Четвер, 28 Березня 2024 р.
22 Лютого 2019

КОШИЦЬ У КАМ’ЯНЦІ-ПОДІЛЬСЬКОМУ

У двох попередніх числах «Подолянина» ми ознайомили читачів з життєвим шляхом

Кирила Миколайчука (1888-1960), який був членом Української республіканської капели під мистецьким керівництвом Олександра Кошиця, та нотатками Кирила Миколайчука «Записки з подорожі Української республіканської капели», опублікованими 1969 року в журналі «Сучасність». Сьогодні настала пора ближче познайомитися із самим маестро – головним диригентом капели Олександром Кошицем (1875-1944), а також з його побутом у Кам’янці-Подільському.

ТІЛЬКИ ЦИФРИ

Олександр КошицьНа гастролі Українська рес­публіканська капела виїхала з Кам’янця-Подільського 24 березня 1919 року. За три роки (1919-1922) в Європі вона дала концерти в десяти країнах. Це Чехословаччина, Австрія, Швейцарія, Франція, Бельгія, Нідерланди, Велика Британія, Німеччина, Польща та Іспанія. Виступи капели охопили у цих країнах 45 міст, 74 концертні зали. Всього було дано в Європі 207 концертів, про які було шість сотень публікацій у пресі.

Півтора року (1922-1924) капела провела за океаном. Було охоплено сім країн Північної та Південної Америки. Це США, Мексика, Аргентина, Уругвай, Бразилія, Канада та Куба. За цей час дано 400 концертів у 150 міс­тах і стількох же концертних залах. Публікацій у пресі було ще більше, ніж у Європі, – сім сотень.

Такі цифри наводить Тіна Пересунько в збірнику архівних документів «Світовий тріумф «Щедрика» – 100 років культурної дипломатії України», який побачив світ торік.

До речі, 1922 року компанія «Brunswick» зробила запис хору Олександра Кошиця. Вийшло

10 пісень на чотирьох платівках: 1) «Через поле широкеє», «Почаєвській Божій Матері»; 2) «Ой у полі Баришполі», «Верховино»;

3) «Ой горе калині», «Щедрик», «Коза»; 4) «Ой сивая зозуленька», «Коломийка», «В Йордані». Вони доступні для слухання (www.youtube.com/playlist?list=

PLonrh9X55EjxC2QQvcv1cxliCSbksX4GU).

Кошиць записав у щоденни­-ку: «Від 26 вересня й до 6 жовтня ми наспівували фонографічні рекорди у компанії Брунсвік. Хто не робив того з тодішньою технікою запису з хором, той не знає, що то за каторга! Доходило до умлівання».

«А ТО РОЗСТРІЛЯЮ»

Про те, як виникла ідея створення Української республіканської капели, розповідає Олександр Кошиць у книзі з симво­лічною назвою «З піснею через світ»:

«1 січня 1919 року на святі 25-літнього ювілею творчості українського поета Миколи Вороного Симон Васильович Петлюра, вітаючись зі мною, сказав: «Олександре Антоновичу! Заберіть із собою Стеценка і приходьте до мене завтра, – є важні справи».

Другого дня я сказав про це Кирилові Стеценкові, який не з великою приємністю вислухав таку новину від мене. Олекси Приходька тоді не було в Києві, він поїхав щось там організувати до Кам’янця (він там жив), тож до Петлюри пішли ми два.

На аудієнції Петлюра, звертаючись до мене, сказав: «За тиждень щоб була зорганізована для закордонної подорожі капела, а то, – добавив жартуючи, – розстріляю!».

У цій розмові про капелу він спеціально звертався до мене, так що мені приходилось самому висовувати наперед голову музичного відділу Стеценка.

Для мене особисто капела була край моїх бажань і мрія всього мого життя. Про неї ми часто говорили в музичнім відділі, як про якусь утопію. Особливо після того, як мій законопроект про музично-етнографічний кабінет наші «фахівці» впродовж року «маринували», поки не «замаринували» на той світ (потім його утворили більшовики)».

Невдовзі з’явився «Закон про утворення Української респуб­ліканської капели та про асигнування 1.184.500 карбованців на її спорудження й утримання 1919 року та 1.142.500 франків на подорож цієї капели до Парижа й інших країн Західної Європи». Цей закон підписали голо­-ва Ради народних міністрів Володимир Чехівський та міністр народної освіти Іван Огієнко, а 24 січня 1919 року затвердили голова Директорії Володимир Винниченко, її члени Опанас Андрієвський, Симон Петлюра, Андрій Макаренко та член-сек­ретар Федір Швець.

Видано посвідчення, де зазначено, що Українська респуб­ліканська капела є державною інституцією у відомстві Головного управління мистецтв та на­ціональної культури, а співро­бітники її числяться урядовця­-ми Української Народної Рес­-пуб­ліки.

