ТАЄМНИЧА КНЯГИНЯ ІЗ «БУДИНКУ З ПРИВИДАМИ»

Хто цікавився історією Довжоцького спиртового заводу, а не тільки переймався його запахами, чув, звісно, що це підприємство понад сто років тому заснувала княгиня ХІЛКОВА. Але хто вона, де й коли народилася, звідки взялася в наших краях – усе це досі залишалося поза увагою не тільки широкого загалу, але, здається, і дослідників подільської історії. Що ж, спробуємо підняти завісу таємничості та детальніше розповісти про загадкову княгиню – фундаторку нашого спиртового заводу.

«РЮРИКОВИЧІ МИ»

Услід за Іваном Васильовичем із відомого фільму Леоніда ГАЙДАЯ княгиня ХІЛКОВА сміливо могла би повторити: «Рюриковичі ми». Річ у тім, що князівський рід ОБОЛЕНСЬКИХ, до якого належала засновниця Довжоцького заводу, веде свій родовід від Рюрика. Княжна Анна ОБОЛЕНСЬКА (майбутня княгиня Анна ХІЛКОВА) була Рюриківною в 30-му коліні. Таким же давнім був і князівський рід ХІЛКОВИХ, який теж веде свій родовід від Рюрика, а чоловік Анни – князь Григорій ХІЛКОВ – був Рюриковичем у 29-му коліні.

Батько Анни – історик-архівіст Михайло ОБОЛЕНСЬКИЙ – прославився настільки, що заслужив честь на окрему статтю в «Большой советской энциклопедии» та на окремий нарис у книзі «100 великих аристократов». Він 40 років пропрацював у Московському головному архіві Міністерства закордонних справ, 33 роки очолював цей заклад.

Мати Анни – Олександра Олексіївна – була донькою купця першої гільдії Олексія МАЗУРІНА, засновника однієї з найзначніших московських купецьких династій XIX ст. Авторитет Олексія Олек-

сійовича був настільки високий, що 

1828 р. його на три роки обрали московським міським головою.

СЕСТРА І БРАТ 

Анна ОБОЛЕНСЬКА народилася в Москві 16 (28) лютого 1837 р. – через 18 днів після смерті Олександра ПУШКІНА. Згадка про великого російського поета тут не випадкова, адже спливуть роки – і Анна Михайлівна на декілька десятиліть стане власницею одного з найкращих портретів Олександра Сергійовича, написаного 1827 р. Василем ТРОПІНІНИМ (до речі, колишнім кріпаком графа Іраклія МОРКОВА, рідного брата прадіда Анни – генерал-майора Миколи МОРКОВА).

Анна була першою дитиною в сім’ї Михайла та Олександри ОБОЛЕНСЬКИХ. Вони одружилися за дев’ять місяців до того – 29 квітня (11 травня) 1836 р. Коли Анні виповнилося два роки, батьки подарували їй брата Олексія – надію на продовження роду ОБОЛЕНСЬКИХ. Він народився 31 серпня (12 вересня) 1839 р.

Сенат затвердив у князівському званні із занесенням до п’ятої частини Родовідної книги усіх чотирьох ОБОЛЕНСЬКИХ із цієї гілки роду – статського радника Михайла Андрійовича, його дружину Олександру Олексіївну (уроджену МАЗУРІНУ) та їхніх дітей Анну й Олексія (щоправда, в документі його помилково названо Олександром; як бачимо, і в актах такого високого рівня трапляються помилки).

ДІДУСІ ТА БАБУСІ

Бабусі та дідуся по батьковій лінії Анна вже не застала. Генерал-майор Андрій Михайлович ОБОЛЕНСЬКИЙ помер 4 (16) серпня 1830 р. Через два роки – 14 (26) червня 1832 р. – покинула світ і його дружина – Парасковія Миколаївна (донька вже згаданого генерал-майора Миколи МОРКОВА). Обох поховано на Ваганьковському кладовищі.

