КОШИЦЬ У КАМ’ЯНЦІ-ПОДІЛЬСЬКОМУ
У двох попередніх числах «Подолянина» ми ознайомили читачів з життєвим шляхом
Кирила Миколайчука (1888-1960), який був членом Української республіканської капели під мистецьким керівництвом Олександра Кошиця, та нотатками Кирила Миколайчука «Записки з подорожі Української республіканської капели», опублікованими 1969 року в журналі «Сучасність». Сьогодні настала пора ближче познайомитися із самим маестро – головним диригентом капели Олександром Кошицем (1875-1944), а також з його побутом у Кам’янці-Подільському.
ТІЛЬКИ ЦИФРИ
На гастролі Українська республіканська капела виїхала з Кам’янця-Подільського 24 березня 1919 року. За три роки (1919-1922) в Європі вона дала концерти в десяти країнах. Це Чехословаччина, Австрія, Швейцарія, Франція, Бельгія, Нідерланди, Велика Британія, Німеччина, Польща та Іспанія. Виступи капели охопили у цих країнах 45 міст, 74 концертні зали. Всього було дано в Європі 207 концертів, про які було шість сотень публікацій у пресі.
Півтора року (1922-1924) капела провела за океаном. Було охоплено сім країн Північної та Південної Америки. Це США, Мексика, Аргентина, Уругвай, Бразилія, Канада та Куба. За цей час дано 400 концертів у 150 містах і стількох же концертних залах. Публікацій у пресі було ще більше, ніж у Європі, – сім сотень.
Такі цифри наводить Тіна Пересунько в збірнику архівних документів «Світовий тріумф «Щедрика» – 100 років культурної дипломатії України», який побачив світ торік.
До речі, 1922 року компанія «Brunswick» зробила запис хору Олександра Кошиця. Вийшло
10 пісень на чотирьох платівках: 1) «Через поле широкеє», «Почаєвській Божій Матері»; 2) «Ой у полі Баришполі», «Верховино»;
3) «Ой горе калині», «Щедрик», «Коза»; 4) «Ой сивая зозуленька», «Коломийка», «В Йордані». Вони доступні для слухання (www.youtube.com/playlist?list=
PLonrh9X55EjxC2QQvcv1cxliCSbksX4GU).
Кошиць записав у щоденни-ку: «Від 26 вересня й до 6 жовтня ми наспівували фонографічні рекорди у компанії Брунсвік. Хто не робив того з тодішньою технікою запису з хором, той не знає, що то за каторга! Доходило до умлівання».
«А ТО РОЗСТРІЛЯЮ»
Про те, як виникла ідея створення Української республіканської капели, розповідає Олександр Кошиць у книзі з символічною назвою «З піснею через світ»:
«1 січня 1919 року на святі 25-літнього ювілею творчості українського поета Миколи Вороного Симон Васильович Петлюра, вітаючись зі мною, сказав: «Олександре Антоновичу! Заберіть із собою Стеценка і приходьте до мене завтра, – є важні справи».
Другого дня я сказав про це Кирилові Стеценкові, який не з великою приємністю вислухав таку новину від мене. Олекси Приходька тоді не було в Києві, він поїхав щось там організувати до Кам’янця (він там жив), тож до Петлюри пішли ми два.
На аудієнції Петлюра, звертаючись до мене, сказав: «За тиждень щоб була зорганізована для закордонної подорожі капела, а то, – добавив жартуючи, – розстріляю!».
У цій розмові про капелу він спеціально звертався до мене, так що мені приходилось самому висовувати наперед голову музичного відділу Стеценка.
Для мене особисто капела була край моїх бажань і мрія всього мого життя. Про неї ми часто говорили в музичнім відділі, як про якусь утопію. Особливо після того, як мій законопроект про музично-етнографічний кабінет наші «фахівці» впродовж року «маринували», поки не «замаринували» на той світ (потім його утворили більшовики)».
Невдовзі з’явився «Закон про утворення Української республіканської капели та про асигнування 1.184.500 карбованців на її спорудження й утримання 1919 року та 1.142.500 франків на подорож цієї капели до Парижа й інших країн Західної Європи». Цей закон підписали голо-ва Ради народних міністрів Володимир Чехівський та міністр народної освіти Іван Огієнко, а 24 січня 1919 року затвердили голова Директорії Володимир Винниченко, її члени Опанас Андрієвський, Симон Петлюра, Андрій Макаренко та член-секретар Федір Швець.
Видано посвідчення, де зазначено, що Українська республіканська капела є державною інституцією у відомстві Головного управління мистецтв та національної культури, а співробітники її числяться урядовця-ми Української Народної Рес-публіки.
