КАМ’ЯНЕЦЬ ОЧИМА ПИСЬМЕННИКІВ

Колись, можливо, і видадуть антологію «Кам’янець-Подільський очима письменників», а сьогодні спробуємо прикинути: хто з майстрів красного письменства та якими творами міг би увійти до такого колективного збірника, присвяченого місту над Смотричем. Оскільки чимало поетів і прозаїків приділили увагу Кам’янцеві-Подільському в своїй творчості, то обмежимося в цій розповіді давнішими авторами.

«БОГ СОТВОРИВ ТЕБЕ»

Ще 1584 року польський поет Себастіан Фабіан Кльонович написав латиною поему «Роксоланія», про яку український письменник і літературознавець Валерій Шевчук сказав: «До Кльоновича ніхто так повно, широко й пластично не описував України поетичним ладом». Відрадно, що аж 22 рядки «Роксоланії» присвячено Кам’янцеві. Подамо їх у перекладі Михайла Білика:

Хто горду славу твою,

Кам’янець, возвеличити може?

Мури твої – кам’яна скеля,

твердиня тривка.

Різано брами твої і сходи

в суцільнім граніті,

Люди не здвигли тебе –

вгору піднявся ти сам.

Не людський геній тебе поставив,

а сила природи,

Не породив тебе хист – власну ти

твердь сотворив.

Замки твої кам’яні –

в одній величезній опоці,

Місто-фортеця –

одна ця велетенська скала.

Не будувала людина,

а Бог сотворив тебе; можна

Штурмом твердиню здобуть –

тільки як Бог повелить.

Славне начало твоє –

мов цілого світу початок,

Ще як людей не було –

місто стояло грізне.

Занепадатиме світ і гинутиме

від пожежі –

Тільки тоді, Кам’янець,

мури твої упадуть.

З-поміж усіх городів

найперші звелись твої стіни –

Будуть останні вони

з часом лягати у прах.

Мури нехай не людей бояться,

а Божої волі,

Доки з тобою Творець,

твердо стоятимеш ти;

Ледве одверне лице –

даремно обстоювать мури,

Той же, хто їх сотворив,

може і знищити їх.

В стінах твоїх, Кам’янець,

оселя твойого владики

І величавий собор

посеред міста стоїть.

Як бачимо, поет вважав Кам’янець найдавнішим містом світу («З-поміж усіх городів найперші звелись твої стіни»). Тож до відомих гіпотез заснування Кам’янця (дако-римської, вірменської, давньоруської, литовської) можна додати високу поетичну гіпотезу Кльоновича – про створення Богом міста в петлі Смотрича.

«ОБЛОКОТЯСЬ НА ЗУБЦЫ БАШЕННЫЕ»

Російський поет Костянтин Батюшков, який у другій половині 1815 року перебував на військовій службі в Кам’янці-Подільському, в другій половині 1816 року написав прозове «Воспоминание мест, сражений и путешествий», де чимало місця приділив місту над Смотричем:

«Здесь, в Каменце, я вижу развалины замка и укреплений турецких, польских и русских; прогуливаюсь по ветхим бастионам и замечаю их живописные стороны. Виды развалин старой крепости и новых укреплений прелестны. Это большие башни, остроконечные, полуразрушенные, поросшие мохом и полынью, весьма высокою в полуденных краях; укрепления, раскаты, окруженные или, вернее сказать, опоясанные быстрою рекою, которая в иных местах образует красивые водопады и шумом и сверканием волн смягчает угрюмость воинскую и однообразие крепостного строения. Здесь шумит мельница; там брод, по которому пробирается великое стадо; немного подалее источник, падающий с каменной крутизны; вокруг его множество детей и женщин с коромыслами и толпы евреев, наклоненных на белые трости, в самом живописном положении. За рекою ряды домов с цветущими садами: веселая картина изобилия, промышленности, жизни общественной, в противоположность к хладным развалинам. Одним словом, – множество живых картин на малом пространстве…».

Уява російського поета переносить його в минулі часи:

«Целые часы я стою, облокотясь на зубцы башенные, и взоры мои с неизъяснимою радостию скользят по крутизне каменной стены или бродят по волнам кипящего Смотрича. Несколько раз стены сии переходили из рук в руки. Турки брали их у поляков, поляки у турок, и, наконец, русские отбили их у гордых республиканцев. Повсюду древние следы войны и времени. Там ядро оторвало край стены, здесь врезалось в камни и заросло плющом.

Укрепления сии часто были осаждаемы смелым и беспокойным Хмельницким, который, в смутные времена республики, внезапно являлся в Подолии, разорял цветущие села и плодоносные берега древнего Тираса, осаждал Каменец, грозил Варшаве и исчезал, как призрак. На дальних холмах, за рекою, стояло его войско, усиленное толпами татар. Сколько воспоминаний исторических!..».

