П'ятница, 29 Березня 2024 р.
25 Березня 2016

БЕРЕЗЕНЬ 1944-го ОЧИМА ЖУРНАЛІСТА

письменник яків рєзник (1912-1988) пішов на фронт як військовий журналіст і пройшов у складі уральського добровольчого танкового корпусу від орла до праги.

у березні 1944 року його шлях як працівника газети «доброволець» проліг і через кам’янець-подільський (тоді місто офіційно значилося як кам’янець-подільськ). 1965 року в свердловську (нині знову єкатеринбург) побачив світ збірник спогадів «добровольці», в якому опубліковано фрагменти нотаток із фронтового зошита якова рєзника, названі ним просто – «у кам’янці-подільську». пропонуємо увазі читачів цей матеріал якова лазаровича в перекладі українською мовою. але спочатку невеликий нарис про нього російського письменника і краєзнавця валентина лук’яніна, опублікований 2002 року з нагоди 90-річчя від дня народження якова рєзника.

ЯКІВ РЄЗНИК

Яків РєзникПисьменник Яків Рєзник безроздільно належить радянській епосі: нею він був народжений, її цінності стверджував усією своєю творчістю і з нею пішов, коли вона наблизилася до свого занепаду. Найкращі його книги витримували по декілька видань, у них був широкий читач – тепер це ім’я майже забуте. Але в суспільстві зріє новий інтерес до радянської спадщини, підігрівається він не настроями реваншу, а визнанням автентичності багатьох досягнень того часу, які в роки реформ відкинуто абсолютно необгрунтовано. Здається, вже й нині книги Рєзника можуть бути перечитаними з інтересом, тому що вони багаті неординарною інформацією та пройняті пафосом добра й творення.

Ентузіастом радянського ладу Якова Лазаровича зробили не зусилля партійних організаторів ідеологічної роботи, а власна доля. Народився він у Житомирі в робочій єврейській родині, два роки повчився в хедері (де, як він пізніше сам розповідав, навчали не стільки грамоти, скільки молитов) і вже з тринадцяти років змушений був сам собі заробляти на хліб – учнем у столярній майстерні. Однак перебудова життя на соціалістичний лад відкрила перед ним нові можливості: він зміг вчитися та вибирати собі життєвий шлях згідно з талантом і темпераментом. Уже в юності Рєзник став журналістом, і доля газетяра провела його через найзначніші, вузлові моменти радянської історії. Близько десяти років він працював у газетах спочатку Магнітки, а потім Уралмашу, а з 1943 року у складі Уральського добровольчого танкового корпусу пройшов увесь його бойовий шлях від Орла до Праги. Після війни він ще довгий час трудився в армійських газетах – аж доки не зважився цілком присвятити себе письменницькій праці.

Яків Рєзник – прозаїк-документаліст. У його книгах практично немає нічого видуманого, в них втілено його власні (звичайно, найсильніші та найяскравіші) життєві враження, доповнені й розвинені на основі численних свідчень очевидців і поглиблені архівними пошуками. Особливість його письменницького дару насамперед у тому й полягала, що йому неймовірно щастило і на зустрічі, і на архівні знахідки.

Одна з перших його книг була про Юліуса Фучика – «Світанок над Влтавою» (перше видання – 1953 року в Києві). Адже саме йому, Рєзнику, випало в поваленій Німеччині наштовхнутися на гестапівський архів, в якому зберігалася багатотомна справа чеського письменника-патріота. Рєзник же організував переправлення цих унікальних документів до Москви, звідки їх потім передали в Прагу. Яків Лазарович довгі роки підтримував дружні стосунки з Густою Фучиковою – аж до її смерті.

Із Серго Орджонікідзе, героєм іншої своєї книги, Рєзник зустрічався на Магнітці. Про близьке знайомство говорити не доводиться, але все ж потрапив під його людську чарівність і зберіг це відчуття особистості легендарного наркома протягом десятиліть. Збагативши їх потім архівними дослідженнями та свідченнями багатьох людей, які близько знали Серго (зокрема його домочадців, членів його сім’ї), Яків Лазарович написав найтеплішу, мабуть, свою книгу – «Народний комісар».

Звернутися до особистості та долі Якова Михайловича Юровського Рєзнику порадила колись дуже відома на Уралі стара більшовичка Анна Миколаївна Бичкова. Це сьогодні Юровський славиться як породження пекла через розстріл

імператорської сім’ї Романових. Але на тому історичному тлі, коли молода Бичкова спілкувалася з комендантом «будинку особливого призначення», і комендант, і сам той розстріл сприймалися істотно інакше. Так що були у письменника Рєзника причини захопитися новим своїм героєм. Не станемо стверджувати, що саме він показав «справжнього» Юровського, однак і сьогоднішньому читачеві цікаво почитати повість Рєзника «Чекіст» – він переконається, що реальне життя значно складніше за накинуті на нього схеми.

