ВИКЛЮЧЕННЯ ТА ПОНОВЛЕННЯ В ПАРТІЇ

Продовжуємо публікувати розділ «Поділля. Сава Божко» із автобіографічного твору українського поета Тереня Масенка «Роман пам’яті», виданого 1970 року в Києві (попередні публікації зроблено 13 та 20 липня).

Необхідні пояснення наведено в дужках.

Мій «Марш робітфаківців» публікує в столиці (столицею був тоді Харків. – О.Б.) журнал «Студент революції». То перша радість. Керівник студентського хору Франко (не пам’ятаю ймення) пише музику на той марш. Ми йдемо на Першотравневу демонстрацію, і в колоні мої товариші співають: «Робфаківець уміє працювати! Сьогодні з молотом, а завтра з олівцем…» І я співаю з ними, зрозуміло, які химерні почуття сповнюють серце юнака, не позбавлене наївних мрій про славу. Та головне: Зіна Гаврун також чує, що співають пісню на мої слова… Восени перший випуск слухачів робітфаку. Була мода тоді «гойдати», підкидати на руках. Так зробили й зі мною, тож я щиро побоювався, щоб мої бурхливі шанувальники не кинули автора на підлогу.

Сава Божко не переоцінював моїх, не дуже гучних перших спроб віршування, інколи незлостиво кепкував, але ставився доброзичливо до всього кращого, заохочував мої виступи в газеті. Загалом, він шанувальник поетів, сам не раз береться до складання віршів. Особливо любить писати невимушені «експромти», може, часом і наперед продумані, – коли йдеться про дівчат. «Але ж це цілком щиро», – намагається виправдати свій потяг до писання… І хоч напише за тиждень багатьом, усе те в нього щораз виходить «цілком щиро»… Дуже любить Божко лірику Сосюри. Ось ми читаємо з ним у столичному журналі «Пам’ятаю, вишні доспівали…» Савка за­-учує напам’ять, всім дає журнал (вірш Сосюри надруковано у №23 за 1924 рік двотижневика «Нова громада». Ось його текст:

Пам’ятаю, вишні доспівали, наливались сонцем у саду.

На прощання ти мені сказала:

«Де б не був, а я тебе знайду…»

І у тьмі, од муки, од утоми,

де розстріли і любов до дна,

часто бачив профіль твій знайомий

я на фоні жовтого вікна.

Тільки сниться огненне минуле…

І не знаю, чому я живий…

Чому злився з орудійним гулом

голос свіжий і наївний твій…

І сьогодні вишні доспівають

у саду од сонця і тепла.

Як і завжди, я тебе шукаю,

та мене ти й досі не знайшла.

Написано вірш 1923 року. – О.Б.). Та навіть більше, ніж поезію, Божко любить сатиру і гумор. Він безмежно закоханий у Остапа Вишню! Кожен фейлетон Вишні у «Вістях» – то для Сави Захаровича ціла подія в літературі… Читає з превеликою насолодою, сміється, як дитина, всім настир­ливо пропонує газету, фейле­тони на сільські теми не раз передруковує у своєму улюбленому «Червоному кордоні». Божко дуже пишається перед всіма, що знає Вишню особисто, що «дружив з ним у Харкові».

На початку зими, в самій середині двадцятих років, до редакції газети надходить із столиці одна-єдина путівка на курси журналістики при ЦК партії. Це перші такі курси на Україні. Божко зразу висовує мою кандидатуру на те відрядження, затверджує на окружкомі партії. На той час я був членом політ­освітколегії окружкому комсомолу.

Курси журналістики на шість місяців. Закінчуємо їх у першу веселу харківську весну, і мене залишають на роботі в столиці. Скоро повертається сюди й Сава Божко. Він ніде «не служить». Вивчає історію, пише невелику книжку «Над колискою Запоріжжя». Вона виходить у світ, даючи Божкові якісь кошти на прожиття. Потім додатково збирає історичні матеріали про зародження капіталізму на півдні Росії, тобто на Україні, розпочинає роботу над романом. «Та у мене всі матеріали ось тут і тут, – показує Божко на голову і груди – на серце. Пише дуже швидко, вперто. За рік чи півтора подає до видавництва роман «В степах».

Того року по установах проходить чистка партії. На збори запрошуються позапартійні. Засідання комісії по чистці відбувається у великому колективі видавництва «Радянське село» на Пушкінській, 24.

Доходить черга до Сави. «Божко, розкажіть самі про себе, про свою роботу, характер і свої вади», – чітко промовляє жінка, голова комісії (це була Розалія Самійлівна Землячка (1876-1947), яку називали головною «фурією червоного терору». – О.Б.). Він коротко оповідає про громадські доручення, роботу над романом. «Коли ж чесно говорити про власні вади, то, як це сказати? Є у мене одна… – Божко робить паузу, в муках підшукує відповідне слово, тре рукою лоба, мружить маленькі очі і випалює цілком не­вимушено: – Люблю… любити».

