ПОРТРЕТИ ЗАГОВОРИЛИ

В Алма-Аті у видавництві «Жазуши», що в перекладі з казахської означає «письменник», 1974 року побачило світ історико-літературне дослідження про Пушкіна «Портрети заговорили». Воно видано російською мовою, мало 408 сторінок і наклад 100 тисяч примірників. Автором дослідження був Микола Раєвський (1894-1988), який 1913 року із золотою медаллю закінчив Кам’янець-Подільську гімназію (нині в її корпусі розмістився історичний факультет Кам’янець-Подільського національного університету ім.Івана Огієнка).

ФАНТАСТИЧНИЙ УСПІХ «ПОРТРЕТІВ»

У тому ж видавництві в Алма-Аті здійснено перевидання праці Раєвського «Порт­рети заговорили». Побачили світ 5 нових видань: 1976, 1977, 1980, 1986 і посмертне 1989 років. Їх наклад був: перших трьох – по 100 тисяч, далі – 200 тисяч, а останнє – 50 тисяч примірників. 1991 року тиражем 25 тисяч примірників видало «Портрети» київське видавництво «Мистецтво».

Увійшла його основна праця про Пушкіна й у «Вибране» Раєвського: в перший том двотомника, що побачив світ 1983 ро­ку у видавництві «Жазуши» (100 тисяч примірників), у «Вибране», видане 1978 ро­ку в Москві у видавництві «Художня література» (400 тисяч примірників) та того ж року у Мінську у видавництві «Вища школа» (200 тисяч примірників).

Загальний наклад праці Раєвського «Портрети заговорили» за 17 років просто фантастичний: 1 мільйон 375 тисяч примірників.

Крім того, Пушкіну присвячені книжки Раєвського: «Якщо заговорять портрети», яка видана 1965 року у видавництві «Жазуши» накладом 50 тисяч примірників та має всього 184 сторінки, й «Друг Пушкіна Павло Воїнович Нащокін» (побачили її видання 1976 року в Ленінграді та 1989 року в Алма-Аті, крім того, праця Раєвського увійшла до «Вибраного», виданого в Москві та Мінську). 2012 і 2014 року в московському видавництві «Алгоритм» у серії «Життя Пушкіна» вийшли книжки Раєвського «Пушкін й Олександрина. Заборонене кохання поета» та «Пушкін і привид Пікової дами».

Микола Раєвський – автор двох книжок, не пов’язаних із Пушкіним: повіс­ті-казки «Джафар і Джан» та повісті «Останнє кохання поета». Остання присвячена давньогрецькому поету Феокріту. Микола Олексійович також автор спогадів, які 2010 року ввійшли до 576-сторінкової книжки «Невідомий Раєвський», виданої в Москві у видавництві «Російський раритет» накладом у тисячу примірників. Її уклав й прокоментував дослідник творчості Раєвського Олег Карпухін.

1990 року на «Казахфільмі» був знятий 55-хвилинний документальний фільм про Раєвського – «Портрет із кометою та Пушкіним». Його автор – режисер-документаліст, заслужений діяч мистецтв Казахстану Володимир Татенко (1929-2014).

БУРХЛИВА БІОГРАФІЯ

Скористуємося рецензією на книжку «Невідомий Раєвський» голови Російсь­кого історичного товариства Петра Александрова-Деркаченка та іншими мате­ріалами, щоб детальніше подати життєпис Раєвського.

Микола Олексійович народився 30 черв­ня (12 липня за новим стилем) 1894 року в місті Витегра Олонецької губернії (ни­ні – Вологодської області) в багатодітній (четверо дітей) інтелігентній родині. Його батько був чиновником Міністерства юстиції, дід – відомим петербурзьким юристом, але також і письменником, автором історичних романів, а прадід – петербурзьким протоієреєм. Родич по матері (двоюрідний дядько) був відомим народовольцем Андрієм Пресняковим.

1896 року, слідуючи за батьком, сім’я перебралася в Малу Вишеру, під Петербургом, а пізніше – в Кам’янець-Подільський, де Микола Олексійович закінчив гімназію (1913) і відразу вступив до Петербурзького університету, де на природному відділенні фізико-математичного факультету вивчав біологію. Коли почалася Перша світова війна, Раєвський добровільно залишив університет і вступив на прискорений курс Михайлівського артилерійського училища. Після його закінчення в листопаді 1915 року служив на Кавказькому, Південно-Західному і Румунському фронтах. Навесні 1918 року після розформування полку повернувся в місто Лубни (де тоді мешкали його батьки) і вступив до Лубенського куреню гайдамаком, звідки (втім, не будучи прихильником самостійної України) незабаром пішов на Південь. Воював у Добровольчій армії; остання посада – начальник артилерійської школи Дроздовського полку, останнє військове звання – капітан.

