ЛЯЛЬКА, ПРИДБАНА ЗА СЛЬОЗУ
Кам’янчанка Юлія ЛИСКУН торік видала три збірки віршів російською мовою. На першу з них відгукнувся поет і перекладач Аркадій БРАЕСКУ й порадив Юлії Броніславівні, яка вільно володіє польською мовою, взятися за переклади польських поетів.
У листі до редакції Юлія Лискун написала: «Поезія – це завжди пригода, це світ, в якому ти наче є, а раптом і кудись зникаєш… Навіщо нашому кам’янецькому поетові Аркадію Браеску треба було напророчити мені, що маю захворіти перекладами з польської мови? Навіщо мені було прочитати «Ляльку» невідомого для мене польського поета Болеслава Лесьмяна у російському перекладі Анатолія Гелескула і розплакатися? Рідко коли мене пронизує, мов стріла, поезія, щоб не спати, не їсти, не дихати. Але коли я через декілька днів вже сама переклала з мови оригіналу «Ляльку» (а робила я цей перший свій поетичний переклад з шостої ранку до часу ночі!), не могла заснути дуже довго. Мало того, коли ледве заснула, чітко побачила перед собою маленького, серйозного і сумного чоловічка, який наче стояв біля мене і чогось чекав… Так, це був той самий прибулець, про якого Юліан Тувім якось сказав: «Якщо десь за небесами є Держава Поезії, то це саме Лесьмян був на землі її посланцем».
Українською мовою Болеслава Лесьмяна (1878-1937) перекладав Віктор Коптілов. Дев’ять віршів, інтерпретованих ним, увійшли 1979 року до другого тому «Антології польської поезії».
За життя Лесьмян видав три збірки – «Садок на роздоріжжі» (1912), «Луки» (1920) та «Холодне питво» (1936), а 1938 року посмертно побачила світ його збірка «Лісове дійство». Всі вони в повному обсягу представлені в Інтернеті в польській електронній бібліотеці (polona.pl/). Тож Юлії Броніславівні є з чого черпати вірші для нових перекладів. А поки що пропонуємо увазі читачів «Ляльку» Болеслава Лесьмяна у перекладі Юлії Лискун (до речі, серед опублікованих перекладів Віктора Коптілова цього вірша немає).
ЛЯЛЬКА
Я – лялька. У моїх сережках виблискує світ дощовий.
І атласна сукня на сон мій так схожа…
Люблю фаянс моїх очей і запах липкий,
Фарби, що рум’янцем смерті наді мною ворожить.
Люблю лежати, коли кімнату заливає сонце безупинно,
В кутку на пурпурній ковдрі узорного дивану,
Де ірис біля сарни квітне безрослинно,
А з вічності плющ збирає пилу оману.
Дівчинці, яка бавиться моїм неіснуванням,
Я вдячна, коли своїми долонями моє небуття обіймає,
І говорить за мене рожевим своїм натхненням,
І вдає, що вірить у те, наче жива я.
Уважно ворожить мені по руці,
що найближчого травня я маю
В світ вирушати, взявши в дорогу хліб і зорю із збіжжя,
Мандруватиму пішки по рідному краю,
Вустами хлопця-волоцюги цілуватиму те бездоріжжя.
Зупинитися мушу між землею і небом,
Щоб у час, коли найменше сподобаюсь долі,
Опинитися раптом, наперекір небесній волі,
В положенні – без виходу – без смерті – без себе.
Маю сталий вираз обличчя людини, що завжди сміється!
Цю книгу я знаю та й інші… Та дівчинка маленька
Мене читати вчила, як і гріху навчає … І мені здається,
Що я наповнена знаннями, мов та поштова скринька.
Маю намір писати повість,
в якій головна особа – Прастежинка,
Що через пагорби веде в Праліс,
Де сховалася Лялька… Час пройшов –
І досі її так ніхто й не знайшов!
Дивиться в люстерко й душу має з материнки.
Каже лише два слова: «папа» і «мама».
Мама каже до смерті, а папа – до гробу…
Сон торкається чолом у порожню злобу,
А вона свого сміху дослухається сама…
Кінець моєї повісті такий, що Прастежинка
Скінчає життя самогубством. В пітьмі про це згадується…
Гине світ…
Враз з батьками зникає Лялька, та, що завжди сміється.
Немає нічого, лишилося лише люстерко і материнка.
Чи ж варто писати цю повість? Казка вже вийшла з моди,
Як кринолін з веселки!.. Молись до коралю,
О вірше барвистий!… Обідніли душі й сади,
А мене віднесуть до лялькового шпиталю!
Дірки залатають в боці, око намалюють з новою бровою,
Усмішку зроблять вустам, що аж стане бридко,
І виставлять мене всім напоказ швидко,
Щоб безсоромно дивилася я латаною своєю красою.
Настане час уцінок і знижок. Я втрачу вартість.
Але, коли морок відчую поблизу, й тоді
Простягну долоні вигнуті, на радість,
До Бога, що не за мене помирав на хресті!
Він, знаючи, як мені важко плекати вічну мрію ту, –
Грати роль себе самої на життя арені, –
Для спроби безсмертя, по заниженій ціні,
Придбає мене за одну сльозу з того світу!