П'ятница, 19 Квітня 2024 р.
5 Липня 2013

РІК ПІСЛЯ ТРАГЕДІЇ. ЧОМУ ВБИВЦІ ДОСІ НЕ ВИНЕСЛИ ВИРОКУ?

Святковий торт, іскристе шампанське, веселий сміх і щирі привітання – так сім’я Теплюків мала зустрічати 10 липня, адже єдиному сину виповнилося би двадцять… Та у хаті – солона тиша, на столі – склянка гіркої зі скибкою хліба і портрет ще зовсім юного усміхненого хлопця, перев’язаний чорною стрічкою, – по Паші ТЕПЛЮКУ справляють роковини. Минулого літа у ніч на 9 липня його жорстоко вбили на одній з вулиць Кам’янця-Подільського. Після трагедії минув рік, та незважаючи на те, що підозрюваного затримали відразу на місці вбивства, суд досі не виніс вироку в цій резонансній справі.

«МИ ДОСІ ЧЕКАЄМО НА ПАШУ…»

Павло ТЕПЛЮК– Кажуть, із часом повинно ставати легше, а воно чомусь навпа­-

ки – все важче й важче, – зізнається мати Павла Оксана Теплюк, у якої рік тому відібрали найцінніше. – Спочатку був шоковий стан, а тепер приходить усвідомлення, що із цим треба жити далі. Але як? Не знаю, що зі мною останнім часом відбувається: ходжу туди-сюди і ніяк не можу стримати сліз. Павлик і досі перед очима, а в голові знову і знову прокручується той страшний дзвінок із міліції: «Хто вам Павло

Теплюк?» «Син». Пауза. «Цієї ночі він потрапив до міліції»… – і знову по той бік дроту тиша. Поки подумки дивуюся: «Невже Паша міг щось накоїти?!», – чую зніяковіле: «Цієї ночі його вбили»… Їдучи до міліції, хапалася за найменшу надію, все думала, що то не він, то не мій син, не мій Павлик, то якась страшна помилка, чийсь злий жарт… Ось уже рік, як живу без надії.

Не може загоїтись рана у серці ні в кого з рідних Павла. Навіть сьогодні у кімнаті хлопця на столі лежать його книги і зошити, охайно вишикувалося в ряд взуття, у шафі – його одяг. Здається, зараз рипнуть двері – й кімната заллється його посмішкою.

– Рік пройшов, а ми ще чекаємо на Пашу, хоча й знаємо, що не дочекаємося, – схвильовано говорить дідусь убитого. – Залишається й надалі протоптувати стежку на цвинтар і поливати сльозами квіти на його могилі.

Це була моя дитина. Батько Павлика пішов від нас, коли тому був лише тиждень. Тому це я ходив з онуком і на його футбольні баталії, й на баскетбол, і на батьківські збори до школи. Пам’ятаю, були в нього проблеми з українською мовою. Вчителька сказала, що потрібно вчити правила і писати твори. Без питань. Я начитував йому диктанти, разом повторювали граматику, фантазували над письмовими творами. І вже за декілька місяців у щоденнику з української в Паші було «відмінно». Цим усім я жив, це давало мені енергію й силу. Якось він навіть запитав, чому я йому дідусь, а не тато. І що я міг відповісти тоді дитині? – не може стримати сліз Іван Михайлович. – Дехто каже: «Та скільки ж можна плакати?» А рана отут, у серці, жива, і кожного дня хтось ніби посипає її сіллю, бо так страшно пече, так болить.

Я заходжу в кімнату, а донька в куточок заховалася і плаче. Чим я їй можу допомогти як батько? Вона плаче, бо болить, а як її заспокоїти, коли в мене серце також розривається на шматки? Заходжу в іншу кімнату, а там – Павликів портрет на стіні. Водить за мною оченятами і ніби запитує: «Діду, ну чому ти не вберіг мене?» Отих «чому?» в мене назбиралося чимало, а я все не знайду на них відповідей. Чому в такого доброго дитяти така лиха доля? Чому в історика за фахом була така коротка історія? Чому помер такою жорстокою, болючою смертю? Бо ж поки його везли в домовині, він усю дорогу до кладовища плакав. Значить, боляче йому було прощатися із цим світом. А чому б йому не сміятися і не радіти життю, не працювати, не дарувати нам правнуків? Чому?!

А тепер ще й кожне судове засідання – випробування для нас на стійкість. Підготовка до чергового слухання розпочинається ще звечора – уколи, жменя пігулок. Iнакше збиткування підсудного просто несила терпіти.

