ФІЛософія СПЕЦІАЛЬНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

«Колонна замерла – впереди движение. Спецназ работает слаженно, грамотно, молниеносно. Снайпер взял цели в перекрестие прицела, пулеметчик готов вспахать свинцом враждебное поле, мобильная группа ринулась вперёд, мы заняли круговую оборону. Через несколько минут слышны короткие автоматные очереди. Можно ехать дальше.

Восьмой Хмельницкий полк. Вчерашний предприниматель, в недавнем прошлом майор милиции. Отставной армейский капитан. Начинающий учёный – будущий Эйнштейн. Крупный бизнесмен. Заместитель главы райадминистрации… Каждый мог откосить. У кого-то есть статус, у кого-то деньги, связи. Но у каждого есть совесть и честь».

Так у березні цього року про підрозділ армійського «спецназу», де служить наш співрозмовник, написав на своїй сторінці у мережі «Facebook» Юрій Касьянов, керівник волонтерської організації «Армія SOS».

Кам’янчанин Віктор нещодавно повернувся із зони АТО в рамках чергової ротації.

Ще рік тому він був держслужбовцем високого рангу, а тепер захищає державність України як боєць армійського «спецназу» і розвідник. Військова спеціальність, здобута під час проходження строкової служби в морській піхоті ще ВМФ СРСР, виявилась потрібною під час третьої хвилі мобілізації. Отримавши повістку, чоловік повідомив про цей факт своєму здивованому київському керівництву, зібрав речі, попрощався з родиною та відбув до частини.

Прізвища його ми не друкуємо через специфіку підрозділу та очікуване повернення в зону АТО. А ось позивний «Філ» секретом не вважається.

– Вікторе, як Ви отримали свій позивний?

– В юності захоплювався філософією – і друзі прозвали Філософом, який врешті трансформувався у Філа. Під час неформального знайомства з групою розповів це хлопцям. Їм сподобалося. Так через

20 років я знову став Філом.

– З кінострічок ми майже все знаємо про американський «спецназ», з телесеріалів – про російський, і майже нічого про українських спецпризначенців. Розкажіть, як Вас із колегами готували до участі в АТО?

– Більшість мобілізованих свого часу отримали знання на службі. Тепер треба було лише освіжити та пройти процес бойового злагодження в складі груп. Щоправда, враховуючи специфіку завдань, цей процес у нас тривав порівняно довго – аж два з половиною місяця.

Щодо якості, то вважаю, що нічим зайвим нас не займали, давали тільки те, що насправді є необхідним: тактико-спеціальну, вогневу, інженерну і гірську підготовку, тактичну медицину, топографію та коригування артвогню. Ну, і плюс зброю, яка завжди із тобою, – фізичну підготовку. Ось, у принципі, такий основний джентльменський набір при підготовці спецпризначенців.

– Які завдання стоять перед армійським «спецназом»?

– Проведення спецрозвідки та диверсій у тилу противника. Щоправда, з початком АТО завдань додалося: протягом тривалого часу нашу армію та флот цілеспрямовано розвалювали, тому нині частини «спецназу» виконують і роль військової розвідки. Іноді незрозуміла відсутність у прифронтовій зоні частин спецпризначення інших відомств, які є спеціально навченими для зачищення населених пунктів, призводить до того, що нас залучають і до виконання цих завдань. Хоча, коли розвідників-диверсантів, у яких із техніки – лише власні ноги, посилають фактично у лобові атаки, як це трапилося під Дебальцевим з моїми товаришами, серед яких були й кам’янчани, то це все одно, що мікроскопом забивати цвяхи.

– Розпитувати про деталі операцій «спецназу» марно?

– Справді, діяльність сил спеціальних операцій загалом не є публічною, тому більшість вдало виконаних завдань записуються в актив чи донецьких, чи луганських партизанів, а інформація про окремі з них взагалі є таємною.

