ПЕТРУШЕВИЧ У КАМ’ЯНЦІ НА ПОДІЛЛІ
У попередньому числі газети ми пропонували увазі читачів уривок із роману українського письменника Євгена Куртяка (1936-1996) «Спалені обози», який змальовує перебування Євгена Петрушевича, диктатора Західноукраїнської Народної Республіки, у Кам’янці-Подільському та його зустріч із Симоном Петлюрою. Завершуємо публікацію цього уривку.
А на веранді тим часом появився генерал Тарнавський зі свитою: його ад’ютант сотник Дмитро Паліїв, шеф штабу Начальної команди полковник Альфред Шаманек, перекладач сотник Антон Вайда. Петрушевич мовчки, заглядаючи в очі, потис кожному руку.
– Прошу сідати, панове, – він машинально глипнув на годинника. – Ви дещо випередили визначений час… Петлюри ще нема.
– Я знав, що його ще не буде, – підкреслено промовив Тарнавський. – І якраз вибрав саме такий час, аби його дійсно не було.
– Чому? У вас якісь секрети?
– Де двоє – секретів нема…
– Не розумію вашої філософії, кажіть конкретно.
– Мені донесли, що вас можуть арештувати, – Тарнавський все ще стояв. – Отже, я страхую вас, пане диктаторе.
– Мене? Страхуєте?
– Мій обов’язок…
– Можуть арештувати… За що?
– Вам ліпше знати…
Вайда стрепенувся. Чи то перелякано, чи розгублено поглянув на Шаманека – треба було перекладати на німецьку, бо ж той не знає української. Але як усе те перекладати? Шаманек, перехопивши його погляд, поволі заплющив і розплющив очі – не хвилюйтесь, мовляв, мені все те якраз і не потрібне, хай вони між собою з’ясовують свої стосунки. А могло бути інакше, тобто Тарнавський міг заздалегідь сказати Шаманеку, про що насамперед говоритиме з Петрушевичем. Так чи сяк, а Вайда заспокоївся.
– Але хто вам сказав, що мене хочуть арештувати? – насторожився, однак, Петрушевич, хапаючись правицею за полу ретельно випрасуваного піджака. – Звідки такі дані?
– В армії є розвідники… – Тарнавський відказав м’яко, але з глибоким підтекстом, а ще з більшим натяком.
– Вигадуєте! – розлютився несподівано диктатор. – Ви всі вже не знаєте, що вигадувати! Арештувати! За що? За те, що я піклуюся про долю Галицької Армії, про долю всієї Галичини? За те? Чи то сон старої кобили? Чи вісті з Дунаївців?
– При чім тут Дунаївці?
– Мені сказали, що ви їздите туди ночувати!
– Признаюсь, був такий гріх…
– І все кидаєте? Армію? Штаб?
– Я хотів годинку поспати в тиші… І тільки!
– Арештувати… – буркнув Петрушевич. – Не каламутьте води!
– Мій обов’язок – попередити вас!
– Попередити… Мене не треба попереджати!
Для Вайди все було новим, а отже, цікавим – він уперше стояв так близько коло Петрушевича. Його вразили елегантність диктатора, енергія, правда, не менш вразив вибух гніву супроти Тарнавського. Адже той має рацію: стрілецтво нині – брага-сирівець. Збурене, люте, розбурхане. Від нього всього можна чекати, як і від наддніпрянців, котрі не конче шанобливо сприйняли диктатора. Вони воліють мати одну владу, їм примарюється, ніби галичани зазіхають на їхню свободу, козачу вольність… Об’їдять та роздягнуть… Зрештою, вирішив Вайда, я можу помилятися. Але твердо переконаний: не буде в нас затишку, спокою за Збручем. І певен, ніхто не знає, що його чекає, чим усе закінчиться. Часом аж моторошно робиться.
– Ну добре, я зважу, пане генерале, на ваше застережен-
ня, – Петрушевич посмирнів, навіть зніяковів, позизувавши оком на притишених старшин, котрі покам’яніли на стільцях. – Нам зараз про інше слід помислити. На нас ціла гора звалилася, отже…
Не встиг він докінчити, як двері відчинилися і ввійшов Петлюра – застібнутий по горло френч, упевнений крок, вивірені рухи.
– Слава Україні!
– Героям слава… – промимрив Петрушевич.
Слідом за Головним отаманом з’явилася колоритна фігура його ад’ютанта сотника Крушинського – буйне волосся, пишні вуса, а зростом на голову вище од свого патрона. Останнім зайшов отаман Юрко Тютюнник, якого Петлюра ставив високо і який возив із собою портрет Наполеона…
Перекладати і називати імена тих, хто перед Шаманеком, не було потреби – полковник усіх знав, і Вайда не зводив очей з прибульців. Надто – з Петлюри. Досі він бачив його хіба що на портретах, у натурі – все інакше… Нижчий від Петрушевича… І посмішка його квола… І лице зморене та бліде… А казав же Грицан, що про нього рекли «наш Гарібальді», коли, скинувши гетьмана Скоропадського, в’їхав у Київ. Який же з нього Гарібальді?.. Певне, на портретах усі вожді гарні… А чи спотворені? В усякому разі, на Вайду Петлюра особливого враження не справив. А його самовпевненість аж дратувала. Вайда цінив упевнених, а не самовпевнених, як і простих, а не простаків…
– Перейдемо, панове, до кімнати, – сказав Петрушевич після того, як усі поручкалися, а незнайомі – познайомились.
