ЧИ ОРАТИ КОЛО ВАШОЇ ХАТИ?
Ми продовжуємо знайомити Вас
із традиціями нашого народу в новій рубриці «З народних джерел».
Другий великий празник – Новий рік. Українці з давніх-давен святкували Новий рік 1 березня, з 1349 р. – 1 вересня, і лише із 1699 р. почали святкувати з 1 січня. Така міграція святкування Нового року впродовж року – від весни до осені, а відтак і до зими, – також наклала певну плутанину світосприйняття, особливо у нові часи, оскільки часто у новорічні ритуали прориваються весняні та осінні
мотиви природи, і навіть весільні еле-менти.
Тепер Новий рік розпочинається в день свята народження Місяця (1/14 січня). Усі дії цього святкування спрямовані на благання у святих урожаю та багатства, щоб вони прийшли до господаря і, переконавшись, що він працьовитий, послали йому в новому році добрий урожай та гарний приплід. Також цей час вважався сприятливим для засилання старостів.
До нашого часу дійшов обряд засівання, з якого розпочиналося святкування. Один сільський господар сказав: «Щоб сіяти, потрібно зорати». Колись, у давні часи, новорічні святкування розпочиналися обрядом орання. Чи це стосувалося ходіння з Козою, чи із Меланкою, однаково при цьому були присутні елементи орання, це й не дивно для нашого землеробського народу.
Для виконання святкових дійств також потрібно було «рядитися» (переодягатися), тому були ряджені, переодягнуті учасники новорічного дійства – у масках на обличчях та у вивернутих кожухах на тілі.
Звичай рядитися на новорічні та різдвяні свята виник із уяви наших предків, які вірили у перевтілення і у те, що їх не впізнають у такій почесній місії злі, недобрі сили. Для виготовлення такого
антуражу застосовувались, наприклад, маски із бересту чи овечої шкіри.
Пісні, які використовувалися для новорічних дійств, були побажаннями щасливого Нового року, прибутку орного та скотарського. У різних регіонах Поділля чи навіть окремих селах набули поширення досить різноманітні сценарії ходіння із Маланкою. За традицією, як і на Різдво, щедрувальники обходять двори після заходу Сонця, коли владарює усяка нечиста сила.
Для новорічного дійства ще донедавна використовувалися такі дійові особи: два діди і Маланка (хлопець, переодягнутий у жіночий одяг). Серед інших –
Циган, Ведмідь та інші.
Ввечері перед Новим роком збирається невеликий гурт. Він підходить до якоїсь хати, переважно туди, де є дівчина на виданні, і хлопці стукають у вікно. При цьому запитують: «Чи можна орати?». Якщо отримують схвальну відповідь, то декілька разів обходять хату, приповідаючи:
Гей-гей, чи орати
Коло Вашої хати?
А в погоні дві ворони,
Дві лисиці в колісниці,
Два ведмеді – ми спереді.
Дайте курку,
Бо вам у вікно штуркну!
На перший план виступає Маланка, яка грає головну роль. Про всі її принади розігрується сценарій, часто у жартівливій формі. Маланкою обов’язково виступає переодягнений у дівочу національну одежу хлопець (парубок), який, за давніми українськими повір’ями, завжди більш бажаний для перших відвідин господи, аніж дівчина. Ми маємо навіть окремі святкові дні, коли не бажано, щоб поріг хати першою переступала дівчина, а хлопців навіть спеціально запрошують, щоб прийшли в домівку зранку на Новий рік першими.