У Києві сформовано перший склад капели: сто осіб, з них 12 входило до адміністрації, а 88 становили хористи. Зокрема, в адміністрації були голова музичного відділу Кирило Стеценко, головний диригент капели Олександр Кошиць, помічник диригента Платоніда Щуровсь­ка, адміністратор капели Олекса Приходько.

Олександр Кошиць згадував: «Законопроект став законом (був надрукований) у суботу 25 січня, а в неділю 26-го в Києві мали бути більшовики. Треба було поспішати, щоб успіти вирвати гроші на організацію хору. Я, Приходько й Стеценко зараз же пішли до міністра освіти Івана Огієнка за асигновкою на гроші для капели та за паперами на евакуацію з Києва».

ХАБАРІ, ХАБАРІ, ХАБАРІ…

Олекса ПриходькоОлександр Кошиць виїхав з Києва 26 січня, а Стеценко з частиною капели – 4 лютого. Останню подорож описав у щоденнику Кирило Миколайчук. Кошиць же занотував: «До Проскурова їхали хоч тісно, але добре». Далі шлях Олександра Антоновича був на Тернопіль, де довелося сидіти майже два тижні. Потім знову був Проскурів. Шлях до Кам’янця-Подільського в описі Олександра Кошиця був таким:

«Приїхавши до Проскурова, в годині 12-й вночі, ми дізнались, що потяг на Кам’янець піде за тиждень, хоч, можливо, й раніше. Ми й носа повісили. Висіли і розташувались у кімнаті телеграфістів (апаратній). Настрій був убивчий, – почувалось, що небезпека підходить уже й сюди. Тільки що хотіли положитися спати (звичайно на долівці), прибігають і кажуть, що прибув якийсь потяг із військом і, здається, їде до Кам’янця. Ми за речі та до нього. Ждемо. Козаків вигрузили, а нас не пускають. Прийшлось дати ха­баря, – пустили. Чехівські хотіли здати речі в багажний вагон, – не прий­мають, а до вагону з речами не пускають. Дали хабаря, – впустили. Нарешті в 2-й годині вночі ви­-їхали.

Ніч була така чудова, що я й досі не можу забути. Повний місяць, ясне прозоре небо, і тиша така, яку можна чути тільки в нас під час лагідних зимових ночей. І серед цієї неземної краси готувалось за нами страшне криваве діло: виїхавши з Проскурова, ми ще коло Гречан почули гарматну стрілянину, але не звернули на це уваги. А потім вранці на якійсь станції дізнались, що після відходу нашого потягу, станцію (куди після нас прибули козаки) було обстріляно з містечка гарматою. Після цього зчинився знаменитий Проскурівський погром. Щастя наше, що ми вспіли вискочити з цього пекла!

До Кам’янця ми доїхали тільки за добу і то завдяки хабарям, які вимагали машиністи кожних п’ять верст. Приїхали вночі. Погода була також гарна, але був добрий мороз. Для речей ми взяли візника, а самі йшли ззаду пішки. Мені надуло праве ухо, що його прийшлось потім лікувати майже місяць.

Кам’янець з його чудовою місцевістю зачарував мене й тепер також, як і першого разу, коли я його побачив. Враження збільшувалось ще тим, що його освітлював ясний місяць. Город спав повитий сад­ками, засипаними снігом. На блідо-прозорій блакиті неба вирисовувались старовинні дзвіниці, мінарет і бані церков. Похмурі башти сторожею стояли над глибоким проваллям, затканим білим туманом. А далі, за містом, маячили дахи й башти давньої фортеці… Все розказувало якусь давню легенду. Все це бачило й турків, і татар, і ляхів, і волохів, і наших славних братчиків запорожців. Усі ці поля й гори засіяні кістками й политі кров’ю – і своєю, і ворожою. А скоро, мабуть, покропляться й братньою… Душа умлівала від поезії й жалю».

Олександр Кошиць уже був у Кам’янці-Подільському: 22 жовт­ня 1918 року він виступав із

хором на відкритті державного українського університету.

«ВИЮТЬ, ЯК ВОВКИ»

Олександр Кошиць продовжує розповідь:

Кирило Стеценко«Переїхали через міст і зразу попали в обійми військового патруля. Нас розпитали і показали готелі, де живуть члени капели. Я попав до кімнати Ординського і Дяченка: двері з кімнати одчинялись прямо надвір, одно ліжко, якась тифозна канапа і миска для умивання, від одного вигляду якої, хотілося їхати назад до Тернополя.

Обидва вони лягли на ліжку, мене поклали на цій канапі, а Олекса Чехівський ліг на підлозі. Перебідували якось ніч. На ранок я пішов до готелю «Бель-В’ю», де знайшов усіх, крім Приходька, який жив у батьків на Підзамчі.