Так, Вайді було інтересно, проте не роззявляв рота, як дітвак. Йому вже тридцять п’ять, і пожив, і повоював. Самого Франца-Йосифа у Відні видів, у товаристві Івана Франка мав щастя бути. Івана Франка! Вожді приходять і відходять, а Франко зостанеться навіки в людських душах, як і його книжки. Власне, своїми писаннями й житиме.
Антоне! І він зрозумів сам
себе: треба було сісти поруч з Шаманеком і перекладати йому слово в слово, про що говоритиметься за круглим столом. І навпаки. Шаманек усміхнувся йому:
– Зараз почнеться справжня робота…
– Хоч би не посварилися…
– Не допустимо.
Петлюра сів і затарабанив по столу блідими пальцями з мало не сизими нігтями, а далі звично схрестив на грудях руки і, граючи голосом і мило всміхаючись, патетично заговорив:
– Я певен, я глибоко переконаний, що ми дійдемо спільної думки. Кожен за цим столом розуміє, що хвиля критична і відповідальність наша перед нацією виняткова. Я майже не сплю… Час не буде нас чекати. Історія також не може чекати. А доля історії зараз у наших руках.
– Що ви пропонуєте? – дипломатично спитав Петрушевич,
готуючись в разі потреби до відсічі.
– Я, здається, висловлювався не раз, – Петлюра знизив, приглушив тон, – треба остаточно вирішити справу щодо спільних наших дій, – тепер голос звучав невдоволено, похмуро. – Нам негайно треба брати Київ! Негайно! Зволікати не можна. Ми самі собі шкодимо. А на нас звернуті погляди всього світу! Я хочу почути ваше остаточне слово, пане Петрушевич.
Остаточне слово… Легко йому, Петлюрі, казати! А звідки він, Петрушевич, знає, яке має бути те остаточне слово? Йдеш ніби по канаті… Бач, арештувати надумали… Вони й вбити можуть, вони ж бо, стрільці, роз’ярені, та й Петлюри не терплять, вважають запроданцем.
– Ми пропонували наступати всіма силами на Галичину, зайняти простір Стрий – Лавочне, щоб мати вихід у світ, як це планувалося при Чортківській офензиві, – Петрушевич відстоював свою стару думку. – Якщо відіб’ємо Галичину, зможемо взятися за Київ.
Петлюра скривився. Його дратувало саме слово «Галичина», йому потрібен був Київ, трон!
– Більшовики в Проскурові, вони вдарять нам у спину, – нервово промовив отаман Тютюнник. – Чекайте, чекайте – дочекаєтеся, що вони й вам ударять в спину.
– Такого не буде! Більшовики не підуть на Галичину, – рішуче заперечив Петрушевич. – Їм там нема що робити. Галичина бідна. То вам не Донбас, не Кривий Ріг і не пшеничні лани України! Більшовикам на Збручі достатньо стати.
– Якщо, звичайно, поляки не підуть на них, – додав Тарнавський.
– Хотів би я знати, а з ким битися в Києві? – аж тепер сказав своє слово Шаманек. – З більшовиками чи з денікінцями? Найліпша операція – на Одесу. Насамперед легше буде туди дістатися, не буде сильного ворожого опору. Та й дорога коротша, ніж на Київ. Над Чорним морем клімат лагідніший, ніж над середнім Дніпром, і з цією обставиною погано екіпірована
Галицька Армія мусить рахуватися.
– Пан Шаманек має рацію, – підтвердив Тарнавський. – 3 Одеси можна сконтактуватися зі світом, найти посередників, щоб за пшеницю і цукор купити заморську зброю.
– Дурне! Купити можна без Одеси, що ми й робимо! – Петлюра поблід, ним трусило. – Брати треба Київ… Київ! Київ! Тільки Київ! І між нами повинен бути добрий союз, бо кожна держава, поділена в собі, розлітається!
– Але ж ви зв’язалися з поляками, ведете з ними перегово-ри, – вколов Петрушевич. – А галичанам краще бути з більшовиками, аніж з Польщею. – Він одразу уточнив, поправив себе: – Кажу про те, що бродить між стрілецтвом.
– Наш договір з поляками не такий, як ви собі малюєте, – Петлюра пробував спростувати Петрушевича. – Це лише припинення боїв, а не політична акція. І я певен, я глибоко переконаний…
– Ми з ними воюєм, а ви цілуєтесь! – вигукнув Шаманек.
– Неправда! – Петлюра й собі викрикнув. – Ми ввели до Директорії пана Петрушевича, ми створили Міністерство галицьких справ…
– Воно якраз не потрібне! – перебив його Тарнавський.
– Ми його скасуємо, як воно вам так допікає…
– А таки допікає!
