ДОСЛІДНИК СКАРБІВ ЛУКИ-ВРУБЛОВЕЦЬКОЇ

Серед знаменитих археологів, які здійснили значні відкриття на теренах сучасного Кам’янець-Подільського району, передусім варто назвати Сергія БІБИКОВА. Провівши впродовж 1945-1950 рр. шість польових сезонів на розкопках ранньотрипільського поселення Лука-Врубловецька, Сергій Миколайович 1953 р. на цю тему захистив докторську дисертацію та видав фундаментальну монографію, яка належить до золотого фонду археологічної літератури XX ст. Тож перегорнемо сторінки біографії видатного дослідника, які написали його колеги – Павло Борисковський, Володимир Збенович і Віктор Миц.

Сергій Бібиков народився 1 вересня (за сучасним календарем – 14 вересня) 1908 р. в Севастополі. Його дід Дементій Бібик був боцманом, під час Кримської війни хоробро захищав Севастополь на Малаховому кургані. Тож Сергій як онук героя мав право безкоштовно навчатися в морському корпусі. Проте ні батько Сергія, який став скромним службовцем – представником петербурзької пивоварної фірми на півдні Росії, ні сам Сергій дарованим державою привілеєм так і не скористалися.

Дитинство й отроцтво майбутнього археолога пройшли в Севастополі та Сімферополі. Одного разу, коли шестирічний Сергій гуляв із нянею по севастополь­ському Приморському бульварі, на нього звернув увагу сам Колчак – тодішній командувач Чорноморського флоту. Олександр Васильович погладив Сергія по голівці й сказав: «Який гарненький хлопчик». Про цей епізод зі свого дитинства Сергій Микола­йович розповідав тільки най­ближчим друзям.

Ще школярем Сергій Бібиков познайомився з відомим ленінградським дослідником Глібом Бонч-Осмоловським і кримським істориком й археологом Миколою Ернстом. Ці знайомства визначили його захоплення археологією на все життя. 28 лютого 1926 р. 17-річного Сергія за постійну й активну участь у до­слідженнях і розкопках кримських старожитностей обрали кандидатом у дійсні члени Таврійського товариства історії, археології та етнографії.

З подій 1926 року Сергієві Миколайовичу запам’яталося дослідження на Неаполі Скіф­ському. Розкопками керував Микола Ернст. До цих робіт залучалися супроводжувані оз­бро­єною охороною кримінальні «еле­менти», ув’язнені в Сімферопольській колонії. Коли юний Бібиков розчищав одне пізньоантичне поховання, несподівано зблиснули скляні намистини з позолотою. Хтось гукнув: «Золото»! В одну мить Сергій опинився під ногами натовпу ув’язнених, що билися за «золоті» намистини. Конвоїри насилу розтягнули збожеволілих від блиску «золота» кримінальників. Бі­биков розповідав, що дивом залишився живим, але синців на тілі мав чимало.

Дійсним членом Таврійського товариства Бібиков став 11 грудня 1928 р., коли на його засіданні виступив із надзвичайно змістовною доповіддю «Археологічні розвідки в галузі кам’яної доби в Криму». Сергій навчався тоді на першому курсі Кримського педінституту.

На жаль, в інституті не було спеціалізованої кафедри археології. Це, вочевидь, не задовольняло спраги знань і спрямованості наукової діяльності Сергія. Тож Бібиков вирішує продовжити навчання в Ленінградському університеті, де Бонч-Осмолов­ський викладав археологію палеоліту. До того ж улітку 1927 р. в експедиції Бонч-Осмоловського Сергій познайомився з надзвичайно симпатичною ленінградкою Серафимою Трусовою. В ході розвідок їм обом вдалося відкрити мезолітичні стоянки під навісами Шан-Коба та Фатьма-Коба, а також середньопалеолітичну стоянку в гроті Шайтан-Коба. Закоханий Бібиков буквально рвався в Ленінград.

4 серпня 1929 р. Сергій отри­мав довгоочікуваний реко­мен­да­ційний лист за підписом крим­­ських археологів Арсенія Маркевича та Миколи Ернста: «Таврійське товариство історії, археології та етнографії підтримує клопотання свого члена Сергія Миколайовича Бібикова про переведення його із Крим­ського пед­інституту в Ленін­градський уні­верситет. Товариш Бібиков показав себе серйозним і вдумливим працівником у галузі археології Криму, особливо до­історичної. Без сумніву, він по­дає великі надії. Зважаючи на це, товариство вважає

абсолютно необхідним, щоб товариш Бібиков здобув у відпо­відному виші спе­ціальну освіту в галузі археології та палеонтології, якої йому не може дати Кримський педінститут».

