П'ятница, 29 Березня 2024 р.
29 Липня 2016

«БОМБА» ДЛЯ КАМ’ЯНЦЯ ВІД ОБЕР-ПРОКУРОРА

Совині крила, розпростерті над Росією. Саме такою вбачалася Олександрові Блоку, надзвичайно чутливому поетові, діяльність Костянтина Побєдоносцева, який аж чверть століття, в 1880-1905 роках, був обер-прокурором Найсвятішого Синоду. Якщо заглянути до підшивок журналу «Церковні відомості», офіційного органу Синоду, то можна пересвідчитися, що призначення на всі посади в духовні семінарії та училища, мережа яких охоплювала неозору Російську імперію, здійснювалися наказами обер-прокурора. Зважаючи, що сова є символом мудрості, а призначені Костянтином Петровичем наставники мали би вкладати в голови вихованців знання, потрібні для їхньої подальшої духовної діяльності, то образ поета надзвичайно точний. Звісно, говорячи про розпростерті крила, Блок мав на увазі також реакційну суть діяльності Побєдоносцева. Поет не помилився в своєму діагнозі. Але світ був би геть нецікавим, якби в ньому не вигулькували парадокси: одне з призначень обер-прокурора несподівано виявилося справжньою українською «бомбою», закладеною під столітні моральні устої Подільської духовної семінарії в Кам’янці-Подільському.

НОВИЙ ПОМІЧНИК

22 грудня 1901 року в Санкт-Петербурзі обер-прокурор Найсвятішого Синоду Костянтин Побєдоносцев підписав наказ №25, який нічим особливим не відзначався, хоча стосувався долі п’яти десятків людей, яких призначали, переміщали, звільняли. Серед цієї півсотні розпоряджень причаїлося десь усередині наказу призначення заднім числом, з 4 жовтня 1901 року, помічником інспектора Подільської духовної семінарії 25-річного Володимира Чехівського, який у червні 1900 року зі званням кандидата богослов’я закінчив Київську духовну академію. Для Володимира Мусійовича, чиї дід, а потім батько довгі роки служили священиками в селі Горохуватка Київського повіту (неподалік від містечка Кагарлик), вибір духовної стезі був цілком закономірним кроком.

Вікторові Приходьку, авторові майбутньої часто цитованої книжки спогадів «Під сонцем Поділля», який у 1901/02 навчальному році навчався в третьому класі семінарії, новий помічник інспектора запам’ятався таким (тут і далі подаємо цитати за сучасним правописом):

«Високий, ставний, з гарним, характеристичним обличчям і блискучими чорними очима, – він одним виглядом імпонував усій семінарській молоді. А його спокійна вдача, тактовність у зносинах з молоддю, без бажання «подобатись», і ліберальні погляди та поступування з приводу таких речей, як заборона семінаристам ходити до театру та до міста без дозволу тощо – зробили його дуже популярним у цілій семінарії. Нарешті, його проповідь українства, серйозна й одверта, щирий демократизм, у кращому розумінні, а разом із тим глибока релігійність, з якою він не тільки не ховався задля ради «людей», але всю свою проповідь базував на Євангелії, робили особу його високоавторитетною не тільки серед прихильників – українців, але й взагалі серед усіх учнів семінарії».

«ГРАМОФОН» ТА ІНШІ

Таке ставлення до своєї роботи та вихованців не могло не вразити, бо, за спостереженням Приходька, «за цілий час мого перебування в Подільській семінарії, я, за кількома винятками, не пригадую, щоб хтось із адміністрації чи професорів ближче цікавився духовним життям учнів або старався викликати серед них зацікавлення до якоїсь науки чи ідеї. Всі, здебільше, ліпше або гірше відбували свою повинність».

Ось, для прикладу, протоієрей Михайло Щеглов, який у 1891-1902 роках був ректором семінарії. Приходько охарактеризував його так: «Це був москаль, людина, яка на мене робила враження черствої і непривітної. Семінаристи його боялись і не любили. Від учнів він стояв дуже далеко».