На першій співанці капела зробила на мене прямо страшне враження: такого хорового дрантя я ще на віку своєму не бачив. Партії не розмірні, співати не вміють, виють, як вовки, маса безголосих… Тяжко було дивитись, у що перемінилось так добре і з такими труднощами обгрунтоване діло! Але приходилось братись і за цей хлам, бо інакше залишалось відмовитись від справи».

АДМІНІСТРАТИВНА НЕРОЗБЕРИХА

Олександр Кошиць писав у книжці «З піснею через світ»:

«Повинен сказати, що я – головний диригент капели, голова її, не міг ніяк зрозуміти: хто хазяїн у хорі – я чи Стеценко, який, не маючи прямого відношення до капели, розпоряджався в ній, як в своїй хаті. Робив усе одним розчерком пера, а коли ж виходила яка неприємність, казав: «Ти ж диригент!» з натиском на цьому слові, і все звалював на мене. А між тим статут капели та інст­рукцію Приходько так і не починав писати. Отже, ніхто не міг би сказати, хто кермує капелою, чи є в нас директор, і хто він, і що уявляє собою голова капели – диригент.

Між іншим, всі службові персонажі, набрані Стеценком, порозбігались: господар утік зі станції ще при виїзді з Києва, кур’єр – з національного хору – забрав за три місяці гроші й утік, діловод не явився… Кизима, канцелярист, бажаючи бути діловодом, саботував і робив скандали діловоду Вінцковському; діловод нічого не розумів у своїй праці і обов’язках. Апарату канцелярійного не було, діла накопичувались з кожним днем більше. Гроші витрачав Стеценко, як він сам знав, а книговод Педа (теж його протегований з національного хору) ніяких книжок не заводив, а вів усе «по-домашньому». Я бачив, що ця вся спадщина колись упаде (юридично і фактично) на мою голову, що це все накопичується, щоб я потім попік собі на цьому губи, – але вдіяти нічого не міг. Приходько хворів і одтягував написання інструкції далі й далі, а без статуту та інструкції не можна було розставити усіх по місцях, яке кожному належало. Голова музичного відділу цього не робив».

«ТАМ, ДЕ Є КОТИ…»

Кошиць продовжує:

«Між тим інструкції так і не писали! Приходько (хворий) не показував носа навіть тоді, коли настала чудова, тепла погода: я був у нього і застав його абсолютно здоровим. Це мене прямо обурювало: я сам був цілком хворий і майже не чув на одне вухо, а між тим, міг же ходити на роботу і, майже непритомний, робити проби! Нарешті і фактичний «хазяїн» капели Стеценко переїхав до нього і обидва зникли з обрію. Почались «паломництва» до них з хору. За розпорядженнями всі йшли на Підзамче».

Напевне, на Підзамчі Олекса Приходько мешкав у свого тес­тя – священика Костянтина Ватича, адже був одружений з його донькою Ольгою. Та, будучи вже в еміграції в Празі, згадувала:

«В тій неспокійній добі багато людей переїздило через Кам’янець, який був переповнений тимчасовими мешканцями, і переїжджі, не маючи де спинятися, просились до отця Костянтина переспати чи перебути кілька день. Між іншими і Кирило Стеценко, який довгий час очікував на перепустку для дальшої подорожі, також перебував у затишному домі отця Костянтина. Тут уклав він свою музику до «Гайдамаків».

Кирило Стеценко мав звичку рано вставати, так само, як і бабуся Наталя. Вони заприятелювали і щоранку першими сходилися до сніданку. Композитор дуже тішився, що в домі є рояль, і він може компонувати. Часами грав він щось для бабусі, і музикально чутлива бабуся любила то слухати.

Одного разу завітав і Микола Леонтович. Це сталося в холодний осінній вечір, коли сік дрібний, докучливий дощ і коли людині особ­ливо прикро залишатись без притулку. Хтось привів цього пізнього гостя в теплу хату отця Костянтина, де на канапі коло печі вигрівалися дві киці. Гість, після зимної сльоти, був зворушений цим затишком і потім все повторював, що там, де є коти, там завжди тепло і спокійно, бо ця тварина не зносить ні холоду, ні гвалту».

ПІД ОПІКОЮ БАШИБУЗУКА

24 березня 1919 року капела під орудою Олександра Кошиця виїхала з Кам’янця-Подільського, значно поповнена тут хорис­тами. Олександр Антонович згадував:

«Не знаю, що було б з нами в подорожі, якби нам не пощастило: в нашому потязі їхав якийсь баши­бузук – отаман, чи вірменин, чи грузин – не знаю, зі своєю бандою. Оказалось, що він знав із військової служби Миколу Чехівського. Він дуже зрадів, що бачить у нас його брата і взяв хор під свою опіку. Він віз із собою багато різного збіжжя, корів, телят, коней, табаку, цукру, борошна, крупи і т.д. Все, безумовно, награбоване. Із своїх запасів він продав нам по низькій ціні 50 пудів цукру, крупи та іншого, що нам потім дуже пригодилось в Чехії».