Зустріч із Серафимою Трусовою, яка згодом стала його дружиною, мала вирішальне значення для долі Бібикова. Протягом 20 років вона була надією та опорою, духовним наставником і, за висловом Сергія Мико­ла­йовича, «домашнім причалом». Серафима Олексіївна була не тільки вправним польовим

археологом, але й надзвичайно високоосвіченою жінкою. Як зі­знавався Бібиков, якщо археологом він став завдяки участі та інтелектуальним зусиллям Миколи Ернста, Гліба Бонч-Осмоловського та Петра Єфименка, то Серафимі вдалося із «сева­стополь­ського босяка» зробити «со­ці­альну прийнятну людину», невпинно й терпляче «вкладаючи» в нього загальнолюдські цін­ності. До того ж Серафима славилася як красуня (серед архео­логів гарнішою вважалася тіль­ки Тетяна Пассек, день наро­дження якої нині відзначається як День археолога).

Коли Бібиков уже майже два роки навчався в Ленінграді, його раптово відрахували з університету. Як виявилося, хтось із «пильних» однокурсників направив у відповідні органи донос. Приводом стало призвище Сергія, яке збігалося з прізвищем Дмитра Бібикова, що в 1837-1852 рр. був київським генерал-губернатором і нещадно роз­правлявся з революціонерами. Врятувало від безвиході славне минуле діда Сергія Миколайовича. І, як це не дивно, справа Бібикова, зі­брана НКВС Ленінграда на початку 1930-х рр., надалі служила для ор­ганів безпеки гарантією його лояльності до радянської влади.

Коли Сергій закінчував навчання в університеті, комсомол узяв шефство над військово-повітряним флотом. Тисячі найкращих комсомольців мобі­лізували до військової авіа­ції. Сергія направили до Качинської авіашколи поблизу Севастополя. З її стін вийшло багато видатних військових льотчиків. Серед них і знаменита Поліна Осипенко, яка навчалася одночасно із Сер­гієм, а 1938 р. стала Героєм Радянського Союзу.

Бібиков навчався на борт­механіка, але перед самим випуском потрапив у тяжку аварію. Внаслідок сильного удару в нього розвинувся травматичний менінгіт. Тільки завдяки самовідданому догляду Серафими Олексіївни він залишився живим.

На початку 1934 р., звільнений з авіації за станом здоров’я, Бібиков виписався зі шпиталю. Становище було вкрай тяжким. Слабкість, головний біль, службова невлаштованість. Війсь­­кове керівництво звинуватило Сер­гія Миколайовича у порушенні інструкції в момент ава­рії та відмовило йому у виплаті військової пенсії. Його вчителя та керівника Гліба Бонч-Осмоловського наприкінці 1933 р. заарештували й заслали у табір до Воркути…

Проте в ті роки двері радянських наукових закладів були широко відчинені для здібної, обдарованої молоді, особливо комсомольців. Бібикова відразу ж охоче зарахували лаборантом до центральної археологічної установи СРСР – Державної академії історії матеріальної культури, що знаходилася в Ленін­граді. Через декілька місяців він пере­йшов аспірантом до Петра Єфименка. Відтоді почалося його багаторічне навчання у

Петра Петровича, з яким Сергія Миколайовича все життя єднала близька дружба.

Улітку 1940 р. Бібиков уперше взявся за дослідження По­дністров’я. Археолог Вікентій Хвойка, який 1896 р. відкрив перші пам’ятки трипільської культури, писав: «Подільська губернія дуже багата й цікава археологічним матеріалом, що зберігається в її землі. Цей матеріал лежить майже недоторканим і чекає того щасливого часу, коли люди, що займаються наукою, звернуть на нього належну увагу». Такий щасливий час настав. Бібиков пояснив це так: «Після возз’єднання Бессарабії з Радянським Союзом відкрилися можливості для проведення широких археологічних дослі­джень у Подністров’ї. Академія наук СРСР і Академія наук УРСР організували спеціальну археологічну експедицію для з’ясування об’єктів, на яких пере­-

д­усім потрібно провести археологічні дослідження». Інший при­від для посиленого інтересу до дослідження цих місць указав сучасний історик Лев Баженов: «Причиною повномасштабного вивчення обох берегів серед­нього Дністра та його лівобережних приток стало урядове рішення наприкінці 1930-х рр.: при­ступити до спорудження неподалік від Могилева-Поділь­­сь­­ко-го Дністровської гідроелект­ро­станції».

Сергій Бібиков спільно з ленін­градським археологом Євгеном Кричевським і працівником Проскурівського музею Олександром Стронгіним улітку 1940 р. провели низку розвідок по маршрутах від Кам’янця-Подільсь­кого вниз по Дністру майже до Могилева-Подільського, а також по Смотричу на значній частині його течії та на невеликій ділянці між Смотричем і Збручем. Обстеження проводилися тільки на лівобережжі Дністра. В окремих пунктах разом із розвідувальними роботами велися і стаціонарні розкопки.

