І В СТУДЕНИЦІ БУВ МОНАСТИР
Печери біля Студениці – колишнього містечка, яке нині покоїться на дні Дністровського водосховища, одні з найбільш згадуваних в історичній і краєзнавчій літературі. Одне з перших свідчень наведено у виданій 1721 року книзі письменника Габріеля Жончинського. Автор згадує печеру, як нібито сховок місцевих жителів від татар. Однак ці відомості мали явно фантастичний характер, як, наприклад, повідомлення, що в печерах Студениці могли ховатися близько 15 тисяч осіб.
Пізніші згадки про ці печери натрапляємо в опублікованих у XIX столітті роботах Олександра Пшездзецького, Юзефа Ролле, Олександра Афанасьєва-Чужбинського, Артура Грушецького. Вавжинець Марчинський писав і про інші печери, розташовані на сусідній горі Горошкова, між селами Рогізна та Студениця, де місцеві селяни знаходили гроші та срібний посуд.
Олександр Афанасьєв-Чужбинський був, мабуть, одним із тих небагатьох дослідників, які особисто побували в печерах біля Студениці. Мабуть, мандрівник дещо заплутався в місцевій топоніміці, називаючи гору на захід від поселення Монастирищем, а Горошкову гору поміщаючи на півночі. Ймовірно, плутанина виникла тому, що автор не скорегував інформації, почерпнутої з польської літератури, з особистими спостереженнями та розповідями місцевих жителів. Судячи з етнографічних даних, а також письмових джерел (праць Віктора Гульдмана та Юхима Сіцінського), Афанасьєв-Чужбинський насправді побував на горі Горошковій, а північна гора – це Ганнусенька (або Ганусисько): «В іншій горі, в якій, за переказами, був монастир, провідник показував, де стояла церква з чудотворною іконою, при цьому відвів за вухо єврейчика, який поліз оглядати грубі хрести, висічені в скелі, «щоб бісова невіра не поганила святощів».
1883 року Володимир Антонович під час своєї знаменитої експедиції лівобережжям Дністра провів археологічні розкопки біля Студениці. Професор дослідив чотири кургани, а також «п’ять скельних печер, що складаються з камер і переходів» на вершині Білої гори. Він склав їх план, а на схилах гори і в печерах зібрав чимало оброблених кременів. Дослідник припускав, що це житло людини кам’яного віку. Істинне призначення і походження цих порожнин встановив у XX столітті Сергій Бібиков, який довів, що це штольні для видобутку кремінної сировини енеолітичного часу.
Юхим Сіцінський, описуючи залишки печерних монастирів уздовж Дністра, згадав і Студеницю. За народним переказом, тут, на горі Горошко (або Горошковій горі), існував колись православний монастир. На цій горі збереглося чудодійне джерело, під горою – місцевість «Каліче», де, за переказами, була монастирська богадільня. Сіцінський також писав, що письмових згадок про існування монастиря в Студениці немає жодних і немає можливості встановити, коли він діяв, але, принаймні, у XVIII столітті його вже не було. На горі, де стояв монастир, за переказами, було джерело, яке вважалося цілющим. До цінних реліквій цього монастиря зараховували ікону Божої Матері з Предвічним Немовлям, яка за часів Сіцінського перебувала в Свято-Михайлівській церкві Студениці. На честь ікони був щорічний великий збіг народу 24 липня (7 липня – за новим стилем).
Гульдман, багато в чому дублюючи Сіцінського, дав відомості про залишки печерного монастиря на горі Горошкова (Гороховій): «Місцеві жителі стверджують, що донедавна в тій самій «Горошковій» горі знаходиться печера настільки містка, що хлопчики, випасаючи овець на цій горі, часто заганяли в неї, під час полуденної спеки, до двохсот овець. За розповідями очевидців, печера ця була всередині пофарбована. Тепер вона повністю зруйнована».
Першу спробу відшукати залишки печерного монастиря зроблено в другій половині 1990-х років. На правому березі гирла річки Студениці, на захід від затопленого села, на плато вершини каньйону (Горошкова гора) збереглася криниця зі слідами кам’яної кладки. У 10-15 метрах нижче по схилу виявлено печеру, засипану наносами зі схилу. Її сучасний стан свідчить, скоріше, про карстове походження. Втім відсутність слідів штучної обробки можна пояснити вивітрюванням стін і стелі приміщення. Про зруйновану печеру зі слідами забарвлення згадував Гульдман. Можливо, було виявлено її залишки.