Не дожив до народження Анни і її дідусь по лінії матері – московський купець першої гільдії Олексій МАЗУРІН. Він помер 29 червня (11 липня) 1834 р. Його теж поховали на Ваганьковському кладовищі. Тож порадіти внучці Анні змогла тільки Анна Федорівна МАЗУРІНА (за даними російського історика Євгена СЕРГЄЄВА вона була позашлюбною донькою графа ШЕРЕМЕТЬЄВА). Напевно, саме на честь бабусі дівчинку назвали Анною.

Після смерті чоловіка та сина Миколи Анна Федорівна посприяла тому, що 1839 р. на Ваганьковському кладовищі було зведено низку нових будівель. На 

утримання жіночої богадільні при цьому кладовищі вона внесла капітал – 30 тисяч рублів.

Анні не виповнилося і семи років, як 19 (31) жовтня 1843 р. на 60-му році життя померла її єдина бабуся. Зрозуміло, що Анну Федорівну поховали на Ваганьковському кладовищі, біля чоловіка.

ВІД КНЯЖНИ ДО КНЯГИНІ

26 серпня (7 вересня) 1856 р. 19-річна Анна ОБОЛЕНСЬКА стала фрейліною імператриці Марії Олександрівни – дружини Олександра II. Тепер молоду дівчину-дворянку щороку згадували в «Придворному календарі».

1862 р. помер єдиний брат Анни – 23-річний Олексій. За даними низки родовідних списків, він потонув, проте за довідкою архівіста, доскіпливого історика Москви Миколи ЧУЛКОВА, він повісився у батьківському будинку на Арбаті. Що стало причиною такого вчинку, невідомо.

Втрата єдиного сина, продовжувача роду лягла важким тягарем на плечі батька Анни. У збірнику «100 великих аристократів» зазначено: «Віддаючи всі сили роботі, Михайло Андрійович весь час жив у Москві і тільки влітку виїздив до родового маєтку Глухово. Мешкав він у власному будинку дуже усамітнено, віддаючи перевагу заняттям наукою, а не світському товариству, від якого зовсім відійшов після смерті єдиного сина. За спогадами сучасників, у характері князя було багато рис, які не викликали до нього симпатій. Він відрізнявся суворістю, замкнутістю і навіть грубістю та деякою жорстокістю, а його дратівливість і недоступність не викликали до нього любові серед товаришів по службі. Князь Оболенський вважав за краще спілкуватися з ученими, багато читав, міг проводити цілі ночі за старими рукописами».

21 квітня (3 травня) 1863 р. 26-річна княжна Анна ОБОЛЕНСЬКА вийшла заміж за князя Григорія ХІЛКОВА, старшого від неї на півтора року, і стала – тепер уже назавжди – княгинею Анною ХІЛКОВОЮ.

«…ТЕЛИЧКУ ТА ДВОРІЧНУ КОБИЛКУ»

Григорій Дмитрович народився 24 серпня (5 вересня) 1835 р. Батько Григорія – статський радник, князь Дмитро Олександрович ХІЛКОВ – був учасником війни з французами 1812 р., полковником у відставці. Він служив секретарем імператриці Марії Федорівни, а від 1827 р. перебував при імператорові Миколі I. Мати – княгиня Єлизавета Григорівна – належала до роду ВОЛКОНСЬКИХ. Григорій мав брата Олександра, сестер Марію, Парасковію, Олександру, Ольгу. Сенат затвердив у князівському званні із занесенням до п’ятої частини Родовідної книги обох синів статського радника Дмитра ХІЛКОВА – Олександра та Григорія.

Григорій Дмитрович був одним із найбільших російських кіннозаводчиків другої половини XIX ст., віце-президентом Московського скакового товариства. В одній із публікацій хілковських коней, добре всім відомих, згадав Антон ЧЕХОВ. У фейлетоні, опублікованому 1 (13) вересня 1884 р. в журналі «Осколки», він писав: «Небо все літо плакало. Плакало, звичайно, від розчулення. Зворушували його перовські та царицинські аматори-актори, фотограф Настюков, молоді люди, що танцювали кадриль у Хімках, і хілковські коні».