Наведемо ще відомий і часто цитований фрагмент із листа Батюшкова до тітки Катерини Муравйової від 11 серпня 1815 року:

«Я познакомился с губернатором, графом Сен-Приестом: он человек честный и добрый, как мне кажется. У него есть и книги: постараюсь воспользоваться. Рассеяния никакого! Мы живем в крепости, окружены горами и Жидами. Вот шесть недель, что я здесь, а ни одного слова ни с одной женщиной не говорил. Вы можете судить, какое общество в Каменце. Кроме советников с женами и с детьми, кроме должностных людей и стряпчих, двух или трех гарнизонных полковников, безмолвных офицеров и целой толпы Жидов, – ни души. Есть театр; посудите, каков он должен быть: когда идет дождь, то зрители вынимают зонтики; ветер свищет во всех углах и с прекрасными пьяными актерами и скрипкою оркестра производит гармонию особенного рода. Все играют трагедии dans le grand style (в высоком стиле), редко оперы. Вот вам Каменец, в котором я сижу и думаю о вас, милая и любезная тетушка. Все мои радости и удовольствия в воспоминании. Настоящее скучно, будущее Богу известно, а протекшее – наше».

«КРУГОМ ВОДА, А В СЕРЕДИНЕ БЕДА»

На початку 1831 року, коли на Поділлі набрала сили епідемія холери, до боротьби з нею підключився військовий лікар Володимир Даль. В автобіографічному оповіданні «Подолянка», вперше опублікованому 1839 року в журналі «Современник», Володимир Іванович описав місто над Смотричем:

«Мы пришли в Каменец-Подольский, эту неприступную для древних твердыню, которую нынешнее военное именословие не честит даже и названием крепости, хотя город стоит на неприступной скале, на острове, который кругом обтекает речка Смотрич, между тем – как он соединяется с материком только самородным гребнем и каменным мостом с башенками, покрытым путём, воротами и всеми принадлежностями полуазиатского и полуевропейского зодчества тогдашней военной защиты. Возвышенные холмы по ту сторону Смотрича, обтекающего кольцеобразно град Подола, повелевают, в военном смысле, городом, и потому он для крепости не годится. Здесь, в Каменце, св. Апостол снова воцарился на высоком минарете, выстроенном некогда Турками, по обращении косцела в мечеть».

«Толковый словарь живого великорусского языка», який уклав Даль, містить згадку і про Кам’янець-Подільський. У статті «Беда» читаємо: «Кругом вода, а в середине беда, о Себеже и Каменце». Себеж – це місто у Псковській області Росії, між озерами Себезьким й Ороно.

ОДНЕ РЕЧЕННЯ ВІД ШЕВЧЕНКА

Тарас Шевченко, який восени 1846 відвідав Кам’янець-Подільський, у творах згадав це місто всього один раз – у російськомовній повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали». Ось це речення: «Нужно мне было съездить в Каменец-Подольский, я и Трохима взял с собой, а чтобы занять его чем-нибудь в дороге, я дал ему чистую тетрадку и велел записывать всё, что случится во время дороги, начиная с названия почтовых станций, сёл, городов и рек».

Хоча відомості про перебування поета в нашому краї надто скупі, у XX і XXI століттях знайшлися письменники, які включили на повну потужність художню уяву й детально описали мандрівку та зустрічі Кобзаря восени 1846 року. Так, 1989 року окремим виданням вийшла повість Миколи Магери «Кам’янецькими стежками» про перебування Тараса Шевченка в Кам’янці-Подільському. 2013 року побачив світ роман Євдокії Антонюк «На крутежах прикордоння, або Меридіан Чорнокозинці». Авторка через розлогі описи, діалоги Шевченка з власниками Рихти й Чорнокозинців Подвисоцьким і Сарнецьким, кам’янецькими друзями Чуйкевичем і Карвасарським на 33 сторінках детально висвітлила перебування Тараса Григоровича на Поділлі, і під цим приводом подала цілий жмут історичних фактів з історії Поділля, Кам’янця, Рихти, Чорнокозинців.

ОЧИМА СЕМІНАРИСТІВ

У Кам’янці-Подільському в Подільській духовній семінарії навчалися майбутні українські письменники: у 1849-1855 роках – Степан Руданський, у 1851-1856 роках – Анатолій Свидницький. Обидва у своїй творчості не забули про місто своєї юності.

Уже класичним став опис Кам’янця-Подільського, який 1856 року зробив Степан Руданський на початку «Лірникових дум». З цього розлогого опису подамо тільки три строфи:

Доми збились i споїлись

Купами-рядами.

I від льоху аж до даху

Всі кишать жидами.

Малий ринок серед міста –

Тілько-то i плацу.