2004 року на горі Білій Богдан Рідуш знайшов залишки двох приміщень із хрестами і барельєфами, висіченими на стінах. Про це він зробив доповідь (на жаль, її не опубліковано) на Міжнародній конференції, що відбулася 22-24 листопада 2005 року у Львівському університеті. Пізніше опубліковано геологічний опис цієї печери. Додаткові роботи для вивчення знайдених приміщень виконала цього року станція юних туристів Кам’янця-Подільського під керівництвом Дмитра Тимчука й Павла Нечитайла, за участю туристичної фірми «Волоцюга».
Так звана Біла гора – це ділянка Дністровського каньйону, витягнута із заходу на схід. Її південний схил, звернений до Дністра, помірно пологий, покритий трав’янистою рослинністю і рідкісними чагарниками. На цьому схилі трапляються виходи на поверхню корінних вапнякових порід із включенням кременю і роговика. У цих породах спостерігаються різні форми карсту: навіси, гроти, тріщини.
Східна стінка першого з виявлених 2004 року приміщення має напівкруглі обриси. На західній стінці, на стелі біля пазів і в східній частині приміщення збереглися наскальні зображення. Велика їх частина – це хрести.
Особливий інтерес викликає зображення двозубця з відігнутими назовні кінцями. Іконографія двозубця схожа з тамгоподібними знаками хозар і протоболгар.
Крім хрестів, збереглися сліди двох рельєфних зображень, які можна інтерпретувати як лик святого і Богоматір із Немовлям. Поверхня «личини» поцяткована зображеннями хрестів і лунок.
Заокруглена частина східної стіни приміщення може бути інтерпретована як апсида печерного храму. Наявність цього архітектурного елемента, а також велике скупчення зображень культового характеру у східній частині навісу дає підставу трактувати це приміщення як церкву. Південна частина майданчика обрушена, тож апсида збереглася тільки наполовину. Ймовірно, спочатку приміщення храму було більшим, а пази в стелі належать до останнього етапу його використання.
На відстані 3 метрів на схід маємо вхід у друге приміщення. Це карстова печера зі слідами штучної обробки. На стінах вхідного коридору є наскальні зображення: сітка, кілька напівстертих хрестів і антропоморфний петрогліф. Всередині печери, на стінах і стелі зображень немає, очевидно, через фактуру скельної породи, яка містить чимало кременю. Це приміщення могло використовуватися як житло.
Обидва приміщення можна інтерпретувати як залишки невеликого скиту. Зображення, виявлені на стінах і стелі, загалом однорідні. Але не виключено, що барельєфи і малюнки хрестів на непідготовленій скельній поверхні належать до давнішого періоду використання скельної церкви. До останнього етапу існування першого приміщення потрібно віднести зображення на підготовлених поверхнях і на «личині».
Наявність лункових просвердлин у декорі хрестів та інших малюнків дозволяє поставити пам’ятку в один ряд із християнськими печерними комплексами у селах Нагоряни і Оксанівка, де таких зображень знайдено чимало. Хоча коло аналогій для цих зображень досить широке (Крим, Болгарія, Румунія), враховуючи територіальну близькість, найлогічніше пов’язувати генезис наскальних малюнків у Студениці саме з Оксанівкою та Нагорянами. Для цих комплексів останній період існування припадає на XVII століття. Цю дату, як верхню хронологічну межу, можна поширити і на культові печерні об’єкти на горах Білій і Горошковій, враховуючи характер зображень і відомості істориків ХІХ століття про те, що ікона монастиря, що тут був, після його зникнення зберігалася в Успенській церкві, яка існувала у ХVІІI столітті.
Неподалік, нижче за течією від Студениці, розташувалися знамениті печери Бакотського монастиря, скельно-печерний християнський комплекс у селі Комаров, а вище – печерний монастир у селі Субіч. Традиція печерного самітництва в цій місцевості була досить сильною, а її нижня відома межа датується кінцем ХІ – початком ХІІ століть. Таким чином, найімовірніший часовий діапазон скиту на горі Білій лежить між ХІІ і ХVІІ століттями.
Ще одна важлива деталь. У роботі, присвяченій Бакотському скельному монастирю, Володимир Антонович опублікував промальовування давньоруського напису, на якому побудовано загальновизнане датування пам’ятки. Нижче від напису «Благослови Христос Григорія ігумена, що дав силу Святому Михайлу» (кінець XII – початок ХІІІ століть) намальовано рівносторонній хрест, утворений з трикутників, які сходяться вершинами до середини. Такий тип хрестів досить часто трапляється в скельній церкві.
Павло НЕЧИТАЙЛО, Богдан РІДУШ,
кандидати історичних наук,
Дмитро ТИМЧУК, тренер станції юних туристів.