– Я не збираюся здаватися, – говорить Оксана Теплюк. – Що б там не було! Вип’ю заспокійливого, натягну залізну маску на обличчя – і вперед. Він не виб’є мене з колії. Я до останнього стоятиму на своєму, щомиті наступатиму на п’яти, дихатиму в потилицю, аж доки не почую справедливого вироку.

ПЛЮВОК ІЗ КЛІТКИ В ДУШУ

Сьогодні Оксана Теплюк бореться за те, аби вбивця її дитини відповів за скоєне. Під час судових засідань жінка мужньо слухала свідчення людей, котрі бачили, як убивали її сина, вона врівноважено і мовчки реагувала на зухвалі вигуки підозрюваного. Вона терпить і вірить, що суд буде справедливим.

Утім численні засідання досі не поклали крапки у кримінальній справі. На жаль, навіть на роковини смерті Паші й у день народження хлопця його мама змушена буде сидіти в залі суду і дивитися в очі підозрюваному. Бо саме в ці дні має пройти чергова серія судових засідань. Рідним Павла хочеться вірити, що до вироку вже недалеко, адже докази зібрані, експертизи проведені, свідки вислухані, а підозрюваний затриманий.

Пригадаємо основні моменти цієї кримінальної справи, описані в «ПОДОЛЯНИНІ», адже впродовж року журналісти відвідували всі судові засідання задля інформування про обставини страшної події, яка сталася в нашому місті.

Через декілька днів після жахливої смерті Павла Теплюка громада Кам’янця-Подільського передала міському голові звернення з Перша серія судових засідань розпочалася такпроханням розслідувати вбивство найретельнішим чином. А вже 25 липня було зібрано брифінг, на якому кам’янчанам повідомили, що 38-річний обвинувачений перебуває під вартою, щодо нього порушено кримінальну справу за ч.1 ст.115 «Умисне вбивство» ККУ, яка передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 7 до 15 років, а можливо, й довічне ув’язнення. Було винесено на загал й інформацію, що у Павла стріляли, а помер він від відкритої черепно-мозкової травми, переломів кісток лицевої частини й основи черепа, травматичного крововиливу, стискання головного мозку. Страшно навіть уявити, з якою жорстокістю і силою били юнака.

Судовий розгляд кримінальної справи, який мав розпочатися 4 грудня, затримувався. Декілька разів засідання переносили через те, що столичний захисник підсудного Любов СКРИЖАЛЕВСЬКА ніяк не могла приїхати до Кам’янця й, очевидно, повідомляла про це не зовсім вчасно.

А поведінка самого підозрюваного взагалі вартує окремої розмови. Він одразу показав, що налаштований агресивно, бо із самого першого засідання не гребував нецензурними вигуками і нахабною поведінкою. Це неодноразово ставало причиною довгих перерв під час засідань – затриманий зривав судовий процес, отримував офіційні попередження від головуючого судді Івана ДРАЧА і виводився із залу конвоєм, при чому чинив опір і погрожував фізичною розправою. А під час одного із засідань підсудний із клітки злісно сказав: «Дасть Аллах, тварі, я вийду… В гавні будете здихати…»

Дійшло до того, що затриманий безперешкодно плювався на рідних убитого хлопця, присутніх і навіть на суддів, відкритим текстом погрожував людям, котрі прийшли на засідання, злочинцями називав прокурора та головуючого суддю. І втихомирювати його «грифонівці» не бралися. Згодом до конвоювання обвинуваченого був залучений спецпідрозділ «Беркут».

Крім того, у підозрюваного, який має вищу юридичну освіту і добре ознайомлений з матеріалами справи, були численні клопотання (щодо відводу суддів, перенесення суду в іншу область тощо), звинувачення слідчих і прокурора. Він надіслав у вищі інстанції листи зі скаргами на те, що його права порушують, вимагають від нього хабара, утримують у жахливих умовах, хоча перед присутніми на судових засіданнях хизувався, що живе, як на курорті.

Паші немає вже рік...Паралельно за участю підсудного ведеться ще й декілька цивільних справ, адже він подав до суду на газету «Фортеця» за приниження честі й гідності, на потерпілу Оксану Теплюк, з якої вимагає чималу суму за «розбите Павлом вікно його будинку і завдану моральну шкоду його рідним»…

Усі клопотання, повторні виклики свідків похилого віку, які не могли прийти на засідання, оскарження рішень суду тощо розцінювалися прокурором Валентином ЧОРНОМОРЦЕМ та адвокатом потерпілої Василем РОМАНОВИМ як умисне затягування судового слідства з боку підозрюваного.

ОЧЕВИДЦІ СВІЙ ВЕРДИКТ ВИНЕСЛИ

Картину злощасної події вдалося уявити під час допиту свідків. Однокласник Паші, з яким він тоді повертався додому, підтвердив, що тієї ночі їхні шляхи з підсудним перетнулися.

