«БДЖОЛИНИЙ ПРИХИСТОК»
(етюд)
Весна запізнювалася. Холодні північні вітри прорізували довкілля, проникали в оселі, торкалися пелюсток перших квітів. Миколка прокинувся рано, на сьогодні відпросився зі школи пасти череду. Нашвидкоруч попоївши, прийняв від матусі торбинку з наїдками, шмигнув у двір.
– Доброго ранку, – привітався з дідусем, котрий у цей час порався на пасіці.
– Хай щастить тобі, Миколко! Гляди, придивляйся в полі до бджілок, допомагай їм!
«І як-то допомагати у таку негоду?», – подумки запитував себе хлопчик, прилучаючи свою корівку до гурту. Люди відкривали хвіртки, випускали своїх годувальниць. Поступово череда зростала, наповнювала собою вулицю. Поважно погойдуючись, ступали спроквола Маньохи, Красульки, Терольки… Напарник Миколки дядько Федір у накинутій на плечі чемерці, взутий у юхтові чоботи, у вицвілому від сонця та дощів фетровому капелюсі, наче знехотя, проходився довгою лозиною по спинах корів, направляючи їх на середину вулиці.
Ось уже й поминули за селом урочище Вигоду, заглибилися в степ. Корівки радо скубли травичку. Сонце набирало висоти, оживало поле. Уже й перші бджілки з’явились. Вони сідали на первоцвіт, заглиблювалися своїми хоботками в нектарні скарби рослинок. Чим тепліше пригрівало сонце, тим більшало крилатих трудівниць. Степ грав барвами, видзвонював бджолиною мелодією. Миколка радів теплому сонцю, бігав просторим полем, придивлявся до квіточок і бджілок. «І не треба їм допомагати, самі справляються», – подумки відповідав на дідусеве прохання.
Сонце поступово куталося в хмари, спускалося все нижче, зазирало за обрій. Вітер Півночі знову розправив крила, морозив навколо. Закляклі бджілки, що не встигли завчасно покинути поле, ледь тріпотіли крильцями. Що це? Вони з трудом піднімалися, долітали до корівок і вмощувались на їх спини, шукаючи тепла і затишку.
– Дядьку Федоре! – гукнув зворушений Миколка. – Дивіться: бджоли просяться доставити їх до домівок.
– Так, розумні вони, – ствердно захитав головою дядько.
Поступово бджілки густо вкрили сірою пеленою спини і боки корівок. Миколка з Федором підбирали комах, яким уже було несила летіти, й доправляли їх на спини коровам. Та й корови не відмахувались хвостами, як від гедзів у спеку, а сумирно ступали попасом ближче до краю поля.
Насувалися сутінки. Череда з дивовижними пасажирами вирушила до села. Й вітер почав вщухати. Та й бджілки відігрілись, пожвавішали. Корови ступали повз пасіку. Біля воріт стояв дідусь, мружив очі та вдивлявся в те диво – сіру череду корів.
– Діду, дідусю, бджілок врятували корівки! – і Миколка почав розповідати про нинішню пригоду. А бджілки тим часом покидали теплі боки корів, цей тимчасовий прихисток від холоду, і поспішали до вуликів, несучи на крильцях ще одну дивну гармонію природи.