Князь звертав увагу і на проблеми освіти. Так, 1869 р. Григорій Дмитрович виявив готовність здійснити пожертву на користь училищ та учнів Новосільського повіту Тульської губернії (ХІЛКОВИ були дворянами цієї губернії). Найкращому учневі, що закінчує курс наук, він пообіцяв «давати в нагороду на господарство теличку та дворічну кобилку і щорічно на передплату книг 10 рублів».

ПАМ’ЯТІ БАТЬКА ТА ТЕСТЯ

Здоров’я батька Анни ХІЛКОВОЇ було сильно підірване, тож на початку 1873 р. він надумав відправитися на лікування за кордон. По дорозі Михайло Андрійович, якому  2 (14) січня виповнилося 67 ро-ків, зупинився в Петербурзі, в приміщенні Археографічної комісії. Там він і помер 12 (24) січня. Поховали князя в підмосковному родинному маєтку Глухово, який належав ОБОЛЕНСЬКИМ понад 300 років.

1875 р., через два роки після смерті батька, Анна ХІЛКОВА видала книгу «Дослідження та нотатки князя М.А.ОБОЛЕНСЬКОГО з руських і слов’янських старожитностей». Мету видання повністю розкрито в передмові:

«Князь Михайло Андрійович ОБОЛЕНСЬКИЙ до останніх днів життя з гарячою любов’ю переймався долею вітчизняної історії. Останньою з учених праць, виданих ним, було «Декілька слів про первісний Руський літопис» (Москва, 1870). За думкою і планом автора, за цією загальною частиною його праці повинні були слідувати пояснювальні додатки, де в окремих монографіях передбачалося розглянути деякі найважливіші питання руської старовини, як-то: питання про походження Русі, про найдавніший її побут і писемність. Покійному князеві не вдалося виконати цього наміру, не вдалося цілком висловитися і привести до бажаного кінця свої праці, плід багаторічних занять русько-слов’янськими старожитностями. За життя його віддруковано тільки два перші аркуші «Додатків», решта, частково в закінченому, більшою ж частиною в незакінченому, так би мовити, в чорновому вигляді, зберігалася в його портфелі. При всьому тому і ці уривчасті нотатки містять у собі стільки оригінальних і нових поглядів, стільки іноді гідних подиву та сміливих зближень і пояснень, що було б шкода, якби вони не побачили світу. Ось чому дочка його, княгиня Анна Михайлівна ХІЛКОВА, побажала зробити доступною для всіх «учену спадщину» свого батька. У цьому томі зібрано майже все, що знайшлося в паперах князя Михайла Андрійовича, і надруковано без будь-яких змін і додатків. Читач знайде тут багато уривчастого та недомовленого, багато такого, що тільки розбудить, але не задовольнить його допитливості. У всякому разі, запалити думку, навести дослідників на нові міркування – сама по собі заслуга важлива, а тому видавець сподівається, що посмертні вчені праці князя ОБОЛЕНСЬКОГО в галузі вивчення вітчизняних старожитностей, які виходять нині у світ, не будуть зайвими».

1879 р. в Санкт-Петербурзі побачив світ «Збірник князя Хілкова», в якому чоловік Анни Михайлівни продовжив її працю з видання творчої спадщини батька. У передмові Григорій ХІЛКОВ писав:

«Після покійного тестя мого, гофмейстера, князя Михайла Андрійовича ОБОЛЕНСЬКОГО, крім слов’янських рукописів, що надійшли після його смерті в Московський головний архів Міністерства закордонних справ, залишилося ще зібрання старовинних документів історично-юридичного змісту. Спадкоємиця покійного князя, дружина моя княгиня Анна Михайлівна, яка видала вже у світ 1875 року більшу частину рукописних досліджень і нотаток князя з руських і слов’янських старожитностей, передала мені згадані документи для опублікування тих із них, які матимуть значення для російської історії. Не обмежуючись зазначеними матеріалами, я побажав доповнити свою збірку витягами цікавих документів з інших сховищ давньої писемності».