Загалом же на рахунку нашої групи майже весь спектр діяльності армійського «спецназу»: це і виявлення ворожих укріпрайонів та вогневих позицій, мінування та розмінування, диверсії об’єктів ворожої інфраструктури, зачистки окремих об’єктів і низки населених пунктів, вдало проведені засади та снайперські дуелі, в ході яких ворог зазнав втрат у живій силі та техніці, протидиверсійні заходи, в результаті яких затримані та передані СБУ ворожі агенти, перекрито нелегальний трафік контрабандного коксового вугілля, тощо.

– Що з бойової роботи Вам запам’яталося найбільше?

– Напевно, восьмигодинне лежання перед проведенням однієї із засад. А ще як після підриву металевий вагон піднімається в повітря, а потім майже по тій же траєкторії повертається додолу. І на все життя запам’ятаю ті переживання, які мучили мене вже буквально перед самою ротацією. Ми дізналися, що автобус із цивільними підірвався приблизно в тих самих місцях, де до нашого переднього краю під’їжджали ворожі БМП та обстрілювали українські позиції, і де ми спеціально для них заклали протитанкові міни. А саме я в групі спеціалізуюся на вибухівці й закладав ці міни. Час, який минув до того моменту, коли нам повідомили, що це сталося не в нашому квадраті, а взагалі на території, підконтрольній ворогу, та на його мінах, був дуже страшним і чорним. Звичайно, тим людям, які загинули, та їхнім близьким від цього не легше. Війна – взагалі річ жахлива.

– Чи був момент, коли думали, що не виживете?

– Саме такого не було. Але не дуже добрі думки виникали, коли вночі наша група виходила після вдало проведеної засади через поле із соняшниковою стернею, а «друзі» оговталися і почали шарити по цьому полю фарошукачами. Якби нас засікли, то був би гаплик.

– А що можете сказати про забезпечення Вашої частини?

– Все, що визначено за штатом і нормами забезпечення, тобто зброя, комплект форми та їжа, держава виділяє в повному обсязі. Що понад – за власний рахунок і з допомогою волонтерів. Екіпірування та обладнання для частин спецпризначення коштує шалені гроші, й без допомоги волонтерів ми нічого не мали б. Користуючись нагодою, з-поміж інших хочу виказати шану справжнім кам’янецьким волонтерам: Олегу Олійнику, Наталії та Борису Басістим і Роману Браеску-Семенишену. Низький вам уклін, друзі!

– Про що мріяли, коли уявляли повернення додому?

– Зрозуміло, що насамперед – обійняти рідних. Але якщо говорити про речі приземлені, то чомусь дуже хотілося домашніх вареничків. Звичайно, в зоні АТО з їжею все добре, але домашнім теплом від них усе-таки не віє. І коли дружина передавала «Новою поштою» свої штрудлики та кексики, то від радощів хотілося кричати!

– Чи носили Ви із собою якийсь оберіг?

– Так, ще на Майдані я прикріпив до свого рюкзака біленьку вервичку. Цей хрестик вберіг мене тоді, тому маю надію, що вбереже й тепер…

– Наскільки реальними, на Вашу думку, є наші шанси на перемогу військовим шляхом?

– Яким би не був жах війни, нашій владі треба чітко усвідомити та сказати правду, що для повернення втрачених територій іншого шляху, ніж економічна блокада тепер і військовий наступ у недалекому майбутньому, немає.

З іншого боку, ми можемо махнути на ці території рукою та звести щось на кшталт Берлінського муру, але тоді треба усвідомити, що відсутність стримування ворога бойовими діями дасть йому змогу сконцентрувати всі сили на розхитуванні ситуації в інших регіонах нашої країни.

І все почнеться знову.

Є й третій шлях, який розігрується нині: постійні переговори з незрозумілим статусом. Це нав’язана нам гра, де ми постійно терпимо поразки, бо сідати за стіл переговорів із шулерами не можна. Перемовини можна і треба вести лише з питання обміну полоненими.

Тому шлях, як на мене, в нас лише один, а союзників в України тут лише двоє: її армія та флот.