СПОГАДИ МИКИТИ ГОДОВАНЦЯ

Продовжуємо публікувати спогади байкаря Микити Годованця, розпочаті 21 і 28 вересня. Матеріали газеті надав член Національної спілки письменників України, директор Хмельницького обласного літературного музею Василь Горбатюк.

У ГОЛОСКОВІ

Пішов у відділ освіти. Там знали моє прізвище. Кажуть:

– Чом ви раніше не прийшли? Зараз жодної посади вільної вже нема.

– Може, його в Голосків? – запитав, видно, інспектор завідувача відділом освіти.

– Голосків? Так там же фактично школи нема. Розвалилася школа.

Мені виходу не було. Їхати на батьківщину – не той був час. Що мені там робити? Та й коштів не бу­ло на це, а йти пішечком, як ішли мої земляки через ціле Поділля – не хотілося. Думав: може, мине це лихоліття, якось щось зміниться, доля усміхнеться…

Особливо сподіватися на це не було підстав, але… Людині завжди в краще віриться, на «може» людина сподіється. Але яке то краще: Денікін лютує на Украї­ні, більшовики зі сходу тиснуть, французи в Одесі розташувалися, поляки на кордоні стоять, подолавши галицьке військо…

Мені страшно було бачити те, що бачив. Я написав і надрукував вірша «Коли матуся занудьгує», в якому висловив своє важке переживання і журу про долю бідної України, яку розпинали ті, хто на словах ніби її рятував:

Коли матуся занудьгує

І схилить голову в журбі,

Хіба, помітивши страждання,

Не стане сумно і тобі?

Коли, мов стрелена орлиця,

Боронить волю та життя…

Безмежний сором всім байдужим!

Ганьба! Зневага! Прокляття!



Тікать! Тікать з цього бедламу! Пішов знову у відділ освіти:

– Давайте Голосків!

Думаю: куди дітися? Не пропаду! Маю чимало років учительського стажу, намучився. Нехай і зараз виручає. В Кам’янці – брудний коловорот. Голоднеча. Страхи і жахливі чутки… Знайомі ходять, наче прибиті горем. Ніхто слова втішного не скаже. Ніхто не знає, що з ним завтра буде. Зайдеш в редакцію журналу «Село» – ніякого життя. Хто прийшов з нічого робити – розповідають анекдоти.

І ось я в Голоскові.

Після психічної задухи я відчув себе так, наче кінь вирвався на волю: не чув на собі батога долі, а знайшлося діло – можна працювати.

Була неділя. Пішов оглядати школу. Школа – пустка. Вікна побиті. У підвал під шкільним будинком двері зняті, а в підвалі одна на одній поламані лавки та ще багато чого страшного, що роками лежало без діла.

Зайшов у сільраду. Там зібралися кількоро людей. Курять. Гомонять.

– День добрий, люди добрі! – кажу.

– День добрий, – понуро відповідають. Не знають – хто прийшов і чого йому від них треба.

– Я призначений до вашого села учителем.

Селян наче навшпиньки підняло. Дивляться. Мовчать.

Ще перед Першої світовою війною голосківчани посвари­лися з відділом освіти. Учителька недбало ставилася до своїх обов’язків, і селяни учинили страйк: перестали посилати діток у школу. Відділ освіти прислав іншу вчительку, але і її не схотіли селяни: учительок не хочемо. Дайте нам учителя! А у відділі освіти стали дибом: не дамо учителя, от і все.

А це аж 1919 рік приніс їм новину: учителя прислано! Хоч коштів на оплату вчителя не було.

– Аж чудно якось, – сказав один кремезний чоловік з чорною бородою грубим голосом. – Якщо ви не жартуєте, то ми що? Будь ласка. Ось поговоріть зі старостою села, чи то пак – з головою сільради.

Голова сільради – миршавенький чоловічок – сидить за столом, наче це діло його не стосується. Не знає, як йому бути. Селяни повернулися до нього, чекають, що скаже.

– Ось і призначення у мене є! – кажу.

– Ну, що там призначення, – неохоче промовив голова. – А в нас же й школи нема. Розвалюха.

Я побачив, що справді я ткнув­ся в глухий кут. А виходу мені нема. А коли людині отаке зійдеться, то вона в’ється, як в’юн. Бачу: шукай, хлопче, виходу, бо пропадеш!

– Що ж, люди, кінчилась війна, треба шукати виходу, з початку по­чинати, – кажу. Бо що мав казати?

А в голові думки вихором: з чого починати?

Люди на селі почули, що приїхав у село вчитель, сходяться подивитися на таку дивину. Майже в кожній хаті є школярі, є діти шкільного віку. Батьки зацікавлені, щоб школа була, щоб діти вчилися. По околишніх селах школи так-сяк працюють, а тільки в Голоскові як на сміх – нема школи. Селяни сходяться, закурюють. Дим – не продихнеш. Гомонять усяке. Хто глузує з такої ситуації, хто – жартує.

