ГОГОЛЮ

Минулого разу ми розглянули вірш Тараса Шевченка, присвячений російському акторові українського походження Михайлові Щепкіну. Сьогодні звернемося ще до одного Тарасового поетичного послання. Його адресовано великому російському письменникові українського походження Миколі Гоголю (1809-1852). Вірш написано в Санкт-Петербурзі 30 грудня 1844 р., тобто ще за життя Миколи Васильовича.

За думою дума роєм вилітає,

Одна давить серце,

друга роздирає,

А третяя тихо, тихесенько плаче

У самому серці, може,

й Бог не бачить.

Кому ж її покажу я,

І хто тую мову

Привітає, угадає

Великеє слово?

Всі оглухли – похилились

В кайданах… байдуже…

Ти смієшся, а я плачу,

Великий мій друже.

А що вродить з того плачу?

Богилова, брате…

Не заревуть в Україні

Вольнії гармати.

Не заріже батько сина,

Своєї дитини,

За честь, славу, за братерство,

За волю Вкраїни.

Не заріже – викохає

Та й продасть в різницю

Москалеві. Це б то, бачиш,

Лепта удовиці

Престолові-отечеству

Та німоті плата.

Нехай, брате. А ми будем

Сміяться та плакать.

Творчість Гоголя Шевченко високо цінував. Так, у листі до Варвари Рєпніної з Оренбурга поет 7 березня 1850 р. зазначив, що завжди читав Гоголя з насолодою. Особисто письменники знайомі не були.

Згадана у вірші богилова – це болиголов – трав’яниста рослина, що росте як бур’ян на засмічених місцях, необроблених городах, луках, лісових галявинах і є сильною отрутою.

Потребує пояснення і рядок «Не заріже батько сина». Тут мова йде про легендарний епізод із часів Коліївщини – вбивство Іваном Гонтою синів-католиків, відображений у поемі Шевченка «Гайдамаки». Асоціації, які походять від цього рядка, поширюються й на повість Гоголя «Тарас Бульба», де центральний герой вбиває сина-зрадника Андрія. Наступні рядки «За честь, славу, за братерство, за волю Вкраїни» викликають у пам’яті знамениту промову Тараса Бульби про товариство.

Звернемо увагу і на рядок «Ти смієшся, а я плачу». Так поет означує найхарактерніші риси Гоголевого та свого письменницького хисту: в Гоголі він бачить великого сатирика, себе ж представляє тим, хто оплакує зганьблену батьківщину. Літературознавець Леонід Білецький, аналізуючи послання Тараса Григоровича Миколі Васильовичу, писав:

«Шевченко глибоко цінив Гоголя за його українські твори, зокрема за його патріотичну повість «Тарас Бульба», але найбільше шанував і любив його за «Ревізора» і «Мертві душі», в яких сатиричний сміх Гоголя дійшов до вершка його мистецького змалювання московської страшної занепадної дійсності. Вірш Шевченка, присвячений Гоголю, саме цю властивість Гоголя, його сміх, як мистецьку силу творчості, і викриває. Правда, ця влучна характеристика Гоголя-письменника підноситься не сама по собі, як щось абсолютне і непорушне в собі, а в протиставленні до своєї творчості: ти смієшся, а я плачу».

Коментуючи завершальні рядки послання «Нехай, брате! А ми будем сміяться та плакать», Білецький зазначив:

«З цих слів видно, що Шевченко у творчості Гоголя найбільше цінив його сміх, отой глибокий сміх назверх, плачем над дійсністю просякнутий: через видимий людям сміх він лив незримі світові сльози. Ніби повна протилежність до Шевченкового плачу, а в дійсності – їм обом у глибинах їхньої душі притаманний спільний плач із глибокого горя, що викликала в них дійсність. І оцю власне внутрішню спорідненість творчості Гоголя із своєю і збагнув Шевченко в цім посланії до нього і цінив її в його творчості протягом усього свого життя».

Тему національної глухоти й суспільної пасивності українського загалу, порушену у вірші «Гоголю», Шевченко конкретизував і поглибив у написаному через рік посланні «І мертвим, і живим…».