До збірника увійшло 252 акти XV-XVIII ст. Із 400 примірників збірника князь залишив собі тільки 25, а решту пожертвував на користь Археографічної комісії, співробітником якої був, за що на її засіданні, яке відбулося 21 березня (2 квітня) 1879 р., князеві було висловлено найщирішу вдячність.

1880 р. князь ХІЛКОВ висловив готовність своїм коштом надрукувати п’ять прибутково-видаткових книг Казенного приказу, що зберігалися в Центральному архіві Міністерства Імператорського Двору. На черговому засіданні Археографічної комісії було відзначено новий прояв уваги князя до вітчизняної історії. Коштом князя також було здійснено третє видання книги Григорія КОКОШИХІНА «Про Росію під час царювання Олексія Михайловича» (Санкт-Петербург, 1884).

ЧОРНА СМУГА

1885 рік чорною смугою увійшов у життя Анни ХІЛКОВОЇ: упродовж двох місяців вона втратила двох найдорожчих людей. 26 липня (7 серпня), не доживши чотири тижні до свого 50-річчя, помер її чоловік. Поховали князя на Ваганьковському кладовищі. 7 (19) грудня 1885 р. на засіданні Археографічної комісії пам’ять про Григорія Дмитровича, який до кінця життя був співробітником комісії та матеріально підтримав низку здійснених нею видань, було вшановано теплою згадкою та вставанням.

Невдовзі, 16 (28) вересня 1885 р., померла мати Анни – княгиня Олександра Олексіївна ОБОЛЕНСЬКА. Її поховали на тому ж Ваганьковському кладовищі – поруч із зятем. Так 48-річна Анна ХІЛКОВА залишилася сама (дітей вона не мала).

Напевно, саме тоді княгиня вирішила покинути Москву, свій шикарний будинок на Арбаті та переїхати до Кам’янця-Подільського. Чому саме сюди? Тут їй належала частина колишнього Кам’янецького староства, яке 1793 р., після приєднання Поділля до Російської імперії, російська імператриця Катерина II подарувала дипломатові Аркадію МОРКОВУ – рідному братові генерал-майора Миколи МОРКОВА (прадіда Анни ХІЛКОВОЇ).

Сергій ТОЛСТОЙ, старший син знаменитого Льва ТОЛСТОГО, пояснював цей вчинок княгині її примхами. У спогадах (не скрізь точних) він писав:

«На Арбаті, майже навпроти Старо-Конюшенного провулка, стояв будинок з колонами, що виходив за межі вулиці та залишав вузький тротуар для перехожих. 1941 р. його зруйнувала німецька бомба. Цей будинок у 1880-х рр. успадковувала від батька княгиня Анна Михайлівна ХІЛКОВА (народилася 1837 р.), уроджена княжна ОБОЛЕНСЬКА, дружина князя Григорія Дмитровича ХІЛКОВА. Вона була відома своїми примхами; після смерті батька, який помер у своєму арбатському будинку (говорили, що він повісився), вона вирішила в цьому будинку не жити і не здавати його квартирантам. Вона могла дозволити собі цю розкіш, бо була багатою: по матері походила з родини багатих купців МАЗУРІНИХ».

Про покинутий будинок на Арбаті, який прославився серед москвичів як «будинок із привидами», та про кам’янецьке життя княгині ми детально розповімо в одній із наступних публікацій.

ЧИЇ ЗЕМЛІ? ХІЛКОВОЇ

За даними праці Юхима СІЦІНСЬКОГО «Історичні відомості про парафії та церкви Подільської єпархії», виданої 1895 р., Анна ХІЛКОВА була власницею земель у містечку Карвасари (нині вулиця у складі Кам’янця-Подільського) – 13 десятин, у селах Підзамче (нині у складі Кам’янця-Подільського) – 61 десятина, Янчинці (нині Колибаївка) – 447, Довжок – 1767, Суржа – 340 десятин. З цих 2628 десятин 38% (1006 десятин) припадало на ліс: 38 десятин у Янчинцях, 753 – у Довжку, 215 – у Суржі.