– Я зустрівся з Пашею і двома нашими однокласницями біля магазину «Еталон». Випили пива, відправили дівчат додому на таксі й близько 3.00 пішли вулицею Гагаріна. Кидали камінцями, розбили вікно у приватному будинку підсудного, і втікали дворами. Біля гімназії з пістолетом і криком «Стій!» нас зупинив обвинувачений, націлив зброю на нас, а ми налякалися й кинулися навтьоки. Куди побіг Паша, я не побачив…

Двоє свідків стверджували, що бачили, як чоловік вів хлопця в бік магазину «Хрещатик», а той намагався вирватися і просив: «Дядечку, не бийте мене, я вас дуже прошу!»

Свідчили й люди, котрі запевнили, що на власні очі бачили, як підсудний убивав Павла Теплюка.

– Обвинувачений завдавав хлопцеві ударів руками, а коли той падав, бив його ногами і стріляв у нього…

Приходив до суду й сусід підсудного, котрий, як ідеться у справі, разом з ним тягнув тіло хлопця на подвір’я підозрюваного.

– Я думав, що після перестрілки юнаку потрібна була допомога, і тому сусід затягував його до себе. Допоміг, сказав, щоб самі розбиралися, і пішов геть…

Члени опергрупи, яка в ніч на 9 липня за викликом виїжджала на пров.Лагерний, розповіли:

– Підозрюваний сам нас зустрів і провів на своє подвір’я, пояснюючи, що застосовував прийоми рукопашного бою, аби затримати одного зі злочинців, які побили вікна його будинку.

Директор однієї з кам’янецьких шкіл, який живе неподалік від місця події, розповів про страшний крик юнака.

– Близько другої я почув, як розбилося скло, хтось побіг. Хвилин через 15 – постріли і крик-агонія підлітка. А з балкона багатоповерхівки жінка вигукнула: «Що ти робиш? Куди ти його тягнеш?»…

Допитували також директора магазину «Хрещатик», камера спостереження якого зафіксувала деякі події тієї ночі. Всі покази не на користь підсудного. Але той усе назвав брехнею, монтажем і повідомив свою версію: тіло йому підкинув директор одного з державних підприємств, з яким у нього був давній конфлікт. Але коли цю людину запросили свідчити, підсудний не поставив жодного запитання і зупинив свого адвоката, який хотів це зробити.

Прокурор висловив клопотання про направлення затриманого на додаткову стаціонарну судово-психіатричну експертизу. Тому, поки він перебував у психіатричній лікарні м.Львів, судове слідство призупинилося.

ЧИ ОТРИМАЄ КАТ ДОВІЧНЕ?

Попереду чергові засідання у цій справі. На який час вони затягнуться, не відомо. Ми попросили представника потерпілої Василя РОМАНОВА пояснити, які етапи судового процесу ще попереду і скільки часу вони можуть тривати.

– Висновок судово-психіатричної експертизи вже готовий, але поки що не оголошений, оскільки адвокат підсудного знову не приїхала, – каже Василь Іванович. – На наступних засіданнях повідомлять про висновки, потім суд оголошуватиме матеріали справи. Після цього будуть судові дебати, а тоді суд піде в нарадчу кімнату виносити рішення. Якщо приїде адвокат підсудного, не буде знову якихось клопотань і зривань процесу, то можна буде закінчити справу за три засідання. Тобто все йде до завершення.

– Чи достатньо доказів вини підсудного?

Провулок Лагерний. Місце, де вбили Павла Теплюка– Знаєте, це, мабуть, одна з небагатьох справ, де обвинувачена людина своєї вини не визнає, але вина доказується 100-відсотково. Просто підсудний затягує час, дражнить суддів, прокуратуру, потерпілих, свідків. Така у нього позиція.

– Підсудний висував свої версії події. Чи були, на Вашу думку, в нього обгрунтовані докази невинуватості?

– Думаю, всі його версії, в яких він уже сам заплутався, – повна маячня. У цій справі все зрозуміло. Є відео, очевидці, які прямо вказують, що саме підозрюваний убив хлопця. До того ж експертиза дає висновок, що тієї ночі стріляли кулями саме з пістолета, який вилучили в підсудного. Доказів вистачає. Навіть на довічне ув’язнення. Але це вже вирішуватиме суд.

P.S. 9 липня, о 9.00, під сті-нами міськрайонного суду на

вул.Шевченка Громадська рада організовує акцію, присвячену роковинам смерті Павла ТЕПЛЮКА. Учасники налаштовані висловити свою однозначну позицію: катові – довічне ув’язнення! Всі, кому не байдуже, можуть долучитися до заходу.