– Жарти жартами, – кажу, – а давайте будемо думати, як бути. Школа потрібна? Потрібна. Учителя прислали? Прислали! Я вчителював немало років, а такого не було: щоб революція відкрила людям світлу дорогу, а люди не хочуть нею іти.

– Та чому не хочемо? – відгукуються присутні. – Хочемо, але як його іти? Як бути? Ви, бачимо, людина бувала, то навчіть, підкажіть!

– Ішов я до вашого села, то знав, у якому стані у вас школа, знав, що вчителеві прийдеться без платні працювати, що й квартири для вчителя нема, та й платити він за квартиру не має чим.

Сміються:

– Воно так, а як же бути? – гукають з кутка.

Я й кажу:

– Господарі! Ви так накурили, що дихнути нема як. Ходімо на двір, поговоримо. Я не курю, мені тяжко тут.

– Ха-ха-ха! То, може, й не п’єте?

– І не п’ю, – кажу. – Так що вам дешевше обійдеться.

Усі сміються. Їм, бачу, сподобався такий веселий учитель, та ще й не курить та не п’є.

– Жінку маєте? – жартують.

– Не маю. Сам, як палець!

Висоталися з сільради. Веселі, гомонять.

– Голово! Ти веди збори. Будемо домовлятися з учителем, – кажуть.

– Та що домовлятись! – кажуть інші. – Хай він каже, а ми послухаєм.

Бачу – іде на діло. Вирішив казати так, як собі думав.

– Люди добрі! Людина мусить їсти, мусить десь спати. Тоді вона буде працювати, а без цього чого від неї вимагати?

І я виклав усе, про що думав, коли йшов дев’ять кілометрів із Кам’янця до Голоскова.

– Я думаю так: виберіть шкільний комітет, який буде господарем школи. Він зі мною разом наведе лад: відремонтує школу, заготовить дров, поставить на ноги лавки, що валяються в підвалі, і скаже батькам, скільки їм і чим платити господарці квартири на утримання вчителя, щоб не вмер з голоду.

– Ха-ха-ха! Оце так! Це, чути, добрий господар – знає, що треба робити.

Обрали шкільний комітет. Дядька з чорною бородою – поважного господаря Джубабу,

його сусіда Роговського, який хоч був бідніший, але гордовитий дядько, який ніколи і нічим не поступався своєму сусідові. Обидва мали школярів, однолітків, що ходили в сусідську школу. Ще одного вибрали, що стояв собі тихенько збоку і мовчав – Кшечковського.

– З квартирою зробимо так, – сказав чорнобородий. – У Кшечковського хата велика, родина нечисленна – хай і бере до себе вчителя.

Обраний членом шкільного комітету Франц Кшечковський був на голосківські умови заможний. Була у нього дочка-одиначка, яку він хотів вивчити на вчительку. Тож йому було це те, що треба. То була його мрія – щоб хтось трапився, хто міг би підготувати дочку Марію до вступу до дальшої науки. Вона вже десь у чужому селі вчилася в третій групі. Його дружина рада була прийняти на квартиру вчителя, аби лише вчив її дочку і готував до вступу до вищої школи.

– Мені не треба, щоб хтось носив продукти. Я столуватиму вчителя безплатно, хай лише підготовляє Маню.

Так моє діло влаштувалося якнайкраще.

Я знайшов з Джубабою столярів, які відремонтували і класи, і шкільну дошку, і шафу. Я на плечах приніс із Кам’янця четвертину карболки, і жінки, що мастили школу, дезінфікували і лавки, і підлоги, і віконниці, варцаби і двері. Жінки особливо старалися, щоб знищити мікроби, які, можливо, могли залишитися від тифозних хворих.

Коли розпочали навчання, то учні позносили яєць, і я на них виміняв у Кам’янці у крамарів потрібних для учнів зошитів, олівців, чорнила, ручок. Позбирав, де міг, підручників – читанок, задачників.

На закінчення хочу сказати: навчав я лагідно, не карав учнів, не лаяв, провадив навчання весело, з усміхом. Діти охоче відвідували школу. Я з ними бавився під час перерв на дворі. Був заведений твердий розпис, за яким пильнувала шкільна трійка учнів: той дивився за чистотою, той – за навчальним порядком, а той – стояв коло дверей і не пус­кав учнів у клас, якщо в нього були брудні чоботи чи руки.

Навчання проходило успішно. Рік навчання пройшов з усміхом.

Я з насолодою спогадую те вчителювання в Голоскові. Тяжкі були матеріальні умови життя, скрута була всіляка, але й були радісні моменти: милі люди, добрі. Діти мене любили, я любив своє діло.

А найголовніше – там, у Голос­кові, я почав байкування. Несподівано для себе. І байкую й досі.

1919-1920-го навчального року я вчителював у селі Голосків на Кам’янеччині.

Шкода мені було залишати все мною зроблене, учнів, селян, з якими я зжився, але… Мене вабив університет – учитися хотілося. Хоч я підготовчих курсів до університету не закінчив, та домовився, що приймуть мене вільним слухачем. Допомогло те, що у пресі почали появлятися мої байки.

Я перевівся в Кам’янець, в Руськофільварецьку школу.

(Далі буде).