Довжоцький ключ (крім Суржі, що виникла в середині XIX ст.) був частиною колишнього Кам’янецького староства, яке 1793 р., після приєднання Поділля до Російської імперії, російська імператриця Катерина II подарувала дипломатові Аркадію МОРКОВУ – рідному братові генерал-майора Миколи МОРКОВА (прадіда Анни ХІЛКОВОЇ).

Фольклористка Тамара СИС-БИСТРИЦЬКА записала спогади Яна БОЦЯНОВСЬКОГО з Підзамча, в яких той згадує, як у дитинстві майбутній народний комісар освіти УРСР Володимир ЗАТОНСЬКИЙ здійснював набіги на сади княгині ХІЛКОВОЇ: «Ми росли разом із Володимиром і Євгеном ЗАТОНСЬКИМИ. Євген був спокійнішим, а Володимир, як вихор. Він став нашим ватагом… Збитошні ми були до жаху! Кругом повно садів. Найбільші з них належали княгині ХІЛКОВІЙ. Один у 50 (тепер там провулок Зелений), а другий у 15 десятин (між вулицею Некрасова та провулком Кам’янецьким). Туди ми найбільше «мали спад». Усім керував Володимир. Одні вертілись перед очима сторожа, а інші тим часом «збирали врожай».

В Анни ХІЛКОВОЇ були непрості стосунки із довжоцькими селянами. Так, коли в Подільській губернії впроваджувалася в життя чиншова реформа 1886 р. і на підставі відповідного положення землевласники протягом року зобов’язані були скласти списки вічних чиншовиків – орендарів, що платили натуральний або грошовий податок (так званий чинш) власниці землі, то вотчинниця Довжка княгиня ХІЛКОВА відмовила всім мешканцям села у визнанні чиншових прав і списку не склала.

У Суржі, однією частиною якої володіла княгиня ХІЛКОВА, а іншою – вотчинник ШЕНВАЛЬД, визнавалися чиншові права на сіножатну землю: за 26 господарями – по одній десятині в частині княгині та по 1800 сажнів у двох чиншовиків у маєтку ШЕНВАЛЬДА.

Наприкінці 1905 р. в маєтку ХІЛКОВОЇ зафіксовано факти «аграрних безпорядків». Так, у ніч з 14 на 15 грудня довжоцькі селяни вчинили порубку лісу княгині ХІЛКОВОЇ, причому службовців княгині вони вигнали з лісу. Те саме повторилося 30 грудня.

ПАМ’ЯТІ ЧОЛОВІКА

1872 р. в Довжку розпочалося будівництво кам’яної церкви на честь Різдва Пресвятої Богородиці. На цю справу княгиня ХІЛКОВА виділила 5 тисяч рублів, 3 тисячі зібрала громада, а 9 тисяч надійшло з державної скарбниці. Збудували церкву не на місці старої дерев’яної в центрі села, а на краю Довжка – на польовій землі, яку для цього пожертвував князь ХІЛКОВ. Храм звели за два роки. 

А старий дерев’яний 1881 р. продали 

в Шутнівці, де саме тоді згоріла церква.

Після смерті чоловіка княгиня ХІЛКОВА висловила бажання в якомусь селі збудувати храм у пам’ять Григорія Дмитровича. За вказівкою подільського єпископа Доната вона вибрала вже згадані Шутнівці. 12 (24) квітня 1888 р. тут було закладено новий храм, а до 1891 р. будівництво церкви повністю завершено. Цей храм, влаштований княгинею ХІЛКОВОЮ, був кам’яним, великим, гарним як ззовні, так і всередині. Анна Михайлівна подарувала церкві трьох’ярусний іконостас, дорогі ікони, лампади, срібне начиння, облачення. З ікон, пожертвуваних княгинею ХІЛКОВОЮ, найзначнішою була невелика старовинна ікона Божої Матері «Троєручиця», яку встановили над царськими вратами. 13 (25) жовтня 1891 р. преосвященний Димитрій урочисто освятив церкву в ім’я святого Григорія, Просвітителя Вірменії, ім’я якого носив покійний чоловік будівниці церкви – князь Григорій Дмитрович ХІЛКОВ.

