П'ятница, 29 Березня 2024 р.
15 Лютого 2019

ДОВГА ДОРОГА ДО КАМ’ЯНЦЯ

КИЇВ, 30 СІЧНЯ 1919 РОКУ

Кирило Миколайчук. Прага, 1919 рікСьогодні, в четвер, відбулася перша співанка Української республіканської капели, яка ще не в повному складі зібралася вбудинку земської управи.

31 СІЧНЯ

Могутній хор – як з голосового, так і з кількісного боку. Ко­ли він дав перші акорди, здавалося мені, що небо «розверзеться». Баси можуть управляти світом. Це була друга співанка в артистичному клубі, Хрещатик, число 7.

3 ЛЮТОГО, ПОНЕДІЛОК

Позавчора міністерства залишили Київ. Капела як у пожежу: хто кричить їхати, а хто – залишатися. Рішили, як би не було,а їхати треба завтра ж. Бо це останній день.

4 ЛЮТОГО

Десята година ранку. На вокзалі пусто, але далі – коло вагонів з написами «Фастів-Козя­-тин» – просто Содом і Гоморра. Стоять вагони без паротяга, а в них та на них аж кишить людьми. Усі чомусь вірять, що ці вагони – це потяг і що він від’їде в стільки то годин, хоч усі добре знають, що на вокзалі вже немає жодної адміністрації і ні одного паротяга під парою. Десь за Слобідкою поволі гуркотять гармати… А рештки капели, позбирані Кирилом Григоровичем Стеценком, вірять, що таки виїдуть з Києва. Мабуть, ця віра не була мала, бо з’явилося чудо: під’їхав якийсь заблуканий паротяг і забрав з собою ті ж таки вагони, в які так тісно збилися люди. Це було о четвертій годині пополудні.

О восьмій годині вечора ми доїхали до Жулян. Був страшний натовп: про квитки ніхто й не думав – хто був на вокзалі, той вчепився потяга. Всі були втомлені, голодні, перемерзлі. Ноги одубіли, але присісти чи поступитися або навіть повернутися не було можна. Хотілося проклинати життя. Однак розум підказував, що не варто його проклинати, бо в чому воно винувате, що люди самі таким його зробили.

СЕРЕДА, 5 ЛЮТОГО

Одинадцята година ранку. Стоїмо в лісі між станціями Васильковим і Мотовилівкою. Попереду потяги з військовим майном. Я стояв у вагоні всю ніч. Не спав. Була така тіснота, що того, хто вийшов, не пускали назад у вагон. Так добралися якось о четвертій годині до Фастова. Тут ми перебралися до окремого вагона. У цьому холодному вагоні без вікон здавалося нам, що ми неначе в рідних батьків на Свят-­вечір, бо згадувалися страшні минулі два дні та ніч.

СТАНЦІЯ КОЗЯТИН, 6 ЛЮТОГО

Тепер станція виглядає як город вагонів – усі залізничні колії заставлені ними. Тут, у вагонах, також Міністерство залізничних шляхів. Перший раз після дому я випив гарячого чаю. Розповідають, що вчора Київ зайняли совєтські війська.

Увечері ми від’їхали з Козятина. Стоїмо на полі і чекаємо «движения воды». Товариство почало потроху повертатись у людей. От сьогодні читали «Співомовки» Степана Руданського й багато людей сміялося. Також співали.

ВІННИЦЯ, 7 ЛЮТОГОТепер тут просто військовий табір. На кожному кроці побачиш знайоме обличчя. Увечері піднялася жахлива хуртовина. Ми наносили відрами води, затопили парове огрівання. Лопнули труби, й у вагоні набігло води – ледве не по коліна. Вночі вода замерзла і мало не позамерзало все «капелянське товариство». Однак уранці відігрілося.

СТАНЦІЯ ЖМЕРИНКА,8 ЛЮТОГО

Проклятий день. Наш вагон залишили далеко – аж на товарній станції. Навколо все заметене снігом так, що не можна вилізти з вагона. Кажуть, що цієї ночі занесено снігом усі вагони в полі. Холод такий, якого досі я не переживав. На станцію не можна зайти, бо віддалена більше ніж на дві верстви. Голодуємо. Справи стоять кепсько. Увечері, жартуючи, відслужили «безпопівську всеношну».