Саме дійство ходіння із Маланкою випадає дещо із загального контексту зимових святкувань. Існує думка, що з Маланкою наші предки ходили у період літнього сонцестояння, яке святкувалось під час липневої, найкоротшої в році, ночі. Відображення цієї події ми зустрічаємо, коли приглянемось до трактування самого слова Маланка, Маланочка – тобто «Мала Ночка», «Мала Нічка». Багато новорічних пісень, присвячених Маланці, так і розпочинаються:
Мала ночка, Петрівочка,
Не виспалася Маланочка…
На Новий рік пізніше наклалося свято християнського святого Василія. У новорічних піснях Василь виступає то в образі дбайливого господаря, який оре нивку і сіє, то в іпостасі ритуальної квітки. Тому багато віншівок пов’язані із цим образом християнського святого. Такі величальні пісні, часто із елементами залицянь, також співаються вперемішку із жартівливими піснями-віншівками:
Ой, у полі, при дорозі,
Щедрий вечір, добрий вечір!
Там Василько сіно косить,
Щедрий вечір, добрий вечір!
Побутує також привітання господарів із настанням Нового року ходінням із Козою. В давнину українці свято вірили, що коза приносить добро в хату. Цей символ-тотем прийшов до нас із тих часів, коли предки ще, мабуть, навіть не дійшли до землеробства, а вели кочовий спосіб життя. Тоді для українця коза була символом достатку, адже давала молоко, м’ясо для їжі, шкіру, шерсть для одягу. Тож не дивно, що саме коза в такий день чи вечір була вельми бажаною в селянській хаті. Безперечно, колись, на початках, віншувальники-щедрувальники вводили у домівку живу козу.
У пізніші часи жива коза заміняється маскою чи предметним реквізитом – (зображенням із дерева, шкіри чи пізніше – пап’є-маше, картону та вовни кози, закріпленої на довгій палиці, іноді із механізмом, котрий спонукає рухатись нижню щелепу. Згори, від голови, спускається якась чугаїна, чи кожушина, перевернута догори вовною. Роль Кози, як і Маланки, також відводиться парубкові.
Віншувальники, входячи до хати із Козою, усіляко звеселяють господарів дому, співаючи, віншуючи та просячи за виконаний обряд відповідну винагороду. Переважно віншувальники заходили до хат, де були дівчата на виданні. Основними дійовими особами у цьому дійстві виступають: Коза, Дід, Лікар, додатковими – співочий гурт, одягнений в українські строї, та Циган. Одержавши дозвіл від господаря «поскакати Козі» в хаті, заходять, Коза скаче, а хор співає:
Добрий вечір Вам,
Та й господарям!
Ми не самі йдем,
Ми Козу ведем.
З довгими ногами,
З крутими рогами.
Оскільки зимові свята ще не закінчилися, то на завершення колядники співають колядки. Потім ще віншують господаря та виходять із хати.
Третій великий зимовий празник – Водохреще. В давнину це було велике свято богині води Дани (6/19 січня), що прискорює прихід весни, пізніше – одне із найбільших християнських свят, яке завершує зимові 12-денні святочні обрядовості. У цей період Сонце перемагає темряву і морок, освячуючи своїм життєдайним світлом ріки, озера, джерела, струмки та криниці. Різдвяна вода жива і здорова. Наші предки бачили у святі Водохреща єднання душі людської із душею природи. У християнські часи на Водохреще накладається велике релігійне свято Йордан.
На день церковного Йорданського водосвяття (Водохреще) здійснюється релігійне обмивання. Цей обряд перенесений із свята Коляди, коли із поворотом Сонця на літо в давнину побутувала думка, що мертві води (скуті льодом ріки та озера, снігові хмари) перетворюються на живі, які приносять землі оновлення і силу родючості. В деяких регіонах України побутує звичай вдосвіта (до світ сонця) на Йордан набирати відрами воду із криниці, а це робили лише чоловіки, та приносити до хати.
На Йорданський Свят-вечір готується Голодна кутя. З цього логічно випливає, що на Голодну кутю потрібно бажати щедрого вечора. Щедрівки, величальні пісні у свято Водохреща послуговуються такими магічними словами, якими чаклують, прихиляють щедрого бога Спаса дати у новому році добрий урожай. На Водохреще ввечері також відбувалася колективна трапеза молоді, яка завершувала цикл різдвяно-новорічних обрядів.
Мирослав МОШАК,
спец. для «ПОДОЛЯНИНА».