– Ви вважаєте Галичину своєю провінцією! – збадьорений підтримкою, випалив Петрушевич
і відразу злегка почервонів: заява видалась йому надто сміливою…
– Але ж існує акт злуки між нами!
– Зрозумійте, Галичина… – почав Тарнавський.
– Галичини зараз нема! – вирвалось в отамана Тютюнника. – Там, перепрошую, порядкує зараз армія Галлера.
– Так буде! Буде! Буде Галичина! Ми її відвоюємо!
– Хіба маєте достатньо сил?
– Маємо! Нам тільки потрібна деяка поміч.
– Так-так, лишень трохи помочі! – закивав Петрушевич в унісон своєму генералу.
– Пане Петрушевич, ви годитеся, аби обидві армії були підпорядковані Головному отаманові чи ні? – руба спитав отаман Тютюнник. – Не випадає такому солідному чоловікові, як ви, отак себе поводити. Пробачте за деяку відвертість, але то якісь несерйозні торги…
– Це не торги, а позиція, – захистив диктатора Тарнавський.
– Позиція… – спохмурнів Петлюра. – Але певен, я глибоко переконаний…
– Ваша певність нам боком лізе!
– Пане Тарнавський! – Петлюра тильною стороною долоні машинально змахнув піт з чо-
ла. – Моя думка тверда: найправильніше, наймудріше буде наступати на більшовиків, відкинути їх звідси, взяти Київ, а тоді брати вашу Галичину!
– Армія знесилена, – спробував переконувати Петлюру полковник Шаманек. – Ми поведемо людей на явну погибель, ми загубимо армію! Невже Головний отаман не спроможний збагнути? І вам дивуюсь, пане Тютюнник!
– І чому ви думаєте тільки про себе? – ощетинився Петлюра. – Чому не думаєте про всю Україну? Що за постановка питання?
Цими словами він якоюсь мірою доконав Петрушевича. Справді, була ж у січні злука, прийняті ж відповідні документи, ухвали. Що тепер подумають люди? Як сприймуть? Петрушевич сліпим, здавалось, поглядом обвів усіх під загальну німу, камінну тишу – вони чекали… Навіть свої. Чекали його слова – слова диктатора. А він усе вагався, – треба було зважити й на думку власної опозиції… А вона ж бо за єдину Україну. І треба врахувати всі наслідки. Відмовитись від договору злуки – ще більше нажити собі ворогів. Ні, він на таке не міг пуститися.
– Що ж, хай буде по-вашому, пане Головний отамане… – тяжко підвів голову, наче вона була наповнена чавуном. – Разом, обома арміями підемо в наступ на більшовиків… На Київ.
– Вашу руку, пане диктаторе! – схопився Петлюра.
– Досить мого слова…
– Отже, на Київ! – Петлюра витер спітнілу долоню об штани. – За Києвом – Галичина! Тепер нам залишилось створити спільний штаб, з належною кількістю представників від обох сторін.
– Хай людей визначать військові, а ми затвердимо.
– Згоден, пане Петрушевич, – Петлюра аж зарум’янився.
– То – все? – Диктатор озирнувся, наче щось загубив.
– Так, усе – час діяти! Ввечері військові засядуть за стіл.
Вони обидва гречно попрощалися. Коли за отаманом Тютюнником, Петлюрою та його ад’ютантом Крушинським зачинилися двері, Петрушевич довго стояв замислено. Тарнавський не дивився на нього, сидів похнюплено, як і Шаманек, ад’ютант Паліїв, перекладач Вайда.
– Пане Тарнавський, я виджу, ви не схвалюєте мого рішення, – Петрушевич врешті не витримав цієї гнітючої мовчанки. – Одначе армія буде автономна, і ви її поведете…
– Що чути зі Львова – від Шухевича? – зовсім про інше спитав генерал. – У даній ситуації це вельми важливо.
– Зі Львова? – Петрушевич дещо розгубився, навіть сконфузився. – І все ж ви, пане генерале, не відповіли на моє пряме запитання: що ви думаєте про моє рішення?
– Нас розсудить час, – невизначено відказав Тарнавський, поволі підводячись. – Дозвольте відбути в Начальну команду?
– Тільки визначте представників у головний штаб.
– Одного я вже визначив – полковник Шаманек.
– Дуже добре, – схвалив Петрушевич.
– Якщо повернеться місія Шухевича, пошлю туди Поточняка.
– А не замолодий?
– Хоч раз проявіть гнучкість, пане диктаторе…
– Добре, добре, – Петрушевич замахав блідими долонями, наче хотів спекатися Тарнавсько-го. – Дійте на власний розсуд.
– Між іншим, коли цар Петро Перший, перебуваючи в Кам’янці-Подільському, проїжджав через ворота Кушнірської брами, з його голови вітер скинув капелюха… – генерал Тарнавський вклонився і, не чекаючи, як зреагує на його слова диктатор, квапно рушив до дверей.
«Все це не для мене! – потягнувшись за Тарнавським, рішуче подумав Вайда. – Не годжусь я для політики… На фронті легше».