Ніби тихий шерхіт канцелярських паперів, по залі шелестить нестримний сміх. Жінка мовить до нього суворо: «Товаришу Божко! Тут вам не театр. Прошу говорити тільки серйозно!» – «Прошу пробачити, – відповідає Сава смиренно і люб’язно: – Але я кажу цілком серйозно…» – «Є тут заява на вас, – продовжує жін­ка, – що ви погрожували одній своїй знайомій… через кохання до неї… застрелитись…». – «Але ж то вигадка і чиста брехня! У мене не було ніколи нагана: був і є лише маленький браунінг».

На ці слова Божка зала вибухає гомеричним реготом. Сава збентежено оглядається і каже комісії вибачливо й наївно: «Став би я носити в кишені нагана, ту незграбну і недотепну зброю!».

Хвиля сміху прокочується ще дужче. Але жінка так сердито запрошує всіх до порядку, що за мить у залі панує повна тиша… Починається обговорення, мають виступати за і проти Божка. Жінці дивно: «проти» нікого нема. Товариші говорять один за одним про його доброту, чесність, пряму і щиру вдачу. Молоді співробітники редакцій підкреслено хвалять його безкорис­ливість. Старі робітники з трійки по чистці поглядають на Саву з усе більшим інтересом, їхня цікавість переходить у відкриту симпатію. Жінка невмолима. Божка виключають. Йому трудно повірити в таку несправедливість, він додає лише одну фразу, що вступив у партію рішуче й віддано, коли було йому дев’ятнадцять років… «Я не для вигод життєвих вступав».

Десь через місяць після тих подій Сава Божко одержує так званий «сигнальний» примірник свого роману «В степах», це великий том, більш як на 500 сторінок. Ще за два тижні він одержує 20 авторських, докупляє до них ще стільки в книгарні, на вулиці Сумській… До речі, в тій книгарні, куди ще на початку своєї велетенської популярності заходив Остап Вишня з друзями і скромно казав: «Дайте, будьте ласкаві, мені десять примірників нової книжки усмішок талановитого українського гумориста Остапа Вишні…». Його друзі посміхалися, а він тут же надписував їм куплені книжки.

Але зараз мова про іншого, також не безталанного. І майже завжди веселого. Божко живе на Холодній Горі, на Токовій вулиці. На розі стояли з своїми бричками «ваньки» – так звали візників. Це плем’я зовсім тепер вимерло, ні коней, ні візників. Тоді люди ще здалеку гукали, щоб зупинити: «Гей, ванько!» Епоха таксі лише починалася, автомашин було мало… Божко домовляється з одним із «ваньків», виносить з квартири 40 товстих томів, укладає на бричку. Сам сідає на «тую фіру», збоку від поважної «кучугури книжок»… «Куди ви зібралися?» – весело питають у нього знайомі. «Поїду з візитом по начальству», – каже Божко.

Це була історична мандрівка молодого письменника, може, єдина на століття. Бо не кожен був здатний на таку багатющу фантазію.

Насамперед Божко їде до будинку на майдані Тевелєва (тепер майдан Конституції; Мойсей Соломонович Тевелєв (1890-1918) – більшовик, який загинув у Харкові. – О.Б.), через секретарів просить побачення з Григорієм Івановичем. Він знав добру вдачу і демократизм всеукраїнського старости, трохи був знайомий з Пет­ровським: його представив старості Сергій Пилипенко… Божко дарує Петровському свій роман «В степах» з надписаною зарані, стриманою, але вельми шанобливою дарчою суплікою. «Я люблю книги. І чим можу відповісти вам на дорогий для мене дарунок?» – приязно запитує Петровський. «За своїм фахом письменника я багато мандрую по рідному краю, – каже Божко. – Хотів би їздити ще більше. Отож просив би, щоб ви мені виписали постійного квитка на залізницю, з яким їздять депутати Центрального виконавчого комітету… Якщо це можна, Григорію Івановичу!» – скромно додає прохач. «Можна. Але наші проїзні квитки мають силу лише до кордону, до Хутора-Михайлівського. Тобто дійсні в межах України», – говорить Петровський. «Та це ж прекрасно!» – радісно вигукує Божко. Йому виписують право на безкоштовний квиток по всіх залізничних шляхах України…

Потім Божко хвальковито розповідав нам, що за два роки об’їздив буквально всі закутки республіки – від Волочиська аж до межі на Кубані і до Хутора-Михайлівського. (І в такому мандруванні навіть потрапив був у тяжку залізничну катастрофу, коли поїзди вдарилися паротягами, як «бики головами». Тоді Божка врятувала сміливість:

в одну мить він вибив ліктями вікно, вистрибнув на колію, повис на низеньких дротах сигналізації…)