Найбільшою літературною роботою Якова Рєзника, що в якомусь сенсі узагальнила попередні, стала його повість «Створення броні». Тут письменник знову звернувся до долі кількох героїв написаних ним раніше документальних книг, а також героїв, про яких він збирався, але так і не встиг написати. А головна фігура повісті – конструктор Михайло Кошкін, творець танка Т-34. Книга витримала чотири видання, по ній поставлено художній фільм «Головний конструктор».

У КАМ’ЯНЦІ-ПОДІЛЬСЬКУ

Тривав наступ радянських військ, відомий як Проскурівсько-Чернівецька операція. Уральський корпус у складі 4-ї танкової армії входив до ударної групи 1-го Українського фронту.

Потужними танковими клинами, що діяли з великим натиском і швидкістю, наш фронт розчленував одну з найбільших тоді німецько-фашистських армій – «Південь». Раптовим ударом уральці звільнили Кам’янець-Подільськ. Фронтовий зошит зберіг частку пережитого в ті дні.

Майже тисячоліття стоїть фортеця на Поділлі, землі Українській. Скелясті береги річки Смотрича, Старе місто з будівлями XIV століття, похмурі, вкриті турецькими ковпаками башти Рожанка, Лянцкорунська та знаменита башта Кармалюка, – все це бачило багато битв із чужоземними загарбниками, було свідками як перемог, так і поразок.

Ранок 26 березня. Кам’янець-Подільськ визволено. Противник залишив у місті понад дві тисячі своїх убитих і поранених, кілька сотень гітлерівців здалися в полон. Захоплено тисячі автомашин, танки, гармати, кулемети. На найвищій вежі Старого міста гвардійці-уральці встановили Червоний прапор.

Майже три роки мешканці перебули в окупації. Сьогодні вони вільні.

А для трьох прибулих гвардійців Кам’янець-Подільськ – місто дитинства та юності. Командир танка, гвардії старший сержант Микола Свірчевський виріс тут, мріяв одружитися з дівчиною Любою. Війна розлучила їх. Він увірвався в місто одним із перших, промчав свій танк вулицями, але ні Люби, ні інших знайомих знайти не міг.

Напередодні, коли гармати батареї Якова Хардикова наблизилися до Турецького мосту, навідник Басун, доброволець із Златоуста, крикнув:

– Товаришу гвардії лейтенант! Дозвольте мені відкрити вогонь першому. Це моє місто!

Сьогодні Басун обійшов усі квартали. Бібліотеку, де він брав книги, зруйновано. Гітлерівці знищили дванадцять найкращих заводів і фабрик. Підірвано новий міст.

На Шпитальній вулиці Басун побачив танкіста Михайла Ельфонда, той теж із Кам’янця-Подільська. Ельфонд стояв біля руїн на місці будинку, де жили мати, батько, сестра Маріям. Він відшукав лише сусідів, Броницьких. Старий і стара розповіли, що батько та мати Михайла три роки тому пішли з міста за кілька годин до приходу окупантів. Де вони, що з ними – ніхто не знає. А сестра?.. Не встигла піти. Занапастив її фашистський наймит Гладун, який тепер утік. Щотижня, в ніч із п’ятниці на суботу, гестапівці разом із Гладуном розстрілювали за будівлями прикордонного батальйону по кілька десятків мешканців. Найкращі люди міста воюють у партизанських загонах. Загинули вчитель Ярошенко, комуністи Мельник, Іван Журляк.

Михайло Ельфонд прийшов до свого командира батальйону:

– Дайте мені найнебезпечніше завдання. Сьогодні дайте. Зараз.

* * *

Не стало Олени Яковлєвої, колишньої шабрувальниці ливарного цеху Уралмашу. З польового шпиталю її недавно перевели у винищувально-протитанкову батарею, яка наступала на Кам’янець-Подільськ із танкістами Челябінської бригади. Олена побачила машину, що горить, підбігла, схилилася над обпаленими танкістами. І тут машина вибухнула. Осколок потрапив Олені в серце.

На підступах до Кам’янця-Подільська загинула ще одна дівчина-доброволець з Уралмашу – Тоня Андрієвська. Вона вступила до корпусу, коли отримала повідомлення, що на фронті загинув її батько, служила в самохідному артилерійському полку. Тоня мала дивовижну здатність з’являтися там, де найбільше

потребували медичної допомоги, підбадьорливих слів.

Якось у бою вона почула:

– Тоню… а… а… а… Юр’єва поранено!

Тоня біжить до самохідки, звідки пролунав крик. Із бійцями екіпажу вона витягла Федора Юр’єва, фрезерувальника Уралмашу, – осколок потрапив йому в живіт. Під вогнем вона довго повзла з пораненим на спині, поки знайшла укриття. Зробила перев’язку та потягла його далі, до санчастини.