У листопаді 1920 року разом із залишками армії Врангеля Раєвський евакуювався з Криму, пройшов Галліполійський табір, із Туреччини перебрався до Греції, потім – до Болгарії і нарешті – до Чехословаччини (1924). Тут він навчався на природничому факультеті Празького Карлова університету, який закінчив 1930 року, здобувши ступінь доктора природничих наук у галузі біології. Одночасно навчався в літературній секції Французького інституту в Празі ім.Ернеста Денні, який із відзнакою закінчив 1927 року, нагороджений місячною поїздкою в Париж. Заняття в Інституті сприяли пробудженню інтересу до письменництва.

Далі почалися активні заняття пушкіністикою. 1938 року Раєвський уперше відвідав замок у Бродзянах. Його давній власник, австрійський дипломат Густав фон Фрізенгоф, 1852 року одружився із сестрою дружини Пушкіна – Олександриною (Олександрою Миколаївною) Гончаровою. Бродзяни були його заміським маєтком, куди сім’я періодично виїжджала на відпочинок із Відня. Це пояснює наявність у замку матеріалів, пов’язаних із життям Пушкіна та його сім’ї. 1938 року Раєвський був у замку трохи більше ніж добу; прощаючись, він домовився з молодими власниками замку – графом і графинею Вельсбург – зустрітися у великодні дні 1939 року, розраховуючи привезти із собою фахівця-фотографа, оглянути виявлені матеріали докладніше та попрацювати з архівом. Але за кілька днів до призначеного терміну, в березні 1939 року, Чехословаччину окупувала нацистська Німеччина, вона стала «протекторатом Богемії і Моравії». Бродзяни ж залишилися на території «незалежної Словаччини», яку Микола Олексійович не мав права відвідувати.

У Празі 21 червня 1941 року Раєвський був заарештований гестапо «серед інших росіян, противників гітлерівського режиму». У в’язниці він провів два місяці, після чого його відпустили, позбавивши пра­ва виїжджати з Праги. Але 13 травня 1945 року його знову заарештували – цього разу це була радянська влада. Раєвського засудили до п’ятирічного тю­ремного ув’язнення «за зв’язок зі світовою буржуазією». Після звільнення його призначили на поселення в Красноярський край, в місто Мінусінськ, де він був 11 років – до 1960 року. В той період місцем його роботи стала клініко-діагностична лабораторія однієї з лікарень Мінусінська. Тоді ж Микола Олексійович взявся за сумісництвом за іншу роботу, приводячи в порядок багаті, але досить запущені колекції із зоології та ботаніки місцевого краєзнавчого музею. Вечорами він писав свою першу повість – «Джафар і Джан».

Звільнившись, Микола Олексійович намагався знайти рідних, що залишилися в Україні. 1951 року йому вдалося відновити контакт із сестрою, яка відбувала термін у Карагандинському виправно-трудовому таборі. Тоді ж він дізнався, що його мати 1950 року померла в Караганді, а молодші брати загинули 1937 року: одного розстріляли, інший помер у

таборі.

Із 1961 року Раєвський жив в Алма-Аті, де з 1970-х років отримав роботу перекладача в республіканському Інституті клінічної та експериментальної хірургії на запрошення директора цього інституту академіка Олександра Сизганова. В інс­титуті Микола Олексійович працював до 82 років. Він уклав бібліографію робіт із щитовидної залози вісьмома мовами,

виконував переклади статей із різних розділів хірургії, брав участь у створенні музею з історії хірургії Казахстану.

Йому було вже за 70 років, коли його перші видані книги отримали заслуже­-

не визнання. Відтоді й до кінця (помер 11 грудня 1988 року на 95-му році життя) Микола Олексійович активно проводив літературну працю. Раєвський похований поблизу Алма-Ати – на невеликому цвинтарі в горах недалеко від санаторію «Просвітянин».

РАЄВСЬКИЙ І СОЛУХА

Чимало кам’янецьких сторінок біографії Раєвського міститься в його спогадах. Процитуємо деякі з них:

«Особисто у мене, як і у дуже багатьох російських офіцерів того часу, було велике душевне сум’яття. До українців, самостійників, я ніколи вороже не ставився, але, по правді сказати, раніше не брав їх усерйоз. З дитинства звик, що в Кам’янці-Подільському від часу до часу влаштовуються українські концерти, гуляння міським садом, іноді виставки картин. Удома в мені виховували російський імперський патріотизм, але не великоросійський шовінізм. Батько не раз брав мене з собою на ці українські розваги. Дуже добродушно ставився до запрошення, підписаного зазвичай «Кость Солуха і Олекса Білорус». У звичайному житті «Кость Солуха» був Костянтином Петровичем, чудовим лікарем, який лікував упродовж низки років всю нашу родину. Ми були знайомі й домами, і я з дитинства звик до портретів Шевченка, вишитих рушників і до всього, що було притаманно українським сім’ям. Дивно було чути, що лікар говорив зі своїми дітьми «на мові», але це вважалося нешкідливою примхою милого Костянтина Петровича. Мову я, до речі сказати, розумів відмінно, із задоволенням прочитав і перечитав Шевченка, але говорити не вмів зовсім: ні до чого було».

