ТАЄМНИЦЯ ПОПУЛЯРНОГО ЗНІМКУ

Цю стару фотографію можна побачити, напевно, у всіх виданнях, що детально оповідають історію Кам’янець-Подільського національного університету ім.Івана Огієнка. Вона стосується 1920-х рр., коли виш був ІНО – інститутом народної освіти. Щоправда, в різних виданнях підписи під знімком різні. Так, одне з видань сповіщає, що на фото ми бачимо музичний гурток. Зате інше, ювілейне видання 2008 р., щедріше на інформацію. Підпис під вміщеною там світлиною переконує, що перед нами на давній фотографії симфонічний оркестр інституту в 1928-1929 рр., а в центрі сидить викладач Михайло Коссак.

Заглянувши до популярних довідкових видань («Енциклопедія українознавства», «Українська радянська енциклопедія», «Митці України» тощо), переконуємося, що зображений на фото кам’янецький викладач залишив помітний слід у розвитку українського мистецтва та ввійшов в історію як композитор, диригент і музичний педагог. Не забув про нього і «Український народний календар» на 2014 р. Він сповіщає, що цього року на 8 квітня припадає ювілей Михайла Андрійовича – 140 років від дня народження.

Життя Михайла Коссака досліджував відомий мистецтвознавець із Тернопільщини Петро Медведик (1925-2006). Петро Костьович, зокрема, серед особових справ викладачів Кам’янець-Подільського педінституту розшукав автобіографію Михайла Андрійовича за 1936 р., а у Львові дослідив архівні афіші, протоколи, рецензії театру «Українська бесіда», в якому працював Михайло Коссак.

На жаль, Петро Медведик не добрався до архівної справи про арешт і загибель Михайла Андрійовича, тож досі, навіть у найсвіжішому «Українському народному календарі» на 2014 р., дату смерті композитора вказують неправильно – 1948 р. До істини докопався краєзнавець із Хмельницького Євген Назаренко (1938-2009). Проте змістовна стаття Євгена Даниловича «Подвижник мистецтва», опублікована 1995 р. в «Матеріалах IX Подільської історико-краєзнавчої конференції», не всім відома за межами Поділля.

Михайло Коссак народився 8 квітня 1874 р. в селі Горішня Вигнанка біля Чорткова. Він найстарший із шести дітей Андрія Івановича та Розалії Григорівни Коссаків. Батько був дяком, самодіяльним диригентом хору. Всі його діти змалку опанували музичну грамоту, співали в хорі, яким керував тато.

18-річний Михайло, закінчивши чотири класи гімназії в Бучачі, 1892 р. став студентом Львівської консерваторії, де проходив курс диригування, гармонії та інструментовки. Одночасно, у 1893-1896 рр., він працював хормейстером Театру оперети Мишковського в Галичині й Польщі. Закінчивши 1896 р. консерваторію, Михайло Андрійович перейшов на роботу в Народний театр товариства «Руська бесіда» (з 1915 р. – «Українська бесіда»). Згодом композитор Кирило Стеценко писав про Коссака: «Диригує досить гарно, оркестр веде дуже талановито: нюансує розумно й артистично. Під його диригуванням у Галичині йдуть такі речі, що не кожен із наших диригентів й справився б з ними: опери «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Фауст», «Продана наречена» і т.ін.».

Михайло Андрійович не тільки диригував, а й писав музику. Серед його творів «Український марш» для оркестру, в’язанки народних пісень для струнного оркестру «Що краще?» та «Зоря». Пробував він себе і як співак. Так, 1912 р. фірма «Грамофон» записала комічні куплети «Подорож Ронбулі до Америки» та «Враження Ронбулі в Америці», які Коссак виконав у супроводі оркестру. А ще Михайло Андрійович працював як педагог із вокалу й музики драматичної студії при театрі. Серед його учнів були брат Василь і сестра Катерина, які теж увійшли в історію українського мистецтва як талановиті співаки й актори.

Трупа театру, в якій працював Коссак, постійно гастролювала. 1902 р. вона завітала до Кам’янця-Подільського. Успіх перевершив усі сподівання. Особливо сподобалася кам’янчанам чарівна сестра диригента – Катерина Рубчакова (дружина актора й співака цього ж театру Івана Рубчака).