У радянські часи як саму церкву, так і ікону «Троєручиця» було знищено. В часи незалежної України церкву збудували наново. Завдяки директорові приватного підприємства «Миронюк» Вікторові МИРОНЮКУ створено нову копію ікони. У неділю, 14 травня 2006 р., з благословення єпископа Кам’янець-Подільського і Городоцького Феодора відбувся хресний хід, яким копію ікони Божої Матері «Троєручиця» було доставлено з Кафедрального собору святого Георгія в Кам’янці-Подільському до Свято-Григорівського храму села Шутнівці, де відбулася святкова 

Божественна літургія.

БУДИНОК НА УСПЕНСЬКІЙ

Анна Михайлівна мала власний будинок у Кам’янці-Подільському – в Старому місті на вулиці Утьосистій (нині Успенська). 1891 р. в цьому будинку, зокрема, винаймали помешкання архіваріус Подільської духовної консисторії – титулярний радник Петро Осипович СЛИВИЧ, лікар Вільгельм Іванович ФАРЕНГОЛЬЦ.

Вільгельм Іванович був двоюрідним братом доктора медицини Едмунда Федоровича ФАРЕНГОЛЬЦА, який мав власний будинок на вулиці Кузнечній поблизу сходів, що відомі нині як сходи Фаренгольца. І хоч Вільгельм Іванович прославився не настільки, як його кузен, але й він залишив помітний слід в історії подільської медицини. Зокрема, він був віце-президентом (1895), потім президентом (1900) Товариства подільських лікарів, головою правління (1895), потім товаришем голови (1900) Кам’янець-Подільського відділення Санкт-Петербурзького лікарського товариства взаємної допомоги. У будинку ХІЛКОВОЇ Вільгельм Іванович мешкав недовго: дані про кам’янецьких чиновників, укладені 1892 р., засвідчують, що він перебрався жити на Польські фільварки.

Будинок ХІЛКОВОЇ не зберігся, оскільки забудову верхньої (північно-західної) частини Успенської (від Замкової вулиці до безіменної брами) після Другої світової війни повністю втрачено.

ДИВНА ТРІЙКА БУЛАНИХ КОНЕЙ

Улюбленого заняття чоловіка – вирощування коней – Анна Михайлівна не занехаяла, а продовжила. На кінському заводі в селі Довжок, що належав княгині, вирощували коней для верхової їзди та для запрягання: чистокровних і напівкровних англійських, а також рисаків. Завод, порівняно з іншими кінськими заводами Кам’янецького повіту, був великим (за даними на 1902 рік).

Російський учений-пасічник Костянтин РОДІОНОВ, який у дитинстві жив у підмосковному селі Глухово, де сусідами сім’ї його батька – архітектора Сергія РОДІОНОВА – була сім’я князя Миколи Миколайовича ОБОЛЕНСЬКОГО, улюбленого племінника княгині ХІЛКОВОЇ, згадував: «На новосілля княгиня ХІЛКОВА з кам’янець-подільського маєтку прислала в Глухово дивну трійку буланих коней. У корені був Герой, а пристяжних – Мілка і Душка. Вони підкотили до нашого будинку, брязкаючи бубонцями на ногах, на шиях і срібним дзвіночком під дугою. Досі чую їх дзвін».

1900 р. княгиня ХІЛКОВА була віце-президентом Кам’янець-Подільського товариства скачок і кінського бігу (президентом був подільський губернатор – генерал-

майор Михайло Костянтинович СЕМ’ЯКІН).

