Четвер, 28 Березня 2024 р.
5 Вересня 2014

ВІД НОВОГО ДО СТАРОГО

(Продовження. Початок у «Подолянині» від 6, 13, 20, 27 червня, 11 липня)


Минула наша мандрівка містом завершилася на вулиці Князів Коріатовичів біля оленя на пагорбі. Сьогодні на нас чекає перехід через Новопланівський міст і перше знайомство з перлинами Старого міста.

ПРОЩАЄМОСЯ З НОВИМ ПЛАНОМ

Новопланівський міст і Старе містоСпочатку ми оглянемо сучасні сторінки, на наших очах вписані в історію Кам’янця-Подільського. Це сквер «Лебедине озеро», реставрований 2011 року до 20-річчя незалежності України, та Алея закоханих, що веде до нього, відкрита на День міста

20 травня 2012 року. Обидва об’єкти розташовані на північ від вулиці Князів Коріатовичів.

Від «Лебединого озера», піднявшись сходами, ми потрапимо в Центральний парк культури та відпочинку, що розкинувся майже на чотири квартали вздовж вулиці Шевченка – між вулицями Князів Коріатовичів і Пушкінською. Він займає 9,8 га. Парк, як і Новопланівський міст, заклали 1864 року і спочатку назвали Новим бульваром (на відміну від Старого бульвару, заснованого ще 1831 року в Старому місті). 1867 року, згідно з розпорядженням губернського правління, тут стали насаджувати дерева: спочатку тополю, білу та жовту акацію, згодом дуби, клени, ясени. Першим садівником бульвару був Северин Ковальський. А завершив упорядкування Нового бульвару новий міський садівник (з 1899 року) Кіндрат Приходько.

Найкращою прикрасою Нового плану назвав Новий бульвар Юхим Сіцінський у книзі «Кам’янець-Подільський», виданій 1895 року. 15 лютого 1900 року міська дума висловилася за те, щоб Новий бульвар назвати Пушкінським. Подільська «Просвіта» на чолі з Костем Солухою, заснована навесні 1906 року, на Новому бульварі часто влаштовувала українські гуляння. Перше з них відбулося у червні 1906 року.

У квітні 1936 року міському паркові культури та відпочинку надали ім’я Леніна (воно автоматично відпало в серпні 1991 року).

На південь від вулиці Князів Коріатовичів, піднявшись перед самим мостом сходами, які охороняють леви, ми потрапимо в дендропарк, що простягнувся вздовж вулиці Шевченка аж до Руських фільварків. Він має площу 23,7 га. Дендропарк заклав на початку ХХ століття Кіндрат Приходько (батько відомих українських діячів Віктора та Олекси Приходьків), який з 1899 року працював у Кам’янці-Подільському міським садівником. Під його керівництвом робітники, здебільшого хлопці та дівчата з близьких до Кам’янця сіл – Колубаївці, Безнісківці (тепер Абрикосівка) – висаджували дерева.

МІСТ ДО СТАРОГО МІСТА

Є амбітний проект будівництва оглядової канатної дороги в каньйоні Смотрича навколо Старого міста протяжністю 5157 метрів із пасажиропотоком 750 чоловік на годину. Туристи за 30-45 хвилин зможуть оглянути 85 відсотків пам’яток Старого міста. Поки що Банк, в якому нині діє коледжвдалося реалізувати простий атракціон: охочі можуть за певну плату повітрям перетнути каньйон попри величний Новопланівський міст (спочатку його називали Новим), який у другій половині XIX століття дозволив Кам’янцеві з тісного півострова в лещатах Смотрича потужно вирватися на нові обшири та завзято взятися за їхнє освоєння. 

Новопланівський міст з’єднує Старе місто та Новий план. 1864 року проект мосту розробив архітектор Олександр Песке. Зводили міст майже 10 років. Стоїть він на шести кам’яних биках. Довжина мосту 136 метрів, висота 38 метрів. У 2005-2006 роках проведено реконструкцію споруди, після якої в молодят з’явилася традиція вішати замки щастя на перилах мосту.

Незмінне захоплення викликає каньйон, який чудово проглядається з Новопланівського мосту. Каньйон визнано одним із семи чудес Кам’янця. Про нього із захопленням відгукуються поети, як, наприклад, кам’янецька поетеса Інна Єкимова: «А мій каньйон, як кава з молоком». Унизу по берегах Смотрича простягнулися дві вулиці – Онуфріївська (названа на честь Онуфріївської церкви, що колись стояла в каньйоні) та Руська, що простягнулася від Польської до Руської брами. Якщо перша з цих вулиць майже знелюдніла, то друга ще тримається на плаву.