ЖМЕРИНКА, 9 ЛЮТОГО

Сто карбованців «підмазки» підвезли нас до пасажирської станції. Ми всі дуже зраділи. Після п’ятьох днів тут можна чудово вмитися і пообідати. Все взагалі не дорого. О десятій годині вечора обіцяють причепити наш вагон до бронепоїзда. Приходили старшини і козаки слухати на­шого співу.

СТАНЦІЯ ПРОСКУРІВ, 10 ЛЮТОГО

З бідою ми пробралися до Проскурова. Поганенька станція, де й їсти дістати досить труд­но. Багато капелян захво­ріло внаслідок холоду під часподорожі. А холод, треба визнати, жахливий.

О третій годині по полудні «пробуємо» проїхати до станції Гречани, яка куди гірша, ніж Проскурівська. Тут ми ночуємо в надії, що виберемося далі. Ці­каве спостереження: майже всі капеляни раптом «вхопилися за флірт» (поки що). Здається, були сльози на романтичній підкладці. А що буде далі?

СТАНЦІЯ ГРЕЧАНИ,11 ЛЮТОГО

Сьогодні, вівторок, тижневий ювілей нашого виїзду з Києва. Сидимо у вагонах і терпляче чекаємо. О десятій годині вечора зачепив нас якийсь потяг і повіз… Але не віз довго. Піднялася жахлива хуртовина. Потяг став серед поля, занесений снігом. Пишу це о третій годині ночі тому, що ніяк не можу заснути: страшенно дме в розбите вікно. Думаю про Валю та Марусю. Як вони бідненькі проживають?

СЕРЕД ЧИСТОГО ПОЛЯ, В СНІГУ, 12 ЛЮТОГО

Колишній готель «Бель-в’ю». Тут ночували учасники капели

Проклятуща подорож. Страшенно болить голова, а нежить не дає жити. Уранці нас витягли з снігової завії і повернули на станцію Гречани. Тут трапилася пригода: Педа, Козловський та панна Катруся пішли в село за хлібом і там залишилися.

Проклятуща подорож. Страшенно болить голова, а нежить не дає жити. Уранці нас витягли з снігової завії і повернули на станцію Гречани. Тут трапилася пригода: Педа, Козловський та панна Катруся пішли в село за хлібом і там залишилися.

Зустрілися з отаманським потягом колишнього військового міністра Жуковського. Спершу нам дозволено пересісти в його потяг, і ми перебралися туди. Та прибіг комендант потяга і наказав вибратися. Знову дозволе­-но і знову заборонено. Таким чином ми переносилися до отаманського потяга і назад тричі. Це стало виглядати на насмішку над нами, і шановний Кирило Григорович Стеценко, який з самого Києва терпеливо переносив усі нещастя нашої подорожі, вже не міг витримати й образився до сліз. Ми нашвидку обмінялися думками і рішили вже більше не переноситися, навіть якщо будуть просити.

У той час Олександр Жуковський сам перевірив усі вагони свого потяга, знайшов там багато всіляких спекулянтів, повиганяв їх, вилаяв коменданта потяга і попросив вибачення в капели. Він тричі посилав ад’ютанта, який просив нас пересісти в отаманський потяг. Ми побачили, що злої волі тут не було, і пересіли. Незабаром рушили далі.

ЧЕТВЕР, 13 ЛЮТОГО

Ми їхали не довго. Знову застряли в снігу за Гречанами.

Паротяг набрався сили й якось витягнув нас і повіз до Ярмолинців.

П’ЯТНИЦЯ, 14 ЛЮТОГО

П’ятниця була для нас нещасливим днем, і ми мало що не заїхали на той світ. Десь коло сьомої години ранку сталася катастрофа. Два сильні штовхуни викинули з місць пасажирів з переляканими очима. Розляглися крики, лементи про рятунок. Серед поля потяг врізався в сніг і зійшов з колії. На шматки розлетілися два старі вагони, в яких покалічилися люди.

Професор Михайло Грушевський, міністр Іван Огієнко, Олек­сандр Жуковський, Всеволод Голубович і ми, капеляни, вийшли з катастрофи непошко­дженими.