У Києві сформовано перший склад капели: сто осіб, з них 12 входило до адміністрації, а 88 становили хористи. Зокрема, в адміністрації були голова музичного відділу Кирило Стеценко, головний диригент капели Олександр Кошиць, помічник диригента Платоніда Щуровська, адміністратор капели Олекса Приходько.
Олександр Кошиць згадував: «Законопроект став законом (був надрукований) у суботу 25 січня, а в неділю 26-го в Києві мали бути більшовики. Треба було поспішати, щоб успіти вирвати гроші на організацію хору. Я, Приходько й Стеценко зараз же пішли до міністра освіти Івана Огієнка за асигновкою на гроші для капели та за паперами на евакуацію з Києва».
ХАБАРІ, ХАБАРІ, ХАБАРІ…
Олександр Кошиць виїхав з Києва 26 січня, а Стеценко з частиною капели – 4 лютого. Останню подорож описав у щоденнику Кирило Миколайчук. Кошиць же занотував: «До Проскурова їхали хоч тісно, але добре». Далі шлях Олександра Антоновича був на Тернопіль, де довелося сидіти майже два тижні. Потім знову був Проскурів. Шлях до Кам’янця-Подільського в описі Олександра Кошиця був таким:
«Приїхавши до Проскурова, в годині 12-й вночі, ми дізнались, що потяг на Кам’янець піде за тиждень, хоч, можливо, й раніше. Ми й носа повісили. Висіли і розташувались у кімнаті телеграфістів (апаратній). Настрій був убивчий, – почувалось, що небезпека підходить уже й сюди. Тільки що хотіли положитися спати (звичайно на долівці), прибігають і кажуть, що прибув якийсь потяг із військом і, здається, їде до Кам’янця. Ми за речі та до нього. Ждемо. Козаків вигрузили, а нас не пускають. Прийшлось дати хабаря, – пустили. Чехівські хотіли здати речі в багажний вагон, – не приймають, а до вагону з речами не пускають. Дали хабаря, – впустили. Нарешті в 2-й годині вночі ви-їхали.
Ніч була така чудова, що я й досі не можу забути. Повний місяць, ясне прозоре небо, і тиша така, яку можна чути тільки в нас під час лагідних зимових ночей. І серед цієї неземної краси готувалось за нами страшне криваве діло: виїхавши з Проскурова, ми ще коло Гречан почули гарматну стрілянину, але не звернули на це уваги. А потім вранці на якійсь станції дізнались, що після відходу нашого потягу, станцію (куди після нас прибули козаки) було обстріляно з містечка гарматою. Після цього зчинився знаменитий Проскурівський погром. Щастя наше, що ми вспіли вискочити з цього пекла!
До Кам’янця ми доїхали тільки за добу і то завдяки хабарям, які вимагали машиністи кожних п’ять верст. Приїхали вночі. Погода була також гарна, але був добрий мороз. Для речей ми взяли візника, а самі йшли ззаду пішки. Мені надуло праве ухо, що його прийшлось потім лікувати майже місяць.
Кам’янець з його чудовою місцевістю зачарував мене й тепер також, як і першого разу, коли я його побачив. Враження збільшувалось ще тим, що його освітлював ясний місяць. Город спав повитий садками, засипаними снігом. На блідо-прозорій блакиті неба вирисовувались старовинні дзвіниці, мінарет і бані церков. Похмурі башти сторожею стояли над глибоким проваллям, затканим білим туманом. А далі, за містом, маячили дахи й башти давньої фортеці… Все розказувало якусь давню легенду. Все це бачило й турків, і татар, і ляхів, і волохів, і наших славних братчиків запорожців. Усі ці поля й гори засіяні кістками й политі кров’ю – і своєю, і ворожою. А скоро, мабуть, покропляться й братньою… Душа умлівала від поезії й жалю».
Олександр Кошиць уже був у Кам’янці-Подільському: 22 жовтня 1918 року він виступав із
хором на відкритті державного українського університету.
«ВИЮТЬ, ЯК ВОВКИ»
Олександр Кошиць продовжує розповідь:
«Переїхали через міст і зразу попали в обійми військового патруля. Нас розпитали і показали готелі, де живуть члени капели. Я попав до кімнати Ординського і Дяченка: двері з кімнати одчинялись прямо надвір, одно ліжко, якась тифозна канапа і миска для умивання, від одного вигляду якої, хотілося їхати назад до Тернополя.
Обидва вони лягли на ліжку, мене поклали на цій канапі, а Олекса Чехівський ліг на підлозі. Перебідували якось ніч. На ранок я пішов до готелю «Бель-В’ю», де знайшов усіх, крім Приходька, який жив у батьків на Підзамчі.
На першій співанці капела зробила на мене прямо страшне враження: такого хорового дрантя я ще на віку своєму не бачив. Партії не розмірні, співати не вміють, виють, як вовки, маса безголосих… Тяжко було дивитись, у що перемінилось так добре і з такими труднощами обгрунтоване діло! Але приходилось братись і за цей хлам, бо інакше залишалось відмовитись від справи».