16 серпня 1902 року Щеглова перемістили на посаду ректора Костромської духовної семінарії, а на його місце призначили інспектора Ставропольської духовної семінарії Миколу Малиновського, надавши йому сан протоієрея. Про нового ректора, «теж з походження москаля», Приходько відгукнувся так: «Малиновський, як людина, однаково був несимпатичний і робив враження хитрого єзуїта. Так його й прозвали. Крім того, мав він дуже неприємний дерев’яний голос, а під час служби в церкві з якимсь шипінням видобував із себе «возгласы». 3а це семінаристи прозвали його «грамофоном». Під час свого перебування в семінарії він писав якусь наукову працю з догматичного богослов’я і тому від учнів також стояв далеко».

Володимир ЧехівськийДалі в книжці «Під сонцем Поділля» читаємо: «І того і другого ректора професори боялись. А цих останніх перейшло за час мого перебування в семінарії досить багато. Більше половини з них були з походження москалями і діставали відповідну «квоту» за «обрусение края». Були між ними люди більше і менше цікаві, більше й менше здібні, назагал же про них нічого особливого сказати не можна. При певних умовах більшої свободи виявлення свого «я», дехто з них міг би учням дещо й дати, але загальний російський бюрократичний режим казав усім ставати «под общий ранжир» і не виділятись».

Інспектором семінарії в часи навчання там Приходька спочатку був Іван Олесницький, а з 4 серпня 1902 року – Іван Євсєєв. Віктор Кіндратович саркастично відгукнувся і про них: «Олесницького учні боялися, коли він закликав когось з них до свого кабінету: це значило, що буде міцно, дошкульно лаяти і топати ногами. Москаль Євсєєв робив враження людини, в якої думки десь літають поза межами реального світу. Порядок в семінарії він уважав у тім, щоб усі учні бували в церкві і стояли рівними рядами. По службі він мав терпеливість вистоювати, аж поки всі учні вийдуть із церкви. Виходили поодинці, причому кожний, переходячи повз інспектора, мусів йому вклонитися, на що Євсєєв також відповідав нахилом голови. Цей рух йому треба було зробити разів 400, що він ретельно виконував».

ПЕРЕХОДОВА ПОСАДА

У Подільській семінарії було три помічники інспектора, а з 1 січня 1903 року, відповідно до указу Найсвятішого Синоду від 13 лютого 1903 року, заснували на місцеві єпархіальні кошти ще й посаду четвертого помічника. У Приходька читаємо: «Що ж до помічників інспектора, то їх перейшло дуже багато. Це тому, що посада помічника інспектора була переходовою: на цю посаду призначали молодих людей зараз по скінченню духовної академії, але за рік-два вони відходили на посаду професора – духовної школи чи семінарії. Треба признати, що, з одного боку, молодість, з другого – переходовість посади, а, врешті, неприємний поліційний її характер теж не дуже сприяли занадто ретельному виконанню її – аж до стеження за тим, хто які книжки читає».

Далі Приходько називає дещо з того, що мали ретельно пильнувати інспектор і його помічники: «З дуже поширених переступів були «отлучки» в місто під час вечірніх занять, відвідування театру, що було гостро заборонене, і, навпаки, ухилення од відвідування церковних служб. Всі ці переступи уважались в той час у значній мірі анахронізмом, але то на думку семінаристів. Найсвятіший же Синод, а за ним семінарське начальство гостро їх усували, як вияв «світськості», що не лицює майбутньому кандидатові священства. Особливо уперта боротьба йшла між адміністрацією й семінаристами на грунті відвідування театру. До Кам’янця, в його маленький і бідний, але затишний театрик приїздила та чи інша трупа, часто й незла;