Над’їхали два «рятункові» паровози і витягнули нас назад до станції Нестерівці. Звідси ми пішки добралися до села, а там найняли підводи в селян, щоб таки добратися до Кам’янця-Подільського. Ми вирушили о другій годині по полудні і після різних цікавих пригод прибули до Кам’янця о десятій годині вечора. Тут нам відвели досить добрі кімнати в готелях. Кузьмишу, Корсуновського, Шевченка і

мене помістили в одній кімнаті.

КАМ’ЯНЕЦЬ ПОДІЛЬСЬКИЙ,15 ЛЮТОГО

Сьогодні ми ходили в собор. Потім оглядали старовинні ка­м’янецькі башти. Прегарне міс­то. З кожного будинку виглядає старовина минулих віків. А турецька фортеця! Ця потвора важкою ногою наступила на один з берегів Смотрича і так застигла на місці. Хіба що тисячоліття розбиратимуть його по камінчику.

НЕДІЛЯ, 16 ЛЮТОГО

Знову оглядаємо місто. Чим більше його оглядаємо, тим більше знаходимо цікавого. У тутешніх часописах надруковано, що Київ відбито в більшовиків. Що там тепер діється?

17 ЛЮТОГО

Сьогодні перша співанка капели в Кам’янці. Приїхав Олександр Антонович Кошиць і аж зжахнувся від такого складу капели: шість сопрано, чотири альти, коло сімох тенорів і тількивистачальна кількість басів. А всього душ близько сорок. Зараз же об’явили конкурс, щоб хоч трохи поповнити капелу.

Деяким співакам, прийнятим ще в Києві, послано листи з запрошенням прибути до капели і взятися негайно до праці.

19 ЛЮТОГО, СЕРЕДА

Просто убивчий настрій, і то в нас усіх. З усіх боків поширюються чутки про погроми, а думка настирливо питає: як у Києві? Як Маруся та Валя? Що з ними? Якби так хтось приніс хоч маленьку вісточку! Нема…

20 ЛЮТОГО

Я важко захворів, не можу піднятися з ліжка. Приходив лікар; каже – «інфлюенція» (грип). Мене огорнув великий жаль так, що аж плакати хочеться.

Лише сьогодні, 22 лютого, я міг випити склянку молока, але гарячка триває далі.

23 ЛЮТОГО, НЕДІЛЯ

Гарячка пройшла. Я вже «покушався» на обід. Завтра думаю піти на співанку.

Сьогодні, 24 лютого, я цілком здоровий. Був на співанці. Поспішним темпом учимо концертовий репертуар для закордону.

25 ЛЮТОГО, ВІВТОРОК

Сьогодні перша лекція французької мови для капелян. Згідно з постановою адміністративної ради капели запросили приват-доцентку Українського державного університету в Кам’ян­-ці панну Ганну Ватич викладати нам французьку мову. Лекції мають місце в авдиторії число 4. Надворі настали напівдощові

болотяні дні.

КАМ’ЯНЕЦЬ ПОДІЛЬСЬКИЙ,17 БЕРЕЗНЯ

Блиснуло сонце, але радості не принесло. Прийшли вістки, що більшовики зайняли Козятин, що Директорія УНР залишилаВінницю. Майже всі міністерст­ва перенеслися до Кам’янця. Я зустрів Петра Чуприна: поговорили, посумували, і на цьому кінець.

У капелі загомоніли про дальшу подорож. Кажуть – до Відня. Снився мені якийсь чудернацький сон: неначе я тримав на руках Валю, але що і як, не можу вже пригадати. Як там Маруся та Валя? Чи живі вони? Нещасливі вони та я…

22 БЕРЕЗНЯ

З Кам’янця виїхала Директорія. Зірвались їхати далі також і ми, але на вокзалі нас затримали за наказом «ревкому», який утворився з від’їздом уряду УНР. Ми просиділи у вагонах всю ніч і вранці всі повернулися до готелю, точніше, в одну кімнату канцелярії, де провели другу ніч – хто сидячи, а хто стоячи.

23 БЕРЕЗНЯ

Зібрали в Українському клубі загальну раду капели і рішили докласти всіх зусиль, щоб виїхати якнайшвидше. Увечері знову перейшли на вокзал і сіли у ва­гони.