Старий дім губернаторів –

Тілько i палацу.

Та ще бульвар над скалою,

Що й ніщо дивитись:

Тілько й місця кам’янецьким

Сидням проходитись.

Описав місто над Смотричем і Анатолій Свидницькиий у романі «Люборацькі», написаному в 1861-1862 роках. На початку другої частини читаємо: «Кам’янець, як глянути на його здалеку, стоїть у долині; а прийдеться їхати, то на горі та ще на якій горі! Думаєш, дивлячись: тут була колись-то кругла яма, та чиясь невідома сила провела пальцем краями і в тім місці земля репнула; середину ж зігнало до купи, а кругом став рів широченний та глибоченний. На дні річка потекла, Смотрич, от як Хорол завбільшки, і де-де реве по камінні. Понад річкою, де місця стало, люди, що та мурашня, купки собі понагортали й живуть. Глянеш згори – голова закрутиться; глянеш знизу – шапка злетить».

Згадав Свидницький Кам’янець наприкінці подорожніх нотаток «Туда и обратно», опублікованих у листопаді 1870 року в газеті «Киевлянин». Процитуємо повністю останній абзац:

«Наконец я в Каменце – но нет; о Каменце я ничего не стану говорить. Все в нем противно для меня – и давнее прошлое, и теперешняя неудача, и узкие улицы, по которым от зимы до зимы, иногда и зимою струится серая, вонючая жидкость, и театр, напоминающий конюшню, и муры, напоминающие польское владычество, – все противно, даже скалы, которыми некогда я так восхищался. Вода только не противна из так называемой гуннской криницы, но пить ее мне не довелось. Криница слишком далеко за городом, а мост через овраг, отделяющий город от криницы, возведен не более как до двух третей своей высоты. Каменчанам, следовательно, еще долго придется утолять жажду влагою из Смотрича, не отличающегося приятностью ни цвета, ни запаха. А воздух, воздух!.. Уйдем поскорее».

Майстер афоризмів Еміль Кроткий (до речі, уродженець містечка Зіньківці біля Кам’янця-Подільського) якось тонко зауважив: «Город, в котором тебе не везет, всегда кажется неинтересным по архитектуре». Напевне, тому так багато чорної фарби в нотатках Свидницького.

КАРМЕЛЮК І КАМ’ЯНЕЦЬ

Не раз фігурує Кам’янець на сторінках роману Михайла Старицького «Кармелюк», вперше опублікованого 1903 року під назвою «Розбійник Кармелюк» у газеті «Московский листок». Ось фрагмент із роману в перекладі Микити Шумила:

«Зв’язаного, із закутими руками й ногами, забитого навіть у колодки, Кармелюка негайно відправили до Кам’янця, поминувши повітові містечка – Літин і Летичів; сам Демосфен (поміщик Фелікс Янчевський – О.Б.) із сильним загоном супроводжував воза із злочинцем до губернського міста і здав його з рук у руки владі. Кармелюка було ув’язнено в окрему муровану башту зацілілої ще й донині турецької фортеці й обачно прикуто трьома ланцюгами до стіни; колодок з його ніг також не зняли».

У ПРАЦЯХ ФРАНКА

У праці «Русько-український театр», написаній 1894 року, Іван Франко звернув пильну увагу і на місто над Смотричем: «Наводимо тепер відомості про друге гніздо театральної штуки на українській землі – Кам’янець-Подільський. Очевидно, що театр, котрий повстав у тім гнізді, був також не український та й не російський, а польський. Першим підприємцем театральним у Кам’янці був Антін Змієвський, актор, що прибув зі Львова. В році 1798 одержав він привілегію, потверджену царем Павлом, устроїв буду театральну в одній старій руїні і давав вистави».

У статті «Літературна мова й діалекти», опублікованій 1907 року в «Літературно-науковому віснику», Іван Франко згадав Кам’янець у такому контексті: на думку письменника, українська літературна мова цілком сформована, оскільки вона «на величезному просторі від Харкова до Кам’янця-Подільського виявляла таку одностайність, такий брак різкіших відмін, який вповні відповідав українському національному типові».

ПОЛЬСЬКИЙ ПОГЛЯД

Польський письменник Генрик Сенкевич, який 1905 року став лауреатом Нобелівської премії з літератури, в історичному романі «Пан Володийовський», написаному у 1887-1888 роках, розповів, як 1672 року Кам’янець не зміг встояти під час його штурму турками. Дослідники з’ясували, що багато чого для свого роману (зокрема опис турецького війська, детальне зображення оборони міста) письменник почерпнув з історичного оповідання «Кам’янецька зрада», яке в січні – травні 1887 року у варшавському журналі «Нива» опублікував історик і лікар Юзеф Ролле, який мешкав у Кам’янці-Подільському.