ПЕТРУШЕВИЧ У КАМ’ЯНЦІ НА ПОДІЛЛІ

Пропонуємо увазі читачів уривок із роману українського письменника Євгена Куртяка (1936-1996) «Спалені обози», який змальовує перебування Євгена Петрушевича, дикта­тора Західноукраїнської Народної Республіки, у Кам’янці-­Подільському та його зустріч із Симоном Петлюрою.

Прибувши до Кам’янця-Подільського, диктатор Петрушевич розмістив свою Диктатуру над тихоплинним Смотричем, в архієрейському палаці, що виструнчився неподалеку від ринку. В приймальні стояли добротні меблі, на стіні висів образ Ісуса Христа при столярській роботі. Поруч з приймальнею – спальня. Ще одні двері вели на веранду, звідки відкривався чудо­-

вий вигляд на закутий в граніт Смотрич. На веранді – довгий стіл, накритий білою скатертиною. Тут усі прибічники Петрушевича обідали й вечеряли – скромно, без напоїв. День і ніч у будинку – подвійна варта. Бувало, в самого Петрушевича вимагали документів. Диктатор не ображався на новачків – він любив порядок, вірив у їхню надійність.

Зараз була середина дня. Парило сонце. Однак Петрушевич був у білій сорочці, при краватці. Стовбичив на веранді, неуважно дивився на закутий в граніт Смот­рич, очікуючи на спільну раду Тарнавського і Петлюру. Петлю­ра його дратував, особливо тепер. Петрушевич не шанував тих, хто говорить без запалу й неясно, а помимо того, Петлюра невиразно ставився до галичан, імлисто, любив їх і не любив, та найгірше, як переконався Петрушевич, не мав популярності, зовсім не знав військової справи, хіба що надміру метушився, сиплячи, як з кулемета, тирадами.

І взагалі! Обидві сторони, зда­валось, судомилися в гарячці… Принаймні так це сприймалося свіжими очима.

Диктатура опиралася на трудову партію, котра донедавна ще називалась національно-демократичною, і радикальну. Рішучим їхнім противником, а отже, й Диктатури, були Селянсько-робітничий союз та Со­ціально-демократична партія – противником як Диктатури, так і всякого іншого – не їхнього! – уряду. Між­партійні наради, а надто ж – чвари відбувалися в Кам’янець-Подільському, куди збіглися верховоди, мало не щодня. Вони змагали до вироблення спільної платформи, а насправді рвали­ся – кожен собі – до влади, сіючи між собою ворожнечу, заводячи в оману загал та вносячи розбрат в армію. Як і треба було сподіватися, спільної платформи вони так і не виробили, не було ні надії, ні гарантії, що коли-небудь витворять її. Вони жерлися, як за часів Австро-Угорщини, – два чоловіки – три партії…

Директорія, після ганебно-­підлого усунення з голови Винниченка, складалася з Петлюри, Швеця, Макаренка, Андрієвського, – так тривало недовго. А тоді почався розпад. Після державного замаху отамана Оскілки, в якому була замішана партія самостійників, Андрієвський виступив з Директорії; Швець та Макаренко хоч залишились, але були в ній звичайними декоративними фігурами, з якими Петлюра не рахувався; Петруше­-

вич – у тім часі, як його проголосили диктатором,- через непорозуміння з Головним отаманом також практично покинув Директорію. Отже, залишився Петлюра та його уряд – Рада мі­ністрів. Щоправда, Петрушевича Директорія повідомила, що його відставки не приймає, на що той ніяк не відгукнувся. Таким чином, ніхто до пуття не знав, є Петрушевич членом Директорії чи ні. Раз говорили – є, другий – ні, – в залежності до політичної обстановки…

Отже! В ЗУНР «праві» були при владі, а «ліві» – в опозиції. В УНР – навпаки: при владі були «ліві», а «праві» в опозиції. І «праві» з Наддніпрянської України шукали підпори «лівих» з Наддністрянської Галичини… Так було доти, доки галицький уряд мав свою територію. Тепер же відносини загострилися. Весь уряд Директорії займав супроти уряду Диктатури таку ж принципово негативну позицію, як Селянсько-робітничий союз чи Соціально-демократична партія, – він вважав його юридично незаконним, а Директорія не визнавала Диктатури правовою установою – що обурювало Петрушевича – і поривалася перейняти те виконання влади, яке на основі акту злуки від 22 січня належало сповняти Національній Раді, створивши з цією метою міністерство галицьких справ та віддавши портфель міністра галичанину Семену Вітику – соціал-демократу і вічному ворогу галицьких «правих».

Хтозна, як усе склалося б надалі, коби не Червона Армія, що загрожувала Кам’янцю-Подільському, де сидів Петлюра – наполошений, безпорадний. Наддніпрянська Армія, як доповідали Петрушевичу, складається з два­надцяти не конче сильних дивізій в загальній силі двадцять п’ять тисяч людей. В часі переходу Галицькою Армією Збруча в руках Директорії був терен, обмежений самим Збручем і Дніст­ром, а з півночі та сходу фронтовою лінією Городок – Ярмолин­ці – Нова Ушиця – Копайгород – Вапнярка – Ямпіль. Становище Над­дніпрянської Армії до того погіршилося, що більшовики сягнули Смотрича, і героїзм Петлюри, його войовничість почали в’янути, як скошене зело…

Стоячи зараз на веранді, Пет­рушевич мимоволі згадав далекий Відень. Стандартно-елегант­ний, а також нудний, як бувають нудними міста, які одвідуєш десятки разів і в яких нудишся, наче в клітці. Інша річ – Кам’янець-­По­дільський. Свіжий і якийсь для Петрушевича загадковий, романтичний навіть. Перлина По­ділля. Місто на кам’яному острові… Недарма ж воно так приваблювало чужинців, що товклися по нім упродовж кількох століть. Пе­редусім литовський князь Оль­герд, відтак ляхи. Турки… Під їх владою місто перебувало майже три десятки років. Вісімсот хлопчиків забрали вони звідси в яничари. Та найбільше мордувало Петрушевича те, що, як йому ста­ло відомо, Кам’янець-Подільсь­кий був одним з пересильних пунк­тів більшовицької «Искры». Звідки гарантія, що її ідеї не вкорінилися тут, на берегах сивого Смот­рича? Мабуть-таки, вкоре­нилися, бо ж іще в сімнадцято­му році тут було проголошено Радянську вла­ду, саме тут учився теперішній член Всеукраїнського ревкому більшовик Володимир Затонський.

«А може, дарма я вибрав Ка­м’я­нець-Подільський? – замислив­ся Петрушевич. – Але ж Петлюра радив…». Петрушевич аж ледь зубами не заскреготав: нечуване дикунство, коли в спільники береш того, кому не дові­ряєш…

Закінчення буде.