафантазував Білінський, а передав його таким, яким воно було насправді.

До речі, Сіцінський цитує і нотатки Гілльбера де Ланноа про його перебування в Кам’янці: «Переїжджаючи з Львова через гірну Русь, добрався я на Поділля до Кам’янця, дуже гарного по свому положенню, котрий належить до того же князя (Вітовта – примітка Юхима Сіцінського); тут я найшов старосту Подільського по назві Гідигольд, який мене приняв з великою учтою, дав мені гарні подарунки, давав мені свої страви і смачні обіди».

Сучасний історик Віталій Михайловський (до речі, уродженець Кам’янця-Подільського, випускник історичного факультету місцевого вишу) у виданій торік монографії «Еластична спільнота» уточнює: «Від 1411 року на Поділлі з титулом кам’янецького (подільського) старости присутні намісники Вітовта Єжи (Юрій) Гедигольд 1411-1423, Петро Монтигердович 1424-1425 та Ян (Іван) Довгірд 1426-1430». Історик також повідомляє, що «у Варшавському головному архіві давніх актів зберігається пергаментний документ, який датований у Червоногроді 19 травня 1421 року».

І далі: «Його виставлено від імені Гедигольда, який іменує себе генеральним подільським старостою». Отже, маємо ще одне документальне підтвердження, що посол не конструював імені старости. Найпечальніше ж те, що Білінський, посилаючись на монографію Михайловського, а саме – на наведену вище першу цитату, безапеляційно стверджує: «Той факт, що саме Василь Красний Острозький (Гедігольд) правив Поділлям з 1411 по 1423 рік, зафіксовано тодішніми державними документами, наведеними у праці Віталія Михайловського».

І як після цього прикладу не погодитися з висновком академіка Толочка? Не знаючи історії Поділля, братися за кардинальні висновки щодо минувшини цього краю, напевно, так само безглуздо, як, нічого не петраючи в опорі матеріалів, братися за конструювання мостів.

Якби наведений вище приклад був єдиним або стосувався другорядних речей, можна було б розцінити його як прикру помилку. На жаль, це не так, про що щоразу переконуєшся при ретельному опрацюванні «України-Русі» Володимира Білінського. Так, у розділі «Таємниці Синьоводської битви» є свій «шедевр». Білінський «доводить», що хан Дмитрій, один із трьох татарських братів, розбитих 1362 року Ольгердом у Синьоводській битві, був насправді… Дмитрієм Донським, «оскільки історія Золотої Орди не знає іншого князя на ім’я Дмитрій у

60-ті роки XIV століття, крім Московського князя так званого Димитрія Донського». І хоч енциклопедії в один голос стверджують, що Дмитрій Донськой народився 1350 року, тобто на час битви мав 12 років, але й тут у Білінського є «залізний аргумент» щодо року народження князя: «Це чергові вигадки московської історії».

Як бачимо, очищаючи історію від «доважків брехні», Володимир Броніславович, не будучи професіоналом, нашпиговує її вже не доважками, а добрячими «порціями брехні». І тому немає нічого дивного, що частина студентів-істориків покинула зал посеред виступу Білінського (можливо, тому, що юнь надто чутлива до фальші, можливо, їм просто нудно було слухати заїжджого оратора). Володимир Броніславович не розгубився і навздогін студентам кинув, що справжніх українських істориків із них не вийде.

До речі, в «Україні-Русі» Білінського серед 138 позицій у розділі «Література» (туди якимось дивом затесалася і моя краєзнавча книжка «Вулицями Кам’янця-Подільського») немає жодної праці Михайла Грушевського (правда, в самій книзі він побіжно згадується). Дивно, як у дослідженні з історії України можна обійтися без праць її історика №1 (для підкріплення думки чи для полеміки). А ось те, що жодна книга Володимира Броніславовича не має рецензентів, не дивує: цілком очевидно, що жоден історик, який себе поважає, не візьметься рецензувати працю, в якій автор настільки вільно поводиться з фактами.

Цілком імовірно, що праці Білінського містять у собі чимало цінного. А як у них відділити пшеницю від куколю, не знаю.

Французький філософ XIX століття Ернест Ренан зауважив: «Засадничою передумовою для формування нації є хибне сприйняття історії». Тож, напевно, з цього погляду «патріотична макулатура» пана Білінського має право на життя. Але сьогодні надворі не XIX, а XXI століття. Тому на завершення процитую прикінцевий абзац зі свіжої статті доктора історичних наук, професора Гарвардського університету Сергія Плохія «Якої історії потребує сучасна Україна?», опублікованої цього року в третьому номері «Українського історичного журналу»:

«Історію України слід переосмислити заради того, щоби подолати обмеження, накладені на неї спочатку імперською, а потім національною парадигмами. Це дозволить інтегрувати українське минуле в історію Східної Європи та всього континенту. Можна вірити в те, що майбутнє України – в Європі, однак її минуле має бути там, де воно справді відбувалося: посеред багатоманітності світів, створених цивілізаційними та імперськими кордонами впродовж усієї історії території, яку ми сьогодні називаємо Україною. В тому, що українська історія лише виграє, якщо буде уявлена поза рамками, у котрі її поставили імперська та національна парадигми, немає сумнівів. Методи, які сьогодні використовують у межах мікро- та макроісторичних досліджень, неодмінно зроблять українську минувшину повнішою та більш правдивою, розширивши її життєвим досвідом людей різних національностей, культур і політичних поглядів, які населяли цю територію в минулому чи живуть тут сьогодні. Така нова історія України збагатить історію Східної Європи та Європейського субконтиненту і надасть їй нового забарвлення».

І ще. Нещодавно в одній із соціальних мереж набули популярності два постулати російського філософа Григорія Померанца (1918-2013). 1970 року, вдумуючись, чому Достоєвський мало кого переконав своїми «Бісами», Григорій Соломонович сформулював догмат полеміки: «Диявол починається з піни на губах ангела… Все розсипається на порох, і люди, і системи, але вічним є дух ненависті в боротьбі за праведне діло, і тому зло на Землі не має кінця». Згодом він додав ще один догмат: «Стиль полеміки важливіший за предмет полеміки. Предмети змінюються, а стиль створює цивілізацію».