МАЛЕНЬКІЙ МАР’ЯНІ
Сьогодні ми згадаємо один із поетичних шедеврів Тараса Шевченка – вірш «Маленькій Мар’яні». Створив його Тарас Григорович 20 грудня 1845 року в селі В’юнище.
Рости, рости, моя пташко,
Мій маковий цвіте,
Розвивайся, поки твоє
Серце не розбите,
Поки люди не дознали
Тихої долини,
Дознаються – пограються,
Засушать та й кинуть.
Ані літа молодії,
Повиті красою,
Ні карії оченята,
Умиті сльозою,
Ані серце твоє тихе,
Добреє дівоче
Не заступить, не закриє
Неситії очі.
Найдуть злії та й окрадуть…
І тебе, убогу,
Кинуть в пекло… Замучишся
І прокленеш Бога.
Не цвіти ж, мій цвіте новий,
Нерозвитий цвіте,
Зов’янь тихо, поки твоє
Серце не розбите.
Літературознавець Леонід Білецький писав: «Шевченко, коли писав поезію «Маленькій Мар’яні», перебував тоді у невеличкім селі, у В’юнищах, під Переяславом, у Степана Самойлова, дідича того села. Жив у нього, як згадує лікар Андрій Козачковський, в грудні 1845 року з місяць. Там написав він «І мертвим, і живим… моє дружнєє посланіє», «Холодний яр», «Давидові псалми», «Маленькій Мар’яні», «Минають дні» і «Три літа». І ось там, перебуваючи довший час, поет міг пізнати у пана на услугах Мар’яну, цю молоду дівчину, що починала розквітати «маковим цвітом» у красуню, до якої, може, вже не один із тих, що жили в домі Самойлова, приглядався».
Далі Леонід Тимофійович зазначив: «На мій погляд, образ «маленької Мар’яни», до якої звернений цей елегійний вірш і їй присвячений, – той образ не тільки символ пережитого, не тільки абстрактний синтетичний образ, витворений Шевченковою поетичною фантазією, а образ конкретний, живий, що стояв перед поетом із своєю майбутньою долею, образ живої дівчинки Мар’яни, що перебувала в домі пана Степана Самойлова. І ця, зовсім певно, красуня із тихою доброю вдачею, із карими оченятами, що не раз, може, плакала в присутності поета, й викликала такі сумні, а разом і такі чудові його рефлексії».
Характеризуючи побудову вірша «Маленькій Мар’яні», Білецький писав: «З мистецько-артистичного боку поезія ця є бездоганна. Розбивається вона розвиненням думки поета й образів на три частини. Першу частину складають дві перші строфи. В першій і другій строфі Шевченко звертається безпосереднє до Мар’яни і просить її рости, цвісти й розвиватись, поки її серце не розбите, поки люди не підкрались до нього, не погрались і не кинули. Три дальші строфи метафорично викладають мотиви у вислові заперечень, що в анафоричнім поєднанні (дві перші строфи) через «ані – ні – ані» на початку відповідних рядків і висновку (третя строфа другої частини) про долю Мар’яни. В останній, шостій строфі поет знов звертається до Мар’яни, але вже із протилежним проханням тому, що висловив він у першій строфі, щоб Мар’яна не цвіла, а зів’яла».
Дослідник робить висновок:
«Така фігуральна й сюжетова композиція твору, що приводить до зовсім протилежних бажань поета в кінці тим бажанням, що були висловлені на початку, надає творові трагічного настрою й сенсу ніби повну резигнацію (цілковиту покірливість долі – О.Б.) поета з того, що висловив попереду».
Ще один висновок Білецького: «Вірш цей Шевченка видається мелодійно ліричним, та віє від нього тим тихим, спокійним назверх, але дуже глибоким трагізмом тієї невмолимої долі: згинь краще нерозвиненим цвітом, коли Бог тобі не дав талану. Песимізмом від нього віє: коли не вмієш із життям і небезпекою боротись, то краще умри, – тільки щоб не було того трагічного, панською примхою знівеченого життя молодої душі, обдарованої красою».