П'ятница, 29 Березня 2024 р.
4 Березня 2016

ПРОГУЛЯНКА СМОТРИЦЬКИМ КАНЬЙОНОМ

Сьогодні місто активно взялося за відновлення зони відпочинку в каньйоні Смотрича. Поки плани ушляхетнення занедбаного куточка Кам’янця-Подільського уточнюються, пропонуємо читачам здійснити пізнавальну прогулянку Смотрицьким каньйоном. Вашими екскурсоводами в цій захопливій мандрівці стануть Ганна Ківільша та Галина Осетрова, які багато років пропрацювали в науковому відділі Національного історико-архітектурного заповідника «Кам’янець».

ПОДІЛЬСЬКІ РОМЕО ТА ДЖУЛЬЄТТА

Загальний вигляд каньйонуУпродовж багатьох століть дивовижна пам’ятка природи – Смотрицький каньйон – викликає захоплення людей. У Кам’янці-Подільському каньйон вражає мальовничими краєвидами, створеними вапняковими горами-стрімчаками. Вони є верхньосилурійськими відкладеннями, породженими глибинами Силурійського моря, води якого вкривали наш край 440 мільйонів років тому. Каньйон є геологічною пам’яткою природи загальнодержавного значення. Його протяжність у межах Кам’янця сягає 9 кілометрів, площа – 49 гектарів.

Сиві скелі прикрашає дивовижна рослинність: срібляста ковила, золотиста авринія, півники угорські, чебрець подільський і молдавський. Білим мереживом в’ється шиверекія – тендітна ніжна квітка, з якою пов’язана історія про подільських Ромео та Джульєтту.

Легенда розповідає, що ця давня квітка з’явилася після трагічного побачення юних подолян. Покохали один одного бідний юнак і дівчина із заможної родини. Вони зустрічалися подалі від міста, щоб їх не бачили батьки. На схилах каньйону він збирав для неї весняні квіти, а вона співала йому пісень. Одного разу закоханих вистежив батько дівчини. Побачивши в його руках рушницю, юнак і дівчина в розпачі взялися за руки, кинулися зі скелі униз і загинули. Через деякий час на схилах каньйону з’явилися білі квіти із зеленим листям, що нагадували мережану білу сорочку та оксамитову зелену керсетку дівчини. Ботаніки цю рідкісну квітку занес-

ли до Червоної книги природи України.

НАЙДОСКОНАЛІШИЙ АРХІТЕКТОР

Стрімкі скелі каньйону є свідками того, як найдосконаліший архітектор – природа, прокладаючи русло Смотрича, утворила скельний півострів, на якому постало місто. 

Легенда розповідає, як могутній велетень-лицар бився з ворогами. Він переміг усіх, та від останнього його дужого удару розколовся камінь, розступився двома берегами, а сам відважний воїн погруз по шию в землю. Так і залишився стояти, закам’янів, а біля нього присипаний меч-кладень. Внизу, в кам’яній прірві, віками тече річка, води якої бачили битву та загибель героя.

Співавтором створення Старого міста стала людина, яка упродовж століть вписувала свою будівельну майстерність у чудовий витвір природи. Із заснуванням міста нерозривно пов’язана і забудова каньйону. Археологічні знахідки (римські монети, кераміка, рештки житла та виробництва) свідчать, що люди в долині Смотрича жили з давніх-давен. 1956 року в руслі річки на місці пляжу знайшли кнехт-камінь у вигляді великого гриба, що використовувався для кріплення човнів біля причалу. Ця знахідка свідчить, що в більш ранні часи Смотрич використовувався для судноплавства і був водним торговельним шляхом, який вів до Кам’янця.

Неприступні й мальовничі скелі Смотрича, сріблясті водоспади захоплювали поетів, художників, мандрівників. Кам’янецьке диво описав поет Себастьян Фабіан Кленович у поемі «Роксоланія»:

Шиверекія подільськаХто горду славу твою, 

Кам’янець, возвеличити може?

Мури твої – кам’яна скеля, 

твердиня тривка.

Різано брами твої і сходи 

в суцільнім граніті,

Люди не здвигли тебе – 

вгору піднявся ти сам.

Не людський геній тебе поставив, 

а сили природи,

Не породив тебе хист – 

власну ти твердь сотворив.

Замки твої кам’яні – 

в одній величезній опоці,

Місто-фортеця – одна 

це велетенська скала.

Не будувала людина, 

а Бог створив тебе; можна

Штурмом твердиню здобуть – 

тільки як Бог повелить.

БРАТИ-ЗАСНОВНИКИ

В історичних джерелах засвідчено, що наприкінці XIV століття Кам’янець став головним містом Поділля. Легенда розповідає, що литовські князі Коріатовичі, які після перемоги над татарськими ханами стали володарями Поділля, під час полювання загнали оленів на острів із високими берегами і так були вражені його неприступністю та красою, що «умурували» тут місто, яке назвали Кам’янцем. 