Удруге і вже назавжди Михайло Коссак потрапив до Кам’янця 1921 р. Він переїхав до міста над Смотричем із новою сім’єю. Деякий час був диригентом у місцевому театрі, одночасно працював учителем співів і музики в музичній школі. У лютому 1925 р. Михайла Андрійовича призначили асистентом (або, як тоді казали, викладачем другої групи) Кам’янець-Подільського ІНО. В інституті він завідував лабораторією музично-вокального мистецтва. Не забував Коссак і про композиторську діяльність: до восьмої річниці створення ІНО написав кантату.

Сім’я Коссаків не могла похвастатися належним побутом: Михайло Андрійович довго не міг отримати квартири й мешкав у неопалюваному інститутському флігелі.

Нові неприємності почалися 1932 р. Через півроку після надання доцентської ставки його демонстративно перевели в асистенти, а після намагання встановити справедливість узагалі звільнили з інституту. 1933 р. слідчий домагався від Коссака зізнання, що колишній ректор ІНО Володимир Геринович вимагав від Михайла Андрійовича якнайбільше виучувати з хором заборонених українських пісень.

Цього разу обійшлося без прикростей. Тож 1 грудня 1934 р. Коссак поновив роботу в інституті, який тоді вже був педагогічним, як керівник хорового та симфонічного гуртків. Проте праця у виші виявилася недовгою. Улітку 1935 р. інститут закрили, його студентів перевели до інших вишів. Михайло Андрійович став піаністом-акомпаніатором у кінотеатрі (нині тут розмістився районний центр національної культури й мистецтв «Розмай»). Дружина влаштувалася санітаркою в міській лікарні. Син Ярослав навчався в школі.

26 грудня 1937 р. Михайла Коссака заарештували. Його спробували звинуватити в участі в міфічній Українській військовій організації. Урешті всі звинувачення звелися до репертуару керованих ним хорів і гуртків, до того, що він зі студентами замість революційних вивчав українські націоналістичні пісні. Уже 30 грудня особлива трійка засудила Коссака до розстрілу. 2 січня 1938 р. вирок виконали. Поховано Михайла Андрійовича на території хутора Загальського в загальній могилі (в наш час поблизу цього місця розмістилися нові корпуси консервного заводу).

10 липня 1989 р. прокурор Хмельницької області зробив висновок, що показання свідків у справі Коссака записано загальними, неконкретними фразами, тому жодних підстав притягнути Михайла Андрійовича до кримінальної відповідальності не було.

На кам’янецькій землі знайшла останній притулок і сестра Михайла – Катерина Рубчакова, яку на сцені називали галицькою Марією Заньковецькою, а у співі – Соломією Крушельницькою. Восени 1919 р. театр, в якому грала сестра Михайла Коссака, гастролював у наших краях. Перехворівши «іспанським» грипом, Катерина не мала сил повернутися на сцену. Чоловік Іван і донька Ольга разом із театром поїхали до Вінниці, а вона зупинилася на квартирі в Зіньківцях поблизу Кам’янця. Знесилений організм підхопив тиф – і 22 листопада 1919 р. артистка померла. Їй ішов 39-й рік. Ніхто з родичів і знайомих не проводжав її в останню путь, поховали Рубчакову на сільському цвинтарі господарі квартири.

Гнітючі враження від побаченої могили видатної актриси й співачки поет Степан Чарнецький передав у новелі-притчі «Забута свята»: «Б’ють її зимні вітри, змивають її дощі, перепливають над нею градові хмари, окутують її зимові сніги. Минають її перехожі, минають її владні мужі, які ніколи сюди не приходять. Ніхто й не гляне ніколи на запалу в землю, зчорнілу могилу».

Михайло Коссак, який поселився в Кам’янці-Подільському, впорядкував могилу сестри та доглядав за нею. 1958 р. стараннями Ольги Рубчаківни прах її великої матері перепоховали в Тернополі на Микулинецькому кладовищі поруч із могилою її подруги та акторки «Тернопільських театральних вечорів» Теодозії Бенцаль.

Ось про такі події – досить часто сумні й трагічні – нагадала фотографія із далеких 1920-х.