Чи багато є міст, що можуть похвастатися таким дивом, як міський водоспад? Та ще при цьому гордо додати, що їх водоспад не хитромудра справа рук людських, а давнє творіння матінки-природи. А в Кам’янці-Подільському саме Онуфріївській вулиці випало рідкісне щастя приймати в гості природний водоспад: біля Новопланівського мосту безіменний струмок, падаючи з 27-метрової висоти, дарує кам’янчанам і гостям міста щоденне маленьке диво. Тож недарма укладачі путівників і фотоальбомів саме цей куточок Кам’янця полюбляють подавати на чільному місці, розповідаючи про місто. Та й ще образне означення запровадили для цього надзвичайно мальовничого місця – подільська Швейцарія. Прямовисні скелі каньйону приваблюють сюди спортсменів – тож біля Новопланівського мосту на тренуваннях і змаганнях досить часто дряпаються вгору із збезлюднілої Онуфріївської вулиці сміливі скелелази. А згори всі ці дива гордо споглядає білий олень – один із численної групи скульптурних прикрас міського пейзажу.

На Новопланівському мосту завершується невеличка наша мандрівка Новим планом. За мостом на нас чекає найцікавіше – магія Старого міста, дух глибокої старовини, дух міста-фортеці.

Уже з мосту видно частину східних оборонних споруд, зокрема Гончарську башту. До неї притулилася будівля колишньої єврейської синагоги, в якій у радянський повоєнний час відкрили ресторан «Стара фортеця».

Гончарську башту збудовано, як і дві вежі поруч (Кравецьку й Різницьку), для захисту міста зі сходу. Датується її зведення 1583 роком. Це єдина в Україні уціліла башта, де втілено оригінальний прийом Альбрехта Дюрера: стіни верхнього ярусу башти мають виразний укіс, щоб чавунні кулі, вдаряючись об них, рикошетували.

НА ТРОЇЦЬКОМУ МАЙДАНІ

У Старому місті першим нас зустріне Троїцький майдан. За ним не числиться жодного будинку. Однак це доволі людне місце: студенти через Троїцький майдан поспішають до університету чи коледжу культури, віруючі – до своїх храмів, паломники із сіл – до районних установ.

Ім’я майданові дала розташована тут давня Троїцька церква, знищена більшовиками та відбудована в наші дні. Це один із трьох старовинних, здавна православних, мурованих храмів Кам’янця, який деякий час був соборним. Він дав назву не тільки майдану, але й Троїцькій вулиці, що пролягла поруч. Перша документальна згадка про церкву належить до 1582 року. У 1930-х роках під час боротьби більшовиків із релігією храм знищено. Відновлено у 1995-2010 роках стараннями греко-католиків.

Поруч із церквою розмістився колишній Троїцький монастирський корпус у формі букви Г.

Будувався він поетапно. Першу його частину ще в 1745-1747 роках звели василіани на місці старого «владичного» будинку. Другу ж частину було збудовано в 1837-1838 роках. Саме в ній містилася тепла церква, а пізніше – ще й покої вікарія.

На Троїцькому майдані нашим очам також відкриються три колоритні споруди, розташовані поруч, але розділені вулицями. Це колишній готель «Бель в’ю» (нині притулок низки районних установ – бібліотеки, музичної школи, архіву тощо; сучасна адреса – Троїцька, 2), колишній будинок Шульмінських на розі Петропавлівської та Зарванської вулиць (Олександр Шульмінський і його дружина Олімпіада Пащенко зробили чимало для відкриття в місті університету) та колишній будинок пошти й телеграфу.

1850 року в Кам’янці для пошти та нового виду зв’язку – телеграфу – спорудили новий будинок (нинішня адреса – Зарванська, 5). Саме біля нього, круто збігаючи вниз, бере початок Поштовий спуск. Будинок пошти та телеграфу, збудований у змішаному стилі ампіру й пізнього російського класицизму, вдало використав рельєф місцевості: із двоповерхового він переходить у чотириповерховий. У цьому будинку були також квартири поштових службовців, які чергували на телеграфі. Нині будинок на Зарванській, 5 повністю житловий.

ЗАРВАНСЬКОЮ ДО БАШТИ Й БРАМИ

Йдучи попри ці будинки вулицею з оригінальною назвою – Зарванська, ми підійдемо до вишуканого будинку, в якому колись працював банк. Двоповерховий будинок, фасад якого насичено архітектурним декором, притаманним французькому ренесансу, зведено наприкінці XIX століття. Спочатку тут містилося місцеве відділення Південноросійського промислового банку, яке 1909 року стало відділенням З’єднаного банку. Нині це головний корпус коледжу культури та мистецтв. Тут, зокрема, навчалася співачка Марина Одольська, яка 1995 року посіла перше місце у номінації «поп-музика» на Всеукраїнському конкурсі «Червона рута», а 2004 року стала заслуженою артисткою України.

