Четвер, 28 Березня 2024 р.
6 Березня 2015

ЇХНЄ БОЙОВЕ ЗАВДАННЯ – ЧЕКАТИ

ЇХНЄ БОЙОВЕ ЗАВДАННЯ - ЧЕКАТИКожен новий день вони розпочинають із палкої молитви за мир, хоча живуть у мирному місті. Їх називають слабкою половиною, хоча те, що вони переживають, не витримала б жодна найміцніша сталь. Вони завжди за мужніми плечима. Насправді ж, набагато більше мужності треба тоді, коли проводжаєш на війну найріднішу людину. Вони ­ звичайні кам’янчанки і водночас надзвичайно сильні, мудрі та люблячі матері й дружини військових…

У свято, повна назва якого звучить саме як Міжнародний день боротьби за права жінок і міжнародний мир, ми хочемо підтримати тих жінок, які чекають не тільки миру, але й повернення додому синів і чоловіків. Тільки вони знають, якою ціною насправді вдається стати надійним тилом.

«З НАШОЇ РОДИНИ В ЗОНІ АТО СЬОГОДНІ ШЕСТЕРО ЧОЛОВІКІВ. МОЇ ХЛОПЦІ ТЕЖ ЗАХИЩАЮТЬ КРАЇНУ, А Я ОДНА «ВОЮЮ» ПО ГОСПОДАРСТВУ»

Коли одного вечора її 20­річний син зібрав рюкзак у зону АТО, вона навіть подумати не могла, що скоро на схід проводжатиме й чоловіка. Віта ГРИНЕВИЧ із Колубаївців. Після того, як мобілізаційні хвилі забрали воювати обох її найдорожчих чоловіків, жінка рук не опустила, бо розуміла, що повинна бути для них надійним тилом.

Мій син Сергій служить у восьмому окремому полку спеціального призначення, ­ каже Віта Олімпівна. ­ Повістку отримав майже одразу після армії, ще під час першої хвилі мобілізації, в березні. Чесно кажучи, я думала, що він буде відвойовувати Крим, але події розгорнулися зовсім по­іншому ­ в День Незалежності, 24 серпня, повістку в руках тримав уже мій чоловік Володимир. Пам’ятаю, тоді я плакала цілий день, а він казав: «Син воює, і я піду, переховуватися не буду!». Такі в мене хлопці бойові.

Віта Гриневич із зони АТО чекає сина Сергія (перший ліворуч) і чоловіка  Володимира (другий ліворуч)Сергій служить у Краматорську, а Володимир у складі 93-ї механізованої бригади воював у Пісках, боронив Донецький аеропорт. У нього на формі шеврон із надписом «кіборг». Чоловік із сином воюють у різних населених пунктах, але Володимир не раз по телефону мені розповідав, як виходить ввечері на вулицю і дивиться в бік Краматорська, де бойові завдання виконує наш син…

Жінка зізнається: довгий час не могла без заспокійливих, жоден день не минав без сліз і хвилювання. Проте згодом Віта звикла розпочинати день із запитання колег: «Як там твої хлопці?». Звикла тримати себе в руках, відганяти погані думки і молитися за мир та життя військових.

– Син каже батькові: «Ти менше мамі розповідай, щоб не плакала!». Та я не можу, аби не почути від них звістки, бо тільки цим і живу, – каже Віта Гриневич. – Були такі дні під час штурму Донецького аеропорту, коли чоловік не дзвонив. Що я тоді пережила!..

У січні їх безперестанку били із «Градів». На летовищі загинуло багато військових. Знаєте, за 23 роки спільного життя я жодного разу не бачила, як чоловік плаче. А тоді він плакав і повторював: «Хлопці мої, хлопці!». Розумієте, вони для нього як сини були, зверталися «Батя», хоча позивний у Володимира – «Розкидач», бо він розвозить розвідку. Солдати молоді, гарячкуваті, а мій – старший, навчав, де варто перечекати обстріл, коли міняти позицію «перебіжками». Я вже й сама навчилася розрізняти, як «Град» б’є, а як «Ураган». Якось ми з чоловіком говорили по телефону, а він каже: «Почекай, бо хлопці із завдання повернулися!». Питаю, чи всі живі, й чую, що всі. Я їх не знаю, але в той момент була дуже щасливою!

За півроку Володимир жодного разу не був удома, а тепер через травму, отриману на блокпосту в Маріуполі, його відправили на лікування в Хмельницький шпиталь. Він зовсім не чує на одне вухо. Згодом чоловік знову поїде в зону АТО. На декілька днів приїжджав додому і син, та вже вирушив на службу. Загалом із нашої родини воювати пішли шестеро чоловіків. А нещодавно повістку отримав ще один мій двоюрідний брат із Боришківців.

Після того, як чоловік і син Віти Гриневич поїхали в зону АТО, наодинці вона залишилася не тільки зі своїми переживаннями, а й із великим господарством.

– Город у мене дуже великий, – сміється жінка. – Біля хати 30 сотих, на полі так само, а біля іншої хати – ще 10. Навесні з чоловіком усе засадили, а збирати довелося вже самій, бо він поїхав на війну. Як я те все подужала, не знаю. Крім того, маю корову та курей. Приходиш додому, а день восени вже коротший. Кукурудзу жала разом зі снігом. Тепер і весняна робота на мені. Не уявляю, як маю справитися.