А ось думки Раєвського в іншому спогаді, коли 1945 року його арештували радянські органи й утримували в Львівській пересильній в’язниці:

«Думаю і над українською проблемою. Мої думи народилися не тут, у тьмяні вечори Львівської пересильної в’язниці. Вони стали продовженням того, що було пережито й передумано в Кам’янці-Подільському в гімна­зійні, петербурзькі-петроградські студентські роки, потім на полях Першої світової і громадянської воєн. Про те, що південь Росії називався Малоро­сією або Україною, я знав ще в ті роки, коли ми жили в посаді Мала Вишера Новгородської губернії. Слово Малоросія звучало в нашій родині рідко. Найчастіше говорили про Україну. Якось це поетичніше, яскравіше. У Кам’янці-Подільському року 1906 чи 1907, в мої дванадцять або тринадцять років, я зрозумів, що слово «Україна» може мати й інший, бунтарський, політичний відтінок. У міському театрі заїжджа оперна трупа давала «Мазепу» Чайковського, де є слова:

Но быть свободною державой

Украйне уж давно пора,

И знамя вольности кровавой

Я поднимаю на Петра.

Боюся, що я перебріхую пушкінський текст, але візьміть до уваги мої 90 років і той факт, що вже 8 років я не можу ні читати, ні писати. Словом, у цей момент семінаристи, що переповнювали галерею, перервали співака бурхливими оваціями. У ці ж роки на одному концерті дуже хороший семінарський хор прекрасно виконав гімн самостійників «Ще не вмерла Україна». Значна частина присутніх вислухала його стоячи і знову влаштувала овацію. Все було можливо в ці революційні роки. Батько ставився до самостійників із непримиренною ворожістю, він вважав самостійність України історичним абсурдом, але до поетичної, барвистої України Пушкі­-на, Гоголя, Чайковського він ставився інакше. Він любив цю Україну. Коли ми стали старші, тато незмінно водив нас на спектаклі прекрасних українських артистів – Заньковецької й Саксаганського. Тато із задоволенням дивився спектаклі, але потім незмінно відгукувався про них як про цікавий приклад чудового виконання вельми примітивних п’єс.

Ми не говорили по-українськи. Нам це було заборонено, щоб ми не зіпсували російської мови, але завдяки тому, що прислуга часто говорила тільки рідною мовою, ми її розуміли з дитинства і дуже дивувалися, коли улюблениця наша тітка Соня, приїжджаючи з Петербургу, спілкувалася з покоївкою і куховаркою через нас як перекладачів. Словом, українська мова для нас була абсолютно зрозумілою, звуки її ми любили, а я люблю досі.

Брав тато нас із собою і на українські гуляння, які влаштовувалися у місцевому сквері культурно-освітнім товариством «Просвіта», єдиним українським товариством, дозволеним владою. На чолі його стояли два лікарі, які незмінно підписувались на афішах як Костя Солоуха і Олексавіус. У звичайно­му житті це був наш прекрасний домашній лікар Костянтин Петрович Солуха й інший лікар – Бєлоусов. Що стосується Солухи, видного українського діяча, то сестра Соня дружила з двома дівчатками Солухи, а я – зі старшим хлопчиком.

Цікавою була сім’я Солухи. Лікар із дітьми незмінно говорив по-українськи, а дружина його, росіянка, рідної мови чоловіка не знала і знати не хотіла. Мій друг, старший хлопчик Солухи, незважаючи на батьківський вплив, відчував себе росіянином. На початку Першої світової війни цей юнак, у якого був важкий фізичний недолік – досить помітний горб, застрелився, бо рвався на війну, але про службу його в армії не могло бути й мови через горба. Дівчата, потім панночки Солухи, ви­йшли заміж, одна за білого офіцера, інша за фанатика-самостійника, який згодом емігрував до Америки.

Таким же фанатиком, єдиним в нашому класі, був юнак, якого ми звали Колька Зимбіцький. Зовнішність у нього була такою, що запам’ятовується. Бідолаха в дитинстві заразився якоюсь важкою хворобою волосся, зовсім облисів і носив руду перуку. Колька Зимбіцький був хлопець обережний, своїх самостійних поглядів і в тісному товариському колі не проповідував, але про його фанатичну ненависть до Росії ми все ж знали. Він був прихильником погляду, який проповідує знаменитий український історик Грушевський, погляду на всю історію України в період після Переяславської ради як на час московської окупації. Навіть не російської, слова «Росія» Грушевський уникав і назвав нашу батьківщину Московщиною. Кам’янець-Подільський був свого роду цитаделлю майбутніх відкритих самостійників, але я був так далекий від цих кіл, що про таку якість мого міста, яке вва­жав рідним, хоча народився-то в місті Ви­тегрі Олонецької губернії, нині Вологодської області, абсолютно не здогадувався і дізнався тільки через багато років. Просто українців, тоді не самостійників, в нашому класі було чимало. Навіть мій найближчий друг Жорж Розенкранц, за національністю не то німець, не то з родини хрещених євреїв, не надавав цьому ніякого значення. Правда, Жорж цілком серйозно мене запевняв, незважаючи на те, що хлопчик я був дуже розумний і начитаний, що Шевченко такий же геній, як і Шекспір. Я вважав за краще не заперечувати. Нерозумно сперечатися на цю тему».