до Різдва – драма, а на великий піст – опера чи оперетка. Кінокартин тоді ще не було й не було інших розваг у Кам’янці. Ну, як же тут не піти до театру? І йшли, незважаючи на загрозу зменшення ноти за поведінку, а, у разі повторення, то й виключення з семінарії. І от, щоб не наразитись на такі неприємності, а в театрі все ж таки побувати, бурсакові треба було проробити цілу низку трансформацій. Передусім переодягнутись, а потім змінити обличчя. І починалась комедія з переодяганням. Десь добувалося цивільний жакет і камізельку та краватку. В іншім, знову, місці, – пальто. Все це – з чужих плечей і пасувало, як корові сідло. Далі фізіономія: йшла в хід вакса, сажа; дротиками в носі причіплялося які-небудь вуса: жмут не то з баранячого кожуха, не то з кукурудзиння. Все ж разом: вночі у тісному кутку такому типові не попадайся! Але ж це ще не все. Увечері помічник інспектора або й сам інспектор робить обхід спалень, отже на ліжку хтось мусить спати. Тут уже справа «технічно» легша, хоч не менше ризикована: зв’язувалось два-три плащі, накривалося їх ковдрою і «страхопуд» міцно спав, хоч начальство, проходячи повз, не раз зауважувало, що «вредно спать, накрывшись с головой».

УКРАЇНСЬКИЙ РУХ

Головний корпус семінарії стояв на розі Бульварної та Семінарської вулиць (нині це вулиці Шевченка та Червоноармійська). Тут були класи (в семінарії навчалися шість років), а також мешкали вихованці, які утримувалися в навчальному закладі на кошти єпархії. Тому цей корпус ще називали «казенним». У меншому й розташованому нижче будинку був гуртожиток (бурса) для тих вихованців, які самі оплачували своє утримання. Віктор ПриходькоСьогодні це два корпуси Подільського державного аграрно-технічного університету.

Володимир Чехівський мешкав у «казенному» корпусі. Тут він як помічник інспектора семінарії мав обов’язок доглядати за учнями після обіду й вечорами, під час підготування семінаристами лекцій. Саме з головного корпусу й почався український рух у гімназії.

«Властиво, у мене залишилось таке враження, – писав Приходько, – що якоїсь «організації», в стислому розумінні цього слова, в Подільській семінарії і не було, а коли й була, то обмежувалась до українців найстаршого – шостого класу. Взагалі ж справа виглядала так, що Чехівський мав постійні зв’язки з двома-трьома певнішими і найбільше втаємниченими у всі справи «хлопцями», а ці вже провадили справу серед інших семінаристів, себто вели пропаганду, давали книжки до читання – і то в певній послідовності – провадили відповідні розмови з поодинокими товаришами тощо. Це, властиво, й було якраз те, що й треба. Хлопці діставали для читання українські книжки, а походження, оточення, сподіване майбутнє робили те, що українське слово падало на цілком відповідний грунт».

Автор мемуарів зауважує: «Правда, було б помилкою думати, що ось семінаристи цілими класами, поголовно, читали українські книжки і ставали свідомими українцями. Так далеко не доходило: в семінарії, як і в кожнім колективі, були різні вдачі, темпераменти, впливи і настрої, що й відбивалося на ставленні певних осіб і груп до української ідеї».

НЕСПОДІВАНИЙ ПОВОРОТ

За словами Приходька, Чехівський пропрацював у Подільській семінарії близько трьох років і, очевидно, служив би й далі, «коли б не трапилась одна подія, що викликала страшну метушню, вдарила по Чехівському, по семінаристах і по українському рухові в стінах семінарії». Завершувався 1903/04 шкільний рік. Подільську семінарію закінчували якраз ті вихованці, що були найдовше під впливом Чехівського. Читаємо в спогадах Приходька: «Звичайно, така подія ознаменовувалась тим, що абітурієнти замовляли у фотографа групу, як пам’ятку на ціле життя, Ясно, що так мало статись і в цім році, тим більше, що випуск 1903/04 був якраз сотим випуском Подільської семінарії. Групу замовили «карточну», себто кожний учасник дав свою фотографічну карточку і фотограф компонував з них групу. На головніших місцях групи, в центрі, розміщали знімки начальства – єпархіального архієрея, ректора, інспектора і цілої семінарської корпорації, а навкруги – молоді люди, що, скінчивши семінарію, ставали кандидатами священства».