Вистачило Віті Олімпівні сил і для того, аби самотужки викопати фундамент завширшки півметра та глибиною майже метр, заготувати солому на зиму, заробити й відкласти кошти, аби придбати для своїх військових необхідні речі. Понад усе вона чекає миру і вірить, що Бог оберігає її хлопців…

«ЧЕРЕЗ ПЕРЕЖИВАННЯ ДВА МІСЯЦІ Я НЕ МОГЛА ВСТАТИ З ЛІЖКА,

АЛЕ ПІСЛЯ СЛІВ СИНА-СОЛДАТА ЗРОЗУМІЛА,

ЩО ЗАРАДИ НЬОГО ПОВИННА БУТИ СИЛЬНОЮ»

– У якийсь момент я подумала так, як у цій ситуації думає, мабуть, кожна мама: «Може, сина не відпускати на війну?». Але мій Денис навіть слухати про це не хотів, сказав: «Ти хочеш, щоб мене боягузом вважали?!». Відтоді більше про таке не говорю і сприймаю все по-іншому, – каже приватний підприємець, місцева поетеса Лариса ЗАКІЄВА з Кам’янки.

Вона одна з тих жінок, які, провівши синів на війну, змінили спосіб життя й присвятили його військовим. Поки її єдиний 24-річний син, командир саперної роти 92-ї механізованої бригади, виконує бойові завдання на сході, жінка взялася за незвичну для себе роботу – шити й укомплектовувати невеличкі брезентові сумки для індивідуальної армійської аптечки.

Надійним тилом для командира саперної роти Дениса Закієва стала його мама Лариса– Мій Денис закінчив військове училище, лейтенант. Спочатку поїхав служити на Харківщину, а коли загострилася ситуація на сході країни, його відправили в Луганську область. Сьогодні син у місті Щастя. Пам’ятаю, як подзвонив і сказав: «Мамо, у солдатів порвані штани!». Спочатку сама старалася все купувати, а потім зрозуміла, що не потягну, створила ініціативну групу, почала організовувати збирання допомоги. А тепер ми шиємо для хлопців аптечки, які зручно прикріплюються на ногу. Першу партію відправили, а Денис каже, що треба ще. Так і забезпечили чи не всю 92-гу бригаду, а це понад тисяча військових. Ніби не знаєш їх, а чомусь усі рідними стають. Знаю, що вони там усім діляться. Коли відправила синові ароматизовані шкарпетки, то він казав:

«У мене тепер усі хлопці пахнуть».

Коли син сказав, що дев’яносто другу розбили під Станицею, ми цілий день плакали. За декілька днів до цього відправили їхньому медбрату Сергієві велику сумку з медикаментами, розмовляли з ним по телефону, а тоді дізналися, що медбрат загинув, усе згоріло. Повірте, це все дуже важко пережити, але треба якось триматися, гуртуватися.

Незважаючи на внутрішній позитив і неабияку силу волі Лариси Закієвої, постійні переживання таки дали про себе знати.

– Якщо Денис телефонує дуже пізно чи занадто рано, в мене ноги відразу стають ватними, – зізнається Лариса Миколаївна. – Поки візьмеш слухавку, в голові тисяча думок прокрутяться. Варто було комусь тільки запитати про сина, як у мене серце стискалося, щось не давало дихати. Нещодавно через хвилювання я захворіла, нерви настільки здавили, що почалися проблеми з хребтом. Завжди була активною, а тоді зо два місяці навіть не ходила. Зламалася морально. Здається, ніби тримаєшся, а насправді не витримуєш напруги. Денис саме приїхав у відпустку, засмутився, коли побачив мене. Каже: «Мамо, згадай, якою ти була! Візьми себе в руки! Своїми переживаннями ти нічого не зміниш, мені не допоможеш! Ти повинна бути сильною». Тоді я зрозуміла, що син став сильнішим за мене, мужнім. Усвідомила, що повинна його підтримувати, за нього молитися. Мені дуже хочеться побажати матерям військових терпіння і сили.

«ДОСІ НЕ МОЖУ УСВІДОМИТИ, ЩО ОБИДВА МОЇ СИНИ ВОЮЮТЬ.

ПИШАЮСЯ НИМИ І ТАКИМ ЖЕ ВИХОВУЮ ТРЕТЬОГО»

У кам’янчанки Майї МАТВІЙЧУК троє синів. Проводжаючи старших у зону АТО, подумки молилася, аби повернулися живими і стали гарним прикладом для меншого братика.

Майя Матвійчук воювати проводжала синів Володимира та Сергія– Мої сини пішли стежиною свого батька, також військового. Сергій, якому 26 років, закінчив Харківський університет повітряних сил і сьогодні як старший технік по вертольотах виконує бойові завдання в Краматорську, в складі одинадцятої бригади армійської авіації. А 24-річний Володимир служить за контрактом у Центрі розмінування. Влітку він був у гарячих точках Донецької області, потім – на Луганщині. Нині Вова на лікарняному, але після лікування знову поїде на службу, – розповідає вчителька математики ЗОШ №7 Майя Степанівна.

Жінка завжди має при собі фотографії своїх синів-солдатів. Падати у відчай собі не дозволяє, бо знає, що її турботи потребує і найменший, восьмирічний син Вадим.

– Мені, як і кожній мамі, дуже боляче про це говорити. Але, думаю, що йти на війну, аби захистити свою країну, – то прямий обов’язок моїх синів. Хто ж, як не вони? Горджуся тим, що мої діти не ховаються, а йдуть на передову. А там по-різному буває – доводиться і в бліндажах ховатися, і в окопах ночувати. П’ю заспокійливе, намагаюся про це не думати, а синам кажу: «Ви просто мене наберіть і скажіть, що все добре». Почую рідні голоси – і знаю, що мої діти живі, заспокоюю себе. На душі стає тепліше й тоді, коли бачу небайдужість своїх учнів та їхніх батьків. Від кожної мами військового дякую і волонтерам, які підтримують, годують та одягають наших синів. Це настільки допомагає бути сильнішою і вірити, що скоро наші діти бачитимуть лише мирне небо над головою…