Башта Стефана БаторіяА тепер декілька слів про вулицю, якою ми йдемо. Зарванська – це її найдавніша відома назва. Зокрема, вона фігурує в описі Кам’янця 1700 року, зробленому невдовзі після того, як після 27-річного панування турки повернули місто полякам. Отже, корені давньої назви вулиці варто шукати саме в польській мові. Виявляється, слово «зарванський» раніше було в польській мові, але дійшло до нас тільки в складі застарілого вже нині вислову «зарванська вулиця». Саме так колись поляки образно характеризували розгардіяш, безладдя. Отож, можна зробити висновок, що в середньовічному Кам’янці (у польську добу) на вулиці Зарванській якийсь час був досить помітний і прикметний розгардіяш, але яке саме безладдя було тут, можна тільки гадати.

Ще кілька кроків Зарвансь-кою – і ми виходимо на Руський ринок. Тут нині настільки тихо, що важко уявити собі колишній гамірний Обжерний ряд. Так майдан офіційно іменували наприкінці ХІХ століття. У давнину обжерним рядом називали те місце на ринку, де продавалися готові страви, тобто, місце, де можна було обжертися. І, справді, тут просто на очах перехожих варився запашний український борщ, смажилися млинці, вудилася ковбаса – що аж слинка текла від одного запаху такої смакоти. І, звісно, приваблював Обжерний ряд не тільки гурманів із грішми у кишені, але й дрібних злодіїв і бродячих кам’янецьких псів.

1900 року міська дума категорично висловилася: перейменувати Обжерний ряд на Риб’ячий майдан. Але, як засвідчує Олександр Прусевич, 1915 року це вже був М’ясний майдан. Нині Руський ринок, мов статечний дідусь, тихесенько лічить прожиті дні та роки – так, ніби він ніколи не був гамірним Обжерним рядом.

Наприкінці майдану перед нашими очима постануть башта Стефана Баторія та Вітряна брама, що притулилася до неї. Колись це був основний в’їзд до міста з півночі (для подорожніх з Києва, Москви, Санкт-Петербурга). Наприклад, у жовтні 1846 року, в’їхавши через цю браму, розпочав тижневе знайомство з містом 32-річний поет і художник Тарас Шевченко. А через кілька років через цю браму в’їжджали до міста: 1849 року – 15-річний Степан Руданський, 1851 року – 17-річний Анатолій Свидницький, щоб розпочати навчання в Подільській духовній семінарії. Але їм судилося стати не попами, а видатними українськими письменниками.

Башту збудовано у 1564-1565 роках на місці брами XIII століття. Інші її назви – Королівська, Кушнірська, Семиповерхова. 1585 року до башти прибудували прибрамний корпус із проїздом, відомий нині як Вітряна брама: за легендою, 1711 року тут вітер зірвав капелюха з голови Петра I. Крім найпоширенішої легенди про російського царя, є ще низка пояснень назви брами. Так, за однією з версій, тут, при в’їзді в місто, сидів жебрак на ім’я Вітер. Досить частими є пояснення, що в брамі завжди буває протяг, у довгому коридорі проїзду часто завихрюється повітря.

В одному з листів до Дмитра Нитченка письменник Борис Антоненко-Давидович, який посмертно став лауреатом Шевченківської премії, писав: «Дякую Вам, що Ви моїй знайомій надіслали свої книжки та свої твори для дітей. Ця знайома влаштувала мені, замість подарунку на день народження, подорож до Кам’янця-Подільського, де й сфотографували мене родичі її чоловіка. Вкладаю в листа це своє останнє фото на тлі «Вітряної брами» або інакше «Брами Стефана Баторія» в Кам’янці-Подільському». Мова у листі йде про поїздку Бориса Антоненка-Давидовича в Кам’янець на початку серпня 1977 року разом із Надією Світличною (теж майбутньою лауреаткою Шевченківської премії) та її чоловіком Павлом Стокотельним – уродженцем Кам’янця-Подільського.

У повісті «Знак кіммерійця» письменник, ще один лауреат Шевченківської премії Роман Федорів писав у «Відступі про Шершуна»: «Кручена бруківка привела його до чорної від старості Вітряної брами. Впізнав її відразу. Брама стриміла на тому ж місці, де розсідалася за його молодості і за молодості Тимкового батька, діда. І так само, як колись, коли дивитися з дороги над Смотричем, різьбилися на тлі ясного неба колись грізні зубці Турецьких бастіонів».

Башту та браму показано в низці радянських художніх фільмів («Співробітник ЧК», «Стара фортеця»).

(Далі буде…)