Цього ж разу сталося нечуване: «Випуск Подільської семінарії року 1903/04, у складі усіх вихованців шостого класу, ухвалив і зробив групу, з якої викинув усе начальство, поставивши в центрі групи свого ідейного провідника Володимира Чехівського і бюсти виразників свого символу віри – Шевченка й Костомарова. А між цими бюстами терен майбутньої діяльності – українське село». Як зауважив Приходько, «і варто було 99 років проповідувати, впоювати, втовкмачувати в державі, в школах, і особливо в духовних школах, ідеї «православия, самодержавия и русской народности», щоб на сотому дістати ось такий дарунок. І то при яких обставинах: коли на чолі церкви і всіх духовних шкіл Росії – прокурор Найсвятішого Синоду – Костянтин Побєдоносцев!».

ЗАВДАННЯ ДЛЯ ІСТОРИКІВ

За словами Приходька, «Чехівського зараз же звільнено з посади». Віктор Кіндратович писав спогади через три десятки літ після подій у семінарії (під передмовою до першого видання стоїть дата – 11 березня 1931 року). Як засвідчують «Церковні відомості», обер-прокурор Синоду ще 28 лютого 1903 року видав наказ, яким помічника інспектора Подільської семінарії Чехівського перемістив із 19 грудня 1902 року на таку ж посаду до Київської духовної семінарії. Тож Володимир Мусійович пропрацював у Кам’янці-Подільському не близько трьох років, як вказує Приходько, а вслід за ним і сучасні дослідники, а всього рік і два місяці. Від його звільнення до червня 1904 року, коли відбувся скандальний випуск, спливло майже півтора роки. Тож Віктор Кіндратович щось у своїх спогадах наплутав. Потрібні окремі дослідження, щоб встановити справжній хід подій.

У Приходька читаємо: «Отаке сталось лихо з українським рухом в Подільській семінарії! Але ж ми, бурсаки, довідались лише про фінал усієї тієї події з групою, а все те, що діялось з приводу цілої справи «всередині», себто, що було на засіданнях правління семінарії і яке листування йшло з цього приводу між семінарією, подільським архієреєм і Найсвятішим Синодом – це так і лишилось для нас таємницею. Можна лише сказати, що, безперечно, в Синоді група сотого випуску Подільської семінарії з Шевченком і Костомаровим на чолі зробила якнайсильніше враження і з приводу Подільської семінарії (а може й інших українських семінарій) запали в Синоді певні постанови і, десь певно, здорово «нагоріло» начальству».

А ще Віктор Кіндратович висловив сподівання: «Дуже цікаво пошукати в архівах Подільської семінарії, єпархіального архієрея і Найсвятішого Синоду матеріали, що відносяться до даної події з групою, а самій історичній групі «сотого випуску» Подільської духовної семінарії безперечно належить почесне місце у Всеукраїнськім національнім музеї. Думаю, що дістати таку групу можна у когось із покінчивших семінарію в тім році або у нащадків кам’янецького фотографа Кодеша, який виготовлював цю групу».

Можливо, нині комусь з істориків і пощастить з’ясувати деталі події, що понад 110 років тому не на жарт збурила Подільську духовну семінарію.

Що ж до Володимира Чехівського, то він у часи Директорії близько двох місяців очолював український уряд, далі активно розбудовував Українську автокефальну православну церкву. За це і поплатився життям, фінальну точку в якому поставила енкаведистська куля 3 листопада 1937 року в печальному для багатьох українців урочищі Сандармох.