ЗАШИФРОВАНИЙ ПОЧЕРК

Герой сатиричного роману «Аристократ з Вапнярки» відомого українського письменника Олега Чорногуза Євграф Сідалковський був наділений даром творити шедеври каліграфічного письма. За це його дуже поважали у фірмі «Фіндіпош», колектив якого наполегливо трудився над реалізацією лозунгу «Дамо кожному по шапці!». Та залишившись після краху фірми без роботи, влаштувався швейцаром. А швейцару каліграфічний почерк потрібен, вибачте, як зайцю стоп-сигнал, а корові – сідло.

У вік атома і бурхливого технічного прогресу здібні писарі, які були свого часу окрасою і гордістю державної служби, стали незатребуваними, таким собі п’ятим колесом до воза. Їх замінили друкарські машинки й комп’ютери. Та реалії життя підказують: передчасно ми почали забувати про каліграфію. Приміром, у царині медицини. Багато дипломованих лікарів, працюючи з офіційними документами, прописуючи хворим ліки, іноді такого понаписують, що без допомоги графолога ці незграбні каракулі, надряпані, як курка лапою, не розшифрувати.

А де ж узяти таких спеціалістів? У штатному розписі в медичних закладах вони не передбачені. От і ламають голови аптекарі, до котрих приходять хворі зі списком потрібних препаратів, виписаних незграбною рукою лікаря, як би розшифрувати каракулі та ієрогліфи.

У цьому наочно переконався і пенсіонер Iван Каленикович, ветеран праці, котрого на старість замучили болячки, і він вперше на своєму віку зліг у лікарню. Приписав йому лікар пілюлі. Але чи то від поспіху, чи від бажання якнайшвидше позбутись марудної писанини, накарлючив у списку таке, що молоденька аптекарка лиш знизувала плечима і по консультанцію звернулась до старших колег. Врешті, махнувши рукою, на свій страх і ризик, видала ліки. Медсестра, звіривши наявне, аж руками у поли білого халата сплеснула:

– I що мені тепер робити? Замість крепу якусь бовтушку підсунули. А як нею користуватись, я й сама не знаю.

Заквапилась до лікаря. Він теж здивувався: невже не розібрала почерку? Що ж, доведеться вносити корективи. Чіткіше й виразніше писати букви, найменування ліків.

Хвороби не дрімають. Якщо їх вчасно не лікувати, вони прогресують. Скрутило пенсіонеру поперека так, що ні зігнутись, ні розігнутись. Аж іскри з очей скачуть. Направила Iвана Калениковича до фахівця, який тямиться на хворобах хребта. По консультанцію.

Лікар прийняв його гостинно й довго не затримував. Сказав, що клієнту конче потрібна діагностика, перелічив її види, якими хворий може скористатися:

– Найточніший діагноз встановлює томографія. Щоправда, за надані послуги потрібно заплатити 600-700 гривень. Якщо ж вам таке не підходить, ідіть на рентген: і дешево, і сердито.

Iван Каленикович підрахував свій куций сімейний бюджет, мізерну пенсію, зажурено почесав потилицю і вибрав рентген. У рентгенкабінеті хворого довго не затримували. Швидко, без черги поклали на стіл, зробили два знімки хребта. Подав їх нейрохірургу.

– Ой-ой-ой, діду, кепські ваші справи! – констатував той. – Здоровенна грижа – без операції ніяк не обійтися.

– Ой, що ж мені робити?! – застогнав дідусь. – Я вже і так старий, нездалий. Мені хоча б допомогли, аби у попереку не штрикало, аби міг, не згинаючись, на повний зріст ходити, а ви кажете під ніж лягати!

– Не журіться. Зараз призначимо операцію. Несіть історію хвороби у своє відділення, а лікар все вам розтолкує.

Лікар довго-довго дивився на написану консультацію хребтознавця і кліпав очима:

– Оце-то почерк! Ніяк не можу розшифрувати. Хоч консиліум скликай!

На допомогу покликав медсестру. Глухий номер. Та лиш стиснула плечима. Робились спроби залучити до розшифрування інших медпрацівників. Врешті документ понесли до автора консультації. Він, сердячись, що його потурбували, таки розтлумачив, що й до чого. Лікар здивувався і вирішив скликати консиліум, адже операція – то вам не жарти. Узяли знову ті знімки, аж – що це? Яке то прізвище написано? Не то «Грушка», не то «Галушка». Заглядали і так, і сяк, і з одного боку, і з другого: ні, таки «Галушка». Іван Каленикович аж руками сплеснув:

– Та ж я Грушка! То не мої знімки!

Насилу відшукали дідові знімки, які помилково віддали бідолашному Галушці, котрому потрібна була термінова операція. А Івану Калениковичу прописали врешті потрібну мазь.

Добре, що ця майже детективна історія завершилась благополучно. Полікували дідові поперека, ходить тепер, не криває. Бо ж бувало й гірше, коли один нездалий писар написав «Стратити не можна помилувати» й поставив кому не в тому місці.

Казуси й прикрі непорозуміння, що трапляються через нерозбірливі почерки ескулапів, призводять до збоїв у роботі, зайвої тяганини, оббивання порогів службових кабінетів у пошуках істини. Врешті підривається довіра хворих до медиків, рятівників їхнього здоров’я.

З цього приводу все частіше доводиться чути невдоволені голоси, що з цим злом, яке нагадує вірусну інфекцію, треба щось робити, аби вона не переросла у хронічну хворобу. Ширяться навіть чутки, що там, наверху, в столиці, вже підготовлено спеціальний законопроект, в якому передбачено невідкладні заходи для боротьби зі шкідливим і небезпечним інфекційним вірусом у медичній практиці, притягнення авторів нерозбірливих почерків до відповідальності, організацію спецкурсів з підвищення ділової кваліфікації лікарів. З каліграфії.

Борис УРОДА.