АДМІНІСТРАТИВНА НЕРОЗБЕРИХА
Олександр Кошиць писав у книжці «З піснею через світ»:
«Повинен сказати, що я – головний диригент капели, голова її, не міг ніяк зрозуміти: хто хазяїн у хорі – я чи Стеценко, який, не маючи прямого відношення до капели, розпоряджався в ній, як в своїй хаті. Робив усе одним розчерком пера, а коли ж виходила яка неприємність, казав: «Ти ж диригент!» з натиском на цьому слові, і все звалював на мене. А між тим статут капели та інструкцію Приходько так і не починав писати. Отже, ніхто не міг би сказати, хто кермує капелою, чи є в нас директор, і хто він, і що уявляє собою голова капели – диригент.
Між іншим, всі службові персонажі, набрані Стеценком, порозбігались: господар утік зі станції ще при виїзді з Києва, кур’єр – з національного хору – забрав за три місяці гроші й утік, діловод не явився… Кизима, канцелярист, бажаючи бути діловодом, саботував і робив скандали діловоду Вінцковському; діловод нічого не розумів у своїй праці і обов’язках. Апарату канцелярійного не було, діла накопичувались з кожним днем більше. Гроші витрачав Стеценко, як він сам знав, а книговод Педа (теж його протегований з національного хору) ніяких книжок не заводив, а вів усе «по-домашньому». Я бачив, що ця вся спадщина колись упаде (юридично і фактично) на мою голову, що це все накопичується, щоб я потім попік собі на цьому губи, – але вдіяти нічого не міг. Приходько хворів і одтягував написання інструкції далі й далі, а без статуту та інструкції не можна було розставити усіх по місцях, яке кожному належало. Голова музичного відділу цього не робив».
«ТАМ, ДЕ Є КОТИ…»
Кошиць продовжує:
«Між тим інструкції так і не писали! Приходько (хворий) не показував носа навіть тоді, коли настала чудова, тепла погода: я був у нього і застав його абсолютно здоровим. Це мене прямо обурювало: я сам був цілком хворий і майже не чув на одне вухо, а між тим, міг же ходити на роботу і, майже непритомний, робити проби! Нарешті і фактичний «хазяїн» капели Стеценко переїхав до нього і обидва зникли з обрію. Почались «паломництва» до них з хору. За розпорядженнями всі йшли на Підзамче».
Напевне, на Підзамчі Олекса Приходько мешкав у свого тестя – священика Костянтина Ватича, адже був одружений з його донькою Ольгою. Та, будучи вже в еміграції в Празі, згадувала:
«В тій неспокійній добі багато людей переїздило через Кам’янець, який був переповнений тимчасовими мешканцями, і переїжджі, не маючи де спинятися, просились до отця Костянтина переспати чи перебути кілька день. Між іншими і Кирило Стеценко, який довгий час очікував на перепустку для дальшої подорожі, також перебував у затишному домі отця Костянтина. Тут уклав він свою музику до «Гайдамаків».
Кирило Стеценко мав звичку рано вставати, так само, як і бабуся Наталя. Вони заприятелювали і щоранку першими сходилися до сніданку. Композитор дуже тішився, що в домі є рояль, і він може компонувати. Часами грав він щось для бабусі, і музикально чутлива бабуся любила то слухати.
Одного разу завітав і Микола Леонтович. Це сталося в холодний осінній вечір, коли сік дрібний, докучливий дощ і коли людині особливо прикро залишатись без притулку. Хтось привів цього пізнього гостя в теплу хату отця Костянтина, де на канапі коло печі вигрівалися дві киці. Гість, після зимної сльоти, був зворушений цим затишком і потім все повторював, що там, де є коти, там завжди тепло і спокійно, бо ця тварина не зносить ні холоду, ні гвалту».
ПІД ОПІКОЮ БАШИБУЗУКА
24 березня 1919 року капела під орудою Олександра Кошиця виїхала з Кам’янця-Подільського, значно поповнена тут хористами. Олександр Антонович згадував:
«Не знаю, що було б з нами в подорожі, якби нам не пощастило: в нашому потязі їхав якийсь башибузук – отаман, чи вірменин, чи грузин – не знаю, зі своєю бандою. Оказалось, що він знав із військової служби Миколу Чехівського. Він дуже зрадів, що бачить у нас його брата і взяв хор під свою опіку. Він віз із собою багато різного збіжжя, корів, телят, коней, табаку, цукру, борошна, крупи і т.д. Все, безумовно, награбоване. Із своїх запасів він продав нам по низькій ціні 50 пудів цукру, крупи та іншого, що нам потім дуже пригодилось в Чехії».