Велич природиА ось ще одна розповідь про заснування міста. Жили собі два брати, вдовині сини, паничі. Не раз відважні брати вступали у двобій з ворогами, що захопили тоді наші землі, та ніде їм не можна було ужитися. Якось приснився їм дивний сон. Припорошений сивиною старець у довгій білій сукні і з непокритою головою промовив до них: «Лише заясніє схід, беріть до рук лук зі стрілами, сідлайте коней, рушайте в дорогу. Здибаєте провідника, їдьте за ним, і він приведе вас до того місця, де жити маєте». Сказав це і розсіявся, як туман. Прокинулися брати, скочили на коней і понеслися так, що вітер їх наздогнати не міг. Їздили цілий день, дуже втомилися і зголодніли, але нічого не зловили. Вже надвечір із чорного пралісу вискочив олень із гіллястими рогами дивовижної краси, якого зроду не бачили. Навздогін за тим оленем брати домчалися до річки з високими крутими берегами, що омивала скелястий півострів. Олень вивів братів на вузький перешийок, яким вони дісталися на той півострів, тут вони і заночували. Другого дня вранці розгледіли сироти те місце: високі скелі та бистра річка надійно захищали його з усіх боків. Зрозуміли брати, що кращого місця, щоб заснувати центр їх нових володінь, їм не знайти і що олень той був посланцем Бога. Поселилися тут брати, з ними ще люди, а своє селище Кам’янцем назвали. 

У ПЛИНІ ВІКІВ

Річечка ДібрухаУпродовж століть русло річки змінювалося, а долина забудовувалася: з’являлися нові укріплення, порохівні, змінювалося місце розташування млинів, замість дерев’яних і фахверкових будинків будувалися кам’яні. Вздовж річки по обидва боки утворилися вулиці, що своїм напрямком повторювали її русло.

На місцях бродів були побудовані досконалі гідротехнічні укріплення Польської та Руської брам, що захищали в’їзд у місто. По верхньому краю каньйону, наче продовження скель, виростали міцні мури й оборонні башти. В самих скелях було до 20 печер, які під час військових дій використовувалися для зберігання пороху. Відомо, що в часи середньовіччя подільські старости й коменданти стежили, щоб у скелях не було тріщин та вимоїн, по яких ворог міг би потрапити в долину річки. Такі тріщини закладали камінням на будівельному розчині, а урвища скель постійно вирівнювали. 

З боку міста в потужну товщу скель врізувалися спуски та стежки, що вели до річки. Всі ці дороги і стежки вгорі, з боку міста, мали ворота й брамки, які на ніч зачинялися. Біля річки були численні криниці й колодязі, з яких населення брало воду. Краєзнавці нараховували їх майже 100.

У XIX столітті долина річки була густо заселеним районом міста. Вулиця вздовж лівого берега називалася Онуфріївською, а вулиця на правому березі була поділена на декілька частин: від Руської брами до Казарм фортеці – Руська, далі – Віттовський провулок, від міської лікарні (палац Вітте) до Нового мосту – Преображенська, а далі до Польської брами – Набережна. Склад населення був надзвичайно різноманітним як за національністю, так і за родом занять. В основному тут жили небагаті люди: дрібні торговці, ремісники, семінаристи й гімназисти винаймали тут помешкання, частими відвідувачами в шинках були солдати місцевого гарнізону. Біля річки примостилися лазні: міська, єврейська, міського гарнізону. 

Долина Смотрича завжди була улюбленим місцем відпочинку кам’янчан, тут розташовувалися міський пляж і човнова станція. 

ЦІЛЮЩЕ ДЖЕРЕЛО

Розпочнемо детальніше знайомство з каньйоном від Старого замку, спустившись південними сходами Замкового мосту в долину Смотрича. Тут під мурами замку, біля річки та по обидва береги потічка Дібрухи розкинулося передмістя Карвасари. Неподалік за Карвасарами в Дібруху впадає струмок із Маріїнського джерела. Про цілющі властивості води з цього джерела розповідається в кам’янецьких легендах.

Маріїнський струмокНа березі Дібрухи жив заможний господар, який мав улюблену донечку Марію. Вже дорослою красунею дівчина закохалася в бідного хлопця з Карвасар. Та батько навіть думати не дозволяв дочці про «злидаря», і зустрічалися вони потайки біля садиби Марії. Поїхав хлопець на чужину, щоб заробити грошей, а Марія щовечора виходила за садибу на місце їхніх зустрічей і вдивлялася в далечину, чи не видно коханого. Якось завітали до будинку Марії купці зі Сходу й передали сумну звістку, що її коханий загинув у чужих краях від рук розбійників. Відтоді Марія занедужала, так у тузі й померла. А на місці, де зустрічалися закохані, з-під землі заструменіло джерело. Батько Марії обмурував цю криничку, і назвали її люди Маріїнською. Якщо наречена в день свого весілля дасть майбутньому чоловікові напитися води з того джерела, то вони вже ніколи не розлучаться.

Друга легенда розповідає про матір, що мала єдиного сина, який захворів і став сліпнути. Одного разу хлопцеві уві сні явилася Божа Матір і сказала: «Скажи своїй матері, щоб пішла до Маріїнського струмка, набрала води й кілька разів промила тобі очі». Мати була зайнята роботою, тож попросила сусідку, яка йшла на Карвасари, принести тої води. Та легковажна сусідка забула й набрала води зі звичайної криниці. Але ця вода полегшення хлопцеві не принесла. 

За обман Господь покарав сусідку – стала вона сліпнути й розповіла правду. Тоді мати пішла сама, набрала води, промила синові очі кілька разів – і він прозрів!

Підготували Ганна КІВІЛЬША й Галина ОСЕТРОВА.

(Далі буде)