Вдало розпочаті польові до­слідження перервала війна. На ній смертю хоробрих полягли Кричевський і Стронгін. Дослі­дження Подністров’я відновилися тіль­ки влітку 1945 р. Через вісім років у згаданій на початку статті монографії Бібиков писав:

«Після закінчення Великої Віт­чизняної війни Інститут іс­торії матеріальної культури

АН СРСР спільно з Інститутом археології АН УРСР знову приступив до ор­ганізації археоло­гічної експедиції. Влітку 1945 р. в Середнє Подністров’я попрямувала об’єднана експедиція в складі Петра Єфименка, Михайла Рудинського та Сергія Бібикова за участю співробітників Інституту археології та студентів Київського університету. Експедиція обстежила низку пам’яток між Ка­м’янцем-Подільським і се­лом Дем­шин того ж району. До маршрутів 1940 р., що проходили по лівобережжю Дніст­ра, додалися і маршрути на правобережжі, головним чином у Кельменецькому районі Чер­нівецької області. Цим було покладено початок планомірного та систематичного археологічного вивчення Поділля, яке згодом щорічно здійснювалося силами двох названих інститутів.

Незабаром у вивченні археології південно-західних земель Радянського Союзу, крім Середньодністровської експедиції, взяла участь ще одна експедиція, спрямована у південне По­ділля тими ж двома інститутами, очолювана професором Михайлом Артамоновим. Нарешті Інс­титут історії матеріальної куль­тури

АН СРСР спільно з Інститутом археології АН УРСР спорядив експедицію в північні райони Молдавії, а потім і на Поділ­ля під керівництвом Тетяни Пассек, яка теж зосередила увагу на пам’ятках у басейні Дніст­ра. Таким чином, в останні роки в Подністров’ї працювали і далі працюють уже три археологічні експедиції цент­ральних археологічних установ, що домоглися дуже серйозних результатів у галузі досліджень пам’яток палеоліту, трипільських поселень, залишків культури скіфів і стародавніх слов’ян».

Як зазначив учень Бібикова Володимир Збенович, монографія його вчителя про Луку-Врубловецьку засвідчила не тільки дослідницький талант її автора, а й наукову принциповість і на­віть мужність: походження трипільської культури Сергій Миколайович цілком обгрунтовано пов’язував із приходом на нашу територію населення південніших районів. І це тоді, коли панувала ідея авто­хтонізму, а слово «міграція» було небезпечним.

1947 р. померла перша дружина Сергія Миколайовича – Серафима Олексіївна. Через два роки Сергій Миколайович одружився з Валентиною Іванівною, відомим палеозоологом, випуск­ницею Московського університету, де вона навчалася в акаде­міка Івана Шмальгаузена. Висока наукова школа, яку вона про­йшла, безсумнівно, позначилася на підготовці праць Сергія Миколайовича, насамперед на його докторській дисертації.

Захист Бібиковим дисертації «Ранньотрипільське поселення Лука-Врубловецька на Дністрі (до історії ранніх землеробсько-скотарських племен на південному сході Європи)» вчена рада Інституту історії матеріальної культури призначила на 6 березня 1953 р. Сергій Миколайович згадував, що не спав усю ніч, але аж ніяк не через природне хвилювання перед захистом. Справа в тому, що 5 березня оголосили про смерть Сталіна. Дочекавшись, коли «наговориться і втихомириться комуналка», Бі­биков о четвертій ранку виніс зі своєї кімнати ретельно упаковане пов­не зібрання творів «вождя всіх часів і народів» та уклав його на дно сміттєвого бака у дворі. Як виявилося, за його діями спостерігав місцевий листоноша, який потім доповів «куди слід». Того дня Бібиков укотре пройшов над краєм прірви. Неважко уявити його подальшу долю, якби то­ді у всій вертикалі влади не панували страх, суєта й розгубле­ність. Сам Сергій Миколайович через багато років так і не зміг пояснити свою «хуліганську й у всьому безглузду витівку». Він пам’ятав тільки нестерпний біль за невинно постраждалих.

Захист дисертації пройшов успішно – 13 «за» і тільки один «проти». Проведені Бібиковим наукові дослідження здобули високу оцінку: Президія Академії наук СРСР 27 листопада 1953 р. присудила йому премію – 5000 рублів – за монографію «Ранньо­трипільське поселення Лука-Вруб­ловецька на Дністрі», а 12 грудня 1953 р. Вища атестаційна комісія при Міністерстві культури СРСР затвердила Сергія Миколайовича у вченому ступені доктора історичних наук.

Через два роки Бібикова призначили директором Інституту археології АН УРСР, який він очолював до 1968 р. Вчений і надалі працював у Києві в цьому науковому закладі: завідувачем відділу, від 1985 р. – старшим, а з 1986 р. – головним науковим співробітником.

Сергій Миколайович знав, що приречений: декілька перенесених інфарктів не залишали надії. Але, відкидаючи надмірні прояви співчуття, на запитання про стан здоров’я відповідав коротким – «як завжди». І працював, працював… Смерть зупинила його серце 21 листопада 1988 р. за роботою над черговою статтею. Недописаний аркуш за­лишився у друкарській машинці…