БІЛЯ НАШИХ ВОРІТ – УСЕ НАВИВОРІТ

Намагаючись асоціювати туристичний Кам’янець-Подільський зі Старою фортецею, Смотрицьким каньйоном чи старовинною архітектурою, ми чомусь забуваємо, що перша візитівка міста – це все-таки його в’їзд. В’їзд, який мав би хоча б натякати на те, що гостям тут раді, про благоустрій міста дбають і, більше того, мають чим порадувати туристів. Зрештою, саме «ворота» формують основне враження про місто в «транзитних» візитерів.

ВАС ВІТАЄ…«КАМЯНЕЦЬ-ОДІЛЬ»! 

До відкриття в січні 1874 року Новопланівського мосту життя Кам’янця зосереджувалося в Старому місті. В’їзд сюди гостей із Петербурга, Москви, Києва (тобто, з півночі) пролягав через Польські фільварки нинішньою вулицею Суворова. І першими гостя зустрічали… в’язниця та цвинтар. Ось як враження при в’їзді до Кам’янця описав журналіст І-тов у книзі, виданій 1866 року в Києві:

«Если подъезжаете к городу по почтовой дороге из Киева, местность идет в гору; вам указывают: вот и Каменец! Но вы видите только около дороги большое четвероугольное здание. Приблизившись, читаете: «Тюрьма». Острог заслоняет красоту вида целого города издали. Напротив острога кладбище, которое должно напоминать узникам о загробной жизни… Взглянув на это украшение города (как сказано было в губернских ведомостях при открытии острога), проезжий въезжает или входит в город с Польских фольварков». 

А чи задумувалися ви, з яким «лицем» вітає відвідувачів Ка­м’янець-Подільський нині й чи переконливо запрошує побачити свої визначні місця?.. Потрапити до нашого міста можна щонайменше із семи напрямків: хмельницького, чернівецького, устянського, жовтневого, орининського, голосківського та нігинського. Перші два – головні, адже заводять у місто дорогою державного значення. З них і розпочнемо.

Не встигаємо зі сторони Чернівців натрапити на вказівник з назвою нашого міста, як поперед нього з’являється майже невід’ємний атрибут тутешнього колориту – запах барди. Не раз доводилося бачити, як на нього реагують туристи. Їм неприєм­-но – нам соромно. Але їдемо далі. Про те, що ви вже в Кам’янці-Подільському, мала б повідомити стела, однак вона трохи оніміла через високі бур’яни, котрі прикривають ім’я туристичного міста. І, мабуть, зовсім ненавмисно цьому залізобетонному вказівнику доводиться прибріхувати туристам – бо одна буква взагалі візуально зникла з назви, а поміж облуплених літер загубився й мініатюрний апостроф. У результаті водії з дороги читають «Камянець-оділь»…

У тих же глухих хащах, позаду стели, височіє стрункий… штурпак. Це ми з вами знаємо, що там мав би майоріти прапор. Та, на жаль, його синьо-жовтих, обдертих вітром залишків здалеку зовсім не видно. А, може, й добре, що не видно. І, погодьтеся, було б несправедливо ображатися на гостей, які мимохідь подумають: чи таке ж занедбане серце Кам’янця, як його обличчя?.. Не хвилюйтеся, довго про це розмірковувати туристові не доведеться, бо вже за кілька метрів розбита дорога перетрясе його думки на іншу тему. А після цього залишається сподіватись, що вигляд Смотрицького каньйону зі «Стрімкої лані» таки зможе переконати гостей, що наше місто – особливе.

Хоча не свідчить про його особливість і другий центральний в’їзд на тій же дорозі міжнародного значення, зі сторони Хмельницького. Так, ці міські «ворота», що перетинаються залізничним мостом, не відлякують своєю занедбаністю – тут новіша стела, краща дорога і немає дрімучих чагарників. Але дивує інше: чому місто, що намагається заробляти туризмом, забуває розповісти про свої принади? Чому, скажімо, не зображує Старої фортеці, збільшуючи кількість охочих її уздріти?.. Патріотичну місію могли б виконувати й декілька інформаційно-рекламних щитів (ни­ми в місті хоч греблю гати), які простоюють без реклами або ж зі святковими поздоровленнями пів­річної давності…

Без марафету Кам’янець вітає гостей і з дрібніших заїздів до міста. І, виявляється, дякувати треба навіть за наявність вказівного знака з назвою населеного пункту, бо зі сторони Голоскова такого немає. Нескошена суха трава та похмурі промбудівлі зустрічають людей з Устя, плац розбитого шляху – з Нігина. А міські багатоповерхівки, що біля с.Жовтневе, чомусь опинилися ще перед вказівником «Кам’янець-Подільський»…

Є НА КОГО РІВНЯТИСЯ, НЕМА КОМУ ДО РОБОТИ ВЗЯТИСЯ?