24 БЕРЕЗНЯ

Сьогодні о третій годині пополудні залишаємо Кам’янець-Подільський у напрямі на Гусятин. Почуття в нас різні: задоволення, що нарешті беремося за роботу, щоб здійснити наказ влади; жаль з приводу того, що доводиться розставатися з рідним краєм; страх перед невідомим завтрашнього дня.

СТАНЦІЯ ГУСЯТИН, 25 БЕРЕЗНЯ

Ось і невідомий Гусятин. Поки що над самим Збручем поганенька станція Кузьминчики. По той бік річки на горі видно Гусятин Галицький (колишній Ав­стрійський). Містечко і станція зруйновані дощенту. Йдемо добувати їжі, хоч би хліба. Тут обіцяли нам привезти з Станіславова три особові вагони, бо на цій станції тільки «теплушки».

Я ходив оглядати колишній кордон: звичайна мала річка, звичайне поле. Почули чутку, що Київ знову відбито і що Директорія не прийняла посланців від кам’янецького «ревкому».

ГУСЯТИН, 26 БЕРЕЗНЯ

Пішли пішки в містечко Гусятин пообідати. Очі вражає жахлива руїна: скрізь тільки купи розвалених будинків; тільки де-не-де залишилися одна-дві стіни, які свідчать, що будинки були великі та цікаві. Дійшли до мосту через Збруч: перед ним по один і другий бік стоять продовбані трикольорові стовпи колишнього російського кордону. Між ними на землі лежить грубий залізний ланцюг – о, це лінія ко­лишнього кордону. Отож тепер попадаємо в інше «царство»:

чистеньке рівне шосе, гарно викладене камінням, чистий тро­туар. Ця «закордонна» частина Гусятина ще більше зруйнова­-на. Буквально ні однієї цілої будови. Доходимо до залізничної станції – вона також цілковито зруйнована. Видно, що «брати освободителі» добре «попрацювали» тут. Ночуємо тут, щоб завтра від’їхати до Станіславова – взагалі в Галичину.

Однак 27 березня несподівано трапилася перешкода для виїзду: товариш військового мі­ністра заборонив їхати до Станіславова. Довелося послати телеграму голові Директорії Петлюрі про те, що капелі не дають можливості виконувати її зав­дання. 28 березня ми отримали телеграфічний наказ, щоб ніхто не посмів затримувати капелу і не чинив жодних перешкод у її виїзді. Значить, у Гусятині но­чуємо останню ніч.

29 БЕРЕЗНЯ, СУБОТА

Якийсь сірий день з молочними хмарами. Сірий – як сіра наша подорож. Але далі вияснилося. Попали нам три поганенькі вагон­чики вузькоторівки. Ми виїхали о шостій годині вечора, а о де­в’ятій годині прибули до Чорткова. Унаслідок великого холоду не можна було залишатися у вагонах, тому серед ночі ми попленталися шукати кімнат, щоб якось відпочити. Велика й широка річка Серет перерізує місто Чортків надвоє.

ЧОРТКІВ, 30 БЕРЕЗНЯ

Чортків доволі порядне місто, залишилося досить цілим. Не­далеко вокзалу стоїть престара церква в українському стилі; вона така стара, що в ній уже богослужінь не правлять. Стоїть залишена всіма. Далі залізничний міст через Серет і крутий підйом на досить високу гору. Треба зазначити, що саме звідси починається «хвилювання» спокійної досі української рівнини.

Несподівано потяг в’їжджає в тунель – перший під час нашої подорожі. П’ять хвилин темно у вагоні, і за цей час пролітає не одна сотня вигуків, страхових шепотів, гумористичних приказок. Ми під землею – це для нас новина. Скінчився тунель, блиснув світ, і перед нами виринув Бучач.

Саме місто мало зруйноване, але залізничні станції («двірці») носять сліди «щирої праці» росіян. Перед вечором переїжджаємо через Дністер – через велику, сильну річку з широким лугом. Увечері ми вже в Станіславові. Залишаємося ночувати у вагонах, бо не знайдено для нас помешкань. Холодно, але байду­-же – надія гріє. Почуваєш, що ми справді за кордоном, а не в соборній Україні.