А одного разу запалала підбита наша самохідка. Троє поранених з екіпажу вибралися, але допомогти четвертому у них не було сил. Тоня примчала, застигла на мить біля люка. Її обпекло. Але в задушливому диму, у вогні вона намацала бійця. Його поранило в ноги, він не міг піднятися. Тоня ледь встигла відтягнути його убік, як самохідка вибухнула.

Так бувало. А тепер її немає, рятівниці багатьох.

* * *

Начальник політвідділу корпусу гвардії полковник Ілля Федорович Захаренко прийшов у нашу редакцію, ознайомив офіцерів із телеграмою командувача 4-ї танкової армії генерал-полковника Лелюшенка: обороняти Кам’янець-Подільськ до останнього, стояти на смерть.

Гвардії полковник Ілля Захаренко– Чи зумієте випускати дві газети – «Доброволець» і міську? Щодня?

Захаренко вправі наказати, але він хоче вислухати і наше слово.

Для випуску двох газет щодня нам не вистачає складачів, шрифту. Та й похідна друкарська машина примітивна, працює від ручного приводу. Посилаємо «розвідку» в міську друкарню і вночі переїжджаємо туди. Цехи великі, зручні. Але жодної живої душі, крім нас, військових. У підвалі знаходимо стос випущеної кілька днів тому фашистської газетки «Подолянин».

Перші наші помічники – сивий, шістдесятирічний Павло Олександрович Чесноковський, його брат Петро, і син Петра – Ігор. Усі складачі, а старший ще й метранпаж.

Попереджаємо, що вихід із друкарні заборонено, доведеться, ймовірно, братися і за зброю, не тільки за верстатку. Робочі згодні. Ігор приводить чотирьох надійних хлопців – двох друкарів і двох складачів. Озброїли їх трофейними гвинтівками…

Міська газета. Як її назвати? Що помістити в перший номер, щоб мешканці відчули: виходить своя, рідна, радянська газета.

Уранці до нас прийшли хороші помічники – журналісти Іван Борчук і Володимир Бабляк. З ними і почали випускати «Червоний кордон». Так газета називалася і до війни.

* * *

Полонені солдати противника кажуть, що декілька їхніх танкових і піхотних дивізій отримали суворий наказ оволодіти містом, вибити радянські війська.

Усе сильніше «працює» артилерія. Атаки ворожих танків стали безперервними. Ворожі літаки скидають за містом парашутистів.

А в наших боєприпаси на межі.

Так здійснювався набір газети «Доброволець» у польових умовахМашини Свердловської танкової бригади перетворено на рухомий резерв. Де противник лютіше атакує, туди мчить резерв з останніми снарядами.

Важче, ніж іншим, третьому танковому батальйону свердловчан, він прикриває підступи до міста з боку Жердя. В одній із контратак відмовив мотор у машини гвардії лейтенанта Салухова. На танк забралися гітлерівці, запропонували здатися. Гвардійці, не відкриваючи люків, зняли перегородку між бойовим і моторним відділеннями та стали ремонтувати мотор. Загинув баштар Прозоров, поранило радиста, але мотор ожив.

Танк знову в Жерді, знову воює, послаблює натиск ворога на Кам’янець-Подільськ.

Штурмові групи нашої Унечської мотострілецької бригади роблять по декілька вилазок за ніч. Розвідники групи Антипіна спалили чотири автомашини й до ранку принесли до Кам’янця-Подільська багато зброї, боєприпасів, привели десяток полонених.

Гвардійці простежили, що ночами після сигналу восьми червоних ракет літаки супротивника скидають своїм військам ящики. Повторили сигнал й

отримали від противника три кулемети, 15 тисяч патронів, а ще шоколад.

* * *

Посвідчення №929613.

«Пред’явника цього єфрейтора Стахова Петра Івановича за зразкове виконання завдань командування нагороджено медаллю «За відвагу». Начальник штабу підполковник Єфімов. 15 серпня 1943 року».

Воно лежало в нагрудній кишені бійця. Куля пробила посвідчення, потрапила в серце гвардії молодшого сержанта Петра Стахова, добровольця, комуніста, колишнього бригадира електриків Старотрубного заводу в Первоуральську.

Нехай робітники Первоуральська знають, що Петро Стахов був вірний клятві, яку дав землякам. Коли закінчилися в нього боєприпаси, він захопив у бою німецький автомат і бив ворога до останнього подиху. Загинув Петро Іванович Стахов 29 березня. Похований, як і багато інших синів Уралу, на площі в Кам’янці-Подільську.

* * *

Одну з вулиць Кам’янця-Подільська названо іменем Уральських гвардійців. На перехресті з вулицею Котовського (насправді в сквері Танкістів – О.Б.) поставлено пам’ятник воїнам добровольчого танкового корпусу.

А на Кармалюковій башті, поруч із написом про те, що тут перебував в ув’язненні легендарний герой українського народу Устим Кармалюк, з’явився новий:

«У березні 1944 року оборону мосту через річку Смотрич тримав російський солдат, гвардії рядовий Сафонов».

Українською переклав Олег БУДЗЕЙ.