І, можливо, з цим можна було б, зціпивши зуби, миритися, якби не знаття, що десь таки наводять лад на своєму порозі.

Візьмімо хоча б сусідні, куди провінційніші, Ярмолинці. При в’їзді в невеличке містечко гостей зустрічає не сухе бадилиння в пояс, а охайні клумби, на котрих навіть у глуху осінь привітно зеленіє: «Вас вітають Ярмолинці». Дрібниця, а приємно. І навряд чи на догляд за обличчям саме цього населеного пункту потрібні мільйони гривень.

Яскраво презентують своє рідне місто сторонньому оку і в Луцьку. В’їжджаючи туди з боку Ковеля, бачимо, як масивні залізобетонні літери із буденно-сірих перетворилися на червоно-жовто-фіолетово-зелено-блакитні. Пояснення цьому просте: ще на міському порозі в туристів мають виникати асоціації, що життя тут яскраве, сучасне, позитивне.

Світлі враження складають і житомирські ворота. За ініціативи їхнього міського голови в’їзний знак перед містом було доволі вдало осучаснено. Спочатку його одягнули в граніт, а згодом встановили підсвітку надпису. Облагородили й прилеглу територію: облаштували зупинку для авто­мобілів, квіткові клумби, від­ре­мон­­тува­ли сходи, встановили ліхтарі.

Відтак перше, що кидається у вічі при в’їзді з боку Києва, – гарне, освітлене, гранітне ім’я тисячолітнього Житомира. Не зблудиш тут ні вдень, ні вночі.

Невеличке припортове місто Южне, що в Одеській області, себе демонструє на приміській площі у вигляді велетенського якоря, на котрому зручно вмостилася тепла назва населеного пункту. Отак місцеві вмудрилися в одному символі передати всю глибину бурхливого життя приморського містечка.

А як лаконічно й патріотично рекламують себе на Буковині. Великі біг-борди із зображеннями родючих садів, полів, храмів короткою фразою «Край, де варто жити» беззаперечно переконують у цьому гостей і дають ще один привід для гордості місцевим жителям.

І якщо раптом у когось склалася думка, що ми даремно намагаємося дорівнятися до заможних обласних центрів чи потужних промислових міст із повними кишенями грошей, то ось вам ще один приклад. Глухе село Чагарі (фото на стор.1), що на Тернопільщині, має 80 дворів, у яких проживають всього-на-всього 250 людей, але прославилося на всю Україну… вказівниками населеного пункту! З одного боку село стереже дідок-грибок, під шапкою якого вмостилися хлопець і дівчина. Кажуть, що то Мавка та Лукаш. Зверху колоритна назва – Чагарі, а в ногах дерев’яного діду-ся – облаштована зупинка з лавами та невеличким столиком, де можна перепочити, або ж дочекатися місцевого автобуса. Поруч – Державний прапор, навколо вистрижений газон, вимощена кам’яна стежинка.

З протилежного боку міні-цивілізації не менш креативний підхід до вказівки на назву цієї місцини. Презентує село ціла скульптурна група. На березі озера гріються два лебеді, рибина під парасолькою-грибочком, помпезний сом з краваткою-метеликом і капелюхом-циліндром, а також жаба, що тримає 5 копійок як символ достатку. Чепурить Чагарі заможний уродженець цієї тернопільської провінції Михайло МАЦІЄВСЬКИЙ, який і запросив сюди відомого скульптора Олексія СТЕПАНОВА, де той і накреативив досхочу.

Не зрозуміло лише, чого бракує Кам’янцю, аби бути не гіршим: креативу, грошовитих кам’янчан-благодійників, ініціативи з боку місцевої влади, талановитих скульпторів чи, можливо, елементарного бажання засукати рукави й взятися за діло?..

Трактуючи цю ситуацію, в департаменті містобудування та архітектури нарікають на фінансову неспроможність міста відповідним чином оформити основні в’їзди та зазначають, що міські архітектори не мають бажання безкоштовно попрацювати над ідеєю стел, тому, мовляв, було б добре, аби за це взялися студенти коледжу будівництва, архітектури та дизайну. А директор департаменту (якого називають і головним архітектором міста) Ігор ПИРІЖОК взагалі вирішив уникнути розмови на цю тему, зазначивши тільки, що благоустрій в’їздів – справа департаменту ЖПДІ.

Вдалося нам поговорити і з автором ідей обидвох стел – художником Анатолієм ЛУЧКОМ.

З його слів, стела з боку Чернівців планувалася зовсім не такою – надпис мав би виходити до дороги, а не ховатися в полі, проте міська влада, мабуть, не хотіла тратити зайвих грошей чи робити зайвої роботи, «тому й мають у результаті каліку». Анатолій Степанович зізнався, що ідею, яку можна там втілити, він має готову, і коштує вона копійки. Тільки жодних пропозицій від влади йому не надходило.