Потім Божко їде далі по Сумській (головна вулиця Харкова завдовжки 4,2 кілометра, яка починається від нинішнього майдану Конституції. – О.Б.). Спиняється біля Наркомату освіти. Тут дарує свою книгу наркомові Володимиру Затонському. І принагідно жаліється, що його несправедливо виключили. На чистці… Нарком освіти держить велику книжку і щиро дивується тому виключенню. Радить заїхати до Контрольної комісії. Божко довгенько їздить по Сумській, спиняється проти багатьох редакцій газет і журналів. Всюди дарує книгу редакторам, інколи й секретарям або друкаркам, «просто добрим читачам». Він не їде лише туди, де його не люблять, або – кого він сам не любить…

«Кучугура книжок» на брич­ці все меншає, гірка нижчає. «Ванько» терпляче та покірно жде, без слова протесту. Він уже встиг полюбити веселого пасажира. До того ж Божко заплатив візнику за цілого півдня: доки він буде здійснювати свій урочистий об’їзд і робити напрочуд важливі візити…

Молодий романіст навідує ще багатьох. Він вирішив їздити, як нам казав, «аж до останньої книжки». А набрав же їх аж 40… Його всюди приймали з на­лежною чемністю: том роману справляв відповідне враження.

І не читаючи книгу, можна було поважати велику працю автора. Майже 600 сторінок написати не так легко! І дуже мало людей бралося тоді за такі романи чи повісті…

Але «трішки таємна» і головна мета мандрів автора, то була поїздка до Центральної Контрольної комісії. Тут Божко дарує роман з довгим і дружньо-шаноб­ливим написом одному з най­старіших революціонерів і «прекрасній людині», як він нам захоплено казав, – голові Комісії Миколі Скрипнику… Не пройшло й тижня, як ухвала трійки була переглянута, Божка відновлено в членах партії. Він казав, що тут переміг його сумлінний труд. Велика книга. І щирість.

Раніш і тепер Сава Божко любив повторювати чудові поетичні рядки:

Прочесть все темные страницы,

Все беззаконные дела –

И сохранить полет орла

И сердце чистой голубицы!

Він казав, що ці рядки належать Тарасові Шевченку, що він бачив у якихось книжкових фондах книжку, подаровану Кобзарем Пантелеймону Кулішу, і на ній рукою Шевченка було відтворено ці рядки в дарчому написі… Мені цієї книжки не доводилося бачити. Але Сава Божко, напевно, намагався в своєму житті щи­ро наслідувати сентенцію двох останніх рядків як пораду і девіз у прагненні до подвигу (цито­ваний Божком чотиривірш – це рядки російськомовної поеми Тара­са Шевченка «Тризна», написаної 1843 року, тільки замість «темные» Тарас Григорович ужив означення «черные». – О.Б.).

Людина, як ми казали, поставою і профілем схожа на Бонапарта, мабуть, ще від юності цілком самовпевнена, Сава Божко інколи бував безмежно самозакоханий якщо не в свою особу, то в свою здійснену роботу. Пропагандою свого твору на якийсь час Савка був заполонений цілковито й популяризував книжку з неабиякою турботливістю.

У новому домі на Холодній Горі, де він одержав маленьку кім­натку, щойно відкрилася теж нова, добре обладнана перукарня. Він через кожні два дні заходив туди голитися. Одного разу Сава Захарович приніс до майстрів перукарні свій грубий роман, сам гвіздком пробив біля корінця книжки дірку, як ото пробивають «швидкозшивачем» канцелярські папери, і попросив при­в’язати роман, якщо вже нема залізного ланцюжка, до ніжки столика, де лежать газети для одвідувачів. Щоб книжка лежа­-ла біля газет і всі могли бачити й проглядати товстенний роман, чекаючи черги на гоління, але щоб ніхто не міг «помилково» або з любові захопити тую книжку додому… «Бо я оцих холодно­гірських читачів добре знаю», – казав перукарям Божко і весело реготався.

Молоді перукарі говорили поміж собою, що як судити за товщиною роману, то їх постійний клієнт – «дуже крупний» письменник, але він буває чудним і наївним, немов дитина… Ко­ли чутка про той, «прикутий до столу», роман Сави Божка дійшла до Остапа Вишні, то він весело сміявся і казав, що така витівка цілковито відповідає всій вдачі доброго і милого «шалапути Божка!»

Остап Вишня знав, що Савка Божко давно та безмежно закоханий у нього і в його гуморески. Як і перші гуморески Юрія Вухналя та ліричні новели Миколи Дукина, Савка постійно носив у кишені книжку Вишні і читав її всім старим і новим знайомим – без кінця…

За роман «В степах» Божко одержав шість тисяч карбованців, на ті часи гроші великі. Молодий письменник намагався розтринькати їх так поспішно, немов гроші були для нього морокою, несподіваною й неприємною… Він часто великими та малими сумами роздавав їх товаришам. Друзі казали, що «позичають» у нього і «неодмінно віддадуть». Божко щиро сміявся на ті слова, казав, що добре знає, як то вони віддадуть, просив не клопотатися і не повертати грошей. Бо сам коли позичає, то ніколи й нікому не віддає…

Крім того, що Савка роздавав гроші приятелям, він іще купував книжки. Багато, силу-силенну книжок!

(Закінчення буде).