СПИРТ ІЗ КАРТОПЛІ

Спиртовий завод на окраїні Довжка збудовано 1896 р. на замовлення княгині Анни ХІЛКОВОЇ та при сприянні німецької компанії. Того ж року підприємство видало першу продукцію. Виготовляли спирт із картоплі, яку вирощували на землях, що належали княгині. Завод був невеликий, працював на дровах, воду використовували зі ставків, розташованих поблизу. Штат заводу теж був невеликий: керівник і 17 робітників.

В Подільському адрес-календарі, виданому 1900 р., зазначено, що в селі Довжок є винокурний ректифікаційний завод, який належить княгині Анні Михайлівні ХІЛКОВІЙ, а керує заводом дворянин Тит Петрович ЖЛОБНИЦЬКИЙ (поштовий адрес – Кам’янець-Подільський).

Перша світова війна, яка розпочалася 1914 р., та подальші події на тривалий час перервали роботу Довжоцького спиртового заводу. Тільки 1928 р. його відбудували, відновили виробництво. Нині це одне з найстаріших підприємств харчової промисловості України. Коли святкувалося сторіччя заводу, навіть лунали поодинокі пропозиції надати підприємству ім’я його засновниці – княгині ХІЛКОВОЇ.

БУДИНОК ІЗ ПРИВИДАМИ

Зоставлений княгинею пишний будинок на Арбаті обростав легендами. Москвою поширювалися чутки, що в покинутому будинку мешкають привиди. Ось характерний запис зі щоденника Софії Андріївни ТОЛСТОЇ, дружини Льва Миколайовича ТОЛСТОГО:

«23 листопада 1897 р., Москва, Хамовницький провулок. Починаю книгу з важкого дня. Все одно, на світі більше горя, ніж радості. Вчора ввечері Андрійко та Мишко зібрали велике товариство хлопчиків і пішли вартувати привид у будинку ХІЛКОВОЇ на Арбаті. Під цим приводом пропадали всю ніч і повернулися додому о дев’ятій годині ранку. Всю ніч, до восьмої ранку, я їх чекала з таким хвилюванням, що задихалася просто. Потім я плакала, сердилась, молилася… Коли вони прокинулися (о першій годині), я пішла до них, зробила їм догану, потім розридалася, зробилися в мене задуха і спазми у серці та горлі, і весь день я лежала, і тепер, як розбита».

Розповідь старшого сина письменника Сергія ТОЛСТОГО (1863-1947) про будинок ХІЛКОВОЇ було опубліковано 1991 р. в журналі «Слово»:

«Багатьом москвичам була відома легенда про її діда по матері – купця МАЗУРІНА. Ось що розповідали про МАЗУРІНА. 1812 р., перед приходом до Москви французів, один багатий купець закопав у землю свої гроші та цінні речі, а про місце, де закопав свій скарб, повідомив лише одній людині – своєму приятелеві МАЗУРІНУ. МАЗУРІН був небагатий і, як говорили, після відходу французів відкопав цей скарб і привласнив його собі. Власник скарбу, повернувшись до Москви і знайшовши, що скарбу немає, запитав МАЗУРІНА, чи не він його викопав, але той сказав, що нічого про скарб не знає. Тоді купець зажадав, щоб МАЗУРІН підтвердив свої слова урочистою клятвою. У присутності духовенства, одягненого в чорні ризи, МАЗУРІН зі свічкою в руці поклявся перед Євангелієм, що нічого про скарб не знає і підтвердив свою клятву цілуванням хреста. Тоді власник скарбу прокляв його і його потомство.

Історик Василь Осипович КЛЮЧЕВСЬКИЙ, якого я зустрів у Миколи Васильовича ДАВИДОВА, сказав, що клятва МАЗУРІНА була останнім «Божим судом» у Росії. За повір’ям, прокляття повинне відбитися на трьох поколіннях проклятого. Чи насправді це так, я не знаю, не знаю також, чи достовірна чутка про те, що батько княгині ХІЛКОВОЇ, князь ОБОЛЕНСЬКИЙ, син МАЗУРІНОЇ, повісився у своєму арбатському будинку в ту саму ніч, коли його дружина танцювала на якомусь балу. Чув я також, що один із МАЗУРІНИХ, заарештований у політичних справах, коли його переводили з однієї в’язниці в іншу, намагався втекти, але його застрелив на Красній площі солдат, що його супроводжував. Іншого МАЗУРІНА повісили.

Упродовж 25 років ніхто в будинку ХІЛКОВИХ не жив, а вночі у вікнах було видно якісь таємничі вогники. Говорили, що там з’являються привиди, і любителі привидів ходили вночі на Арбат і, справді, бачили у вікнах вогники. А професор Лев Михайлович ЛОПАТІН, який любив розповідати страшні та неймовірні історії, говорив, що ночами у будинку ХІЛКОВОЇ з’являється людина, що повісилася, і що один студент там ночував і бачив цей привид.

1901 р. поява блукаючих вогнів у будинку ХІЛКОВОЇ пояснювалася набагато простіше. Цього року княгиня Анна Михайлівна подарувала свій будинок разом з усім, що в ньому було, своєму улюбленому племіннику, князеві Миколі Миколайовичу ОБОЛЕНСЬКОМУ. Отримавши такий подарунок, ОБОЛЕНСЬКИЙ, прихопивши із собою ключ від парадних дверей та опис речей, разом із двірником і керівником справ ХІЛКОВОЇ відправився приймати своє майно.

Відмикати важкий старовинний замок парадних дверей йому не довелося, двері були відімкнуті. Перше, що впало йому в очі, це бруд, клаптики обгорткового паперу, порожні пляшки та залишки ковбаси та інших продуктів. Двірник, який жив осібно у дворі будинку, сказав, що він у дім ніколи не входив, бо це йому заборонила княгиня, і що він знати не знає, хто і коли тут бував.

У будинку було багато цінних речей. Біля входу до зали стояли два манекени лицарів у повному озброєнні, причому озброєння одного лицаря було достовірно-середньовічне, а іншого – зроблене за зразком першого. У залі була рідкісна колекція монет і невелика галерея картин; між іншим, там був найкращий портрет Олександра Сергійовича ПУШКІНА роботи ТРОПІНІНА. Меблі були старовинні. Виявилося, що один лицар – зі справжнім озброєнням – зник, другий – залишився цілий; колекція монет і різні старовинні речі зникли; картини, крім однієї, нецінної, збереглися. Мабуть, злодії були люди, які знали толк у старовинних речах, і люди обережні: картин вони не брали, тому що при їх продажу могли легко попастися.

Згодом деякі речі з будинку ХІЛКОВОЇ виявилися у антикварів, але як вони до них потрапили і хто були злодії, виявлено не було. Привиди ж і вогники у вікнах Арбатського будинку відтоді вже більше не з’являлися.

Цю розповідь я чув від Миколи Миколайовича ОБОЛЕНСЬКОГО, який розповідав про це моєму батькові Леву Миколайовичу ТОЛСТОМУ і мені в Хамовницькому будинку».

ПЛЕМІННИКИ

Микола Миколайович (син Миколи Володимировича ОБОЛЕНСЬКОГО – двоюрідного брата ХІЛКОВОЇ), який жив у Москві, був улюбленим, але не єдиним пле-мінником Анни Михайлівни. Крім московського, княгиня мала ще двох петербурзьких племінників – Володимира та Олександра, синів ще одного її двоюрідного брата – Миколи Миколайовича ОБОЛЕНСЬКОГО (1833-1898), який був командиром лейб-гвардії Преображенсь-кого полку (1876), генерал-майором почти Його Величності (1878). Але про племінників княгині та про їх боротьбу за спадщину тітки ми детальніше розповімо в одній із наступних публікацій, якою і завершимо цикл публікацій про княгиню ХІЛКОВУ.