ЛЮДИНА РЕВОЛЮЦІЇ

Як би ми зобразили типового українського революціонера, який у наші часи стає ключовою фігурою? Можливо, б намалювали статного кремезного чоловіка з гордим поглядом.

У його руках міг би бути меч або автомат – як символ боротьби. Біля ніг – спалах світлошумової гранати, а може, й чогось небезпечнішого. Але найскладніше змалювати найголовнішу його рису – «дух, що тіло рве до бою, рве за поступ, щастя й волю…». Саме цей дух, про який писав Іван Франко, змінив нашу країну і продовжує змінювати далі. Цей дух живе в звичайних людях, які мирно жили, одружувалися, народжували, будували плани на майбутнє. Та настає час, коли він спалахує в грудях скаженим вогнем, і його вже не загасити.

Згадуючи початок Революції гідності, насамперед у пам’яті виникають обличчя тих, хто її творив. Кам’янецькі брати Дмитро та Андрій МАЗІЇ здобували освіту, «приміряли» різну роботу, згодом розпочали власний успішний бізнес, стали хорошими сім’янинами. А потім… настав час боротися. Брати одними з перших вийшли на столичний Майдан, який став частиною їхнього життя, а після початку російської агресії добровільно подалися у військо.

ВІД ПОВІДОМЛЕННЯ МУСТАФИ ДО ФАТАЛЬНИХ РОЗСТРІЛІВ

У Дмитра та Андрія завжди билися серця воїнів. Ще звичайними хлопчиками вони, як і більшість ровесників, відвідували спортивну школу, де найбільше вподобали єдиноборства. Коли подорослішали, захопились історичною реконструкцією бойових дій ХІV-ХV ст. з використанням бойових топірців, мечів, алебард тощо. А з 2007 р. з’явилося нове захоплення – страйкбол, змагання з якого Мазії почали організовувати самі.

Хто ж знав, що гру у війну до-ведеться поміняти на справжню?

Цього тижня старший брат – 36-річний Дмитро – приїхав у відпустку із зони АТО і не відмовився з нами поспілкуватися.

– Дмитре, яка стежина привела Вас на Майдан?

– Для мене він почався 24 листопада в Києві, коли на перший мітинг на Європейській площі опозиція збирала людей, аби висловити незадоволення діями влади. Виникла ідея пройтися до Верховної Ради. Коли ми минали будівлю Кабміну, почалися сутички із «Беркутом». Тоді це здавалося контрольованим викидом агресії – ніхто не знав, до чого врешті дійде.

– Пригадайте події Майдану, які Вам довелося пережити.

– 30 листопада, коли на Майдані відбувся розгін студентів силовиками, я був у Кам’янці. Зранку 1 грудня із товаришами вже прибув до Києва. Того ж дня сталася сутичка на Банковій, але я у ній участі не брав, бо опозиційні партії вважали це провокацією. Тоді ще на Майдані творився бардак. Це вже з часом налагодили постачання їжі, влаштували місця для ночівлі, а спочатку не було взаємодії та розуміння, якого результату ми чекаємо.

Надалі Революція гідності для мене тривала в періодичних виїздах на Майдан. Тоді спостерігалася тенденція: якщо там нічого гострого не відбувалося, то чисельність людей швидко зменшувалася. Але щойно силовики проявляли активність, кількість людей зростала в рази. 19 січня вже починалися сутички на вулиці Грушевського. Опозиція мала інструкцію не брати участі в активних заворушеннях, щоб не дискредитуватися, але у людей терпець увірвався. Тоді вже сформувалася Самооборона Майдану, організувався «Правий сектор». Коли автомайданівець Сергій Коба закликав людей іти до Верховної Ради, я також пішов.

На Грушевського стояли автобуси правоохоронців, кордон міліції зупинив людей. І почався силовий конфлікт, під час якого я зазнав поранення у ногу від світлошумової гранати. Декілька тижнів відновлювався в Кам’янці, по телебаченню та Інтернету спостерігав за подіями в Києві, а брат тим часом вступив до Самооборони Майдану. 15 лютого я знову поїхав до Києва і поповнив лави однієї із сотень. На той час у нас уже було серйозне спорядження: кевларові каски та бронежилети.

18 лютого ми колоною пішли на Маріїнський парк, де брали участь у сутичках, але були змушені відступити. Коли повернулися на Майдан, міліція вийшла на пагорби Жовтневого палацу. На той час нам здавалося, що Майдан не зуміє встояти, – силовики мали значну перевагу в спецзасобах. Це був складний психологічний момент, і ми прийняли рішення, що треба «розкачувати» регіони. 19 лютого при допомозі небайдужих кам’янчан виїхали до Львова, де готувалися до продовження боротьби. А 20 лютого стався апогей розстрілу Майдану…

– Вийшло так, що влада Януковича впала через власну агресію…

– На мою думку, ці розстріли для режиму стали фатальними. Силовики відчули, що їх очікує розплата. Від цього напруження вони тікали, бо бачили – люди не зупиняються. І, мабуть, командири силовиків першими зрозуміли, до чого все йде – воювати із власним народом нереально. Тим паче, що в «беркутівців» не було власної ідеї, вони просто отримували додаткові гроші за свою роботу.

– Щодо ідей Майдану: Ви помічали, як вони набували нових обрисів?

– Майдан починався з Мустафи Найєма.

21 листопада він в одній із соцмереж написав, щоб усі виходили на Європейську площу. Вийти вперше людей спонукало бажання євроінтеграції України. Але, думаю, тоді мало хто розумів, що це таке і яким чином мало відбутися. Просто люди хотіли стати на європейський шлях. Уже потім вони озлобилися і виходили проти агресивних дій влади.

– Кам’янець загалом відчутно підтримував Майдан. А чи доводилося чути про земляків, які в Києві були по інший бік барикад?

– На Майдані зустрічав багато кам’янчан-патріотів, які усвідомлювали, що повинні боротися. Щодо антимайдану, то, звісно, кам’янчани і там були. Про це розповідали знайомі. Стояли переважно за гроші: дехто через скрутне становище, декому начальник наказав. Але вони не мали власної ідеї.

– А наскільки давалася взнаки роль опозиційних політичних сил у революції?

– На цю тему я багато розмірковував, і моя думка нині така: партії стали стрижнем, навколо якого гуртувався народ. Вони підтримували революцію, в тому числі й фінансово. Але, звісно, не в такому масштабі, як подавалося російськими ЗМІ, мовляв, усі заходи проплачені. Підтримували Майдан звичайні громадяни.

– Нині можна почути думку, що через Майдан ми накликали на Україну ще більшу біду, тож не варто було його починати…

– Вперше цю думку я почув у східному регіоні: «Нам же непогано жилося, долар був по вісім гривень. Навіщо робити Майдан?». Я їм пояснював, що такий «добробут» фейковий. У перспективі одного-півтора року все одно ми б отримали катастрофу. Якби Майдан не відбувся тоді, то він би стався 2015 року, адже Янукович готувався до повної узурпації влади.

– Відчуваєте позитивні зрушення після Майдану?

– Люди на Майдані загинули не просто так. Звісно, побудувати нову країну в одну мить неможливо, але зміни відбуваються. Думаю, Україна в перспективі може піти шляхом Польщі.

ЗАПАХ ВІЙНИ ПРИВІВ ДО ВІЙСЬККОМАТУ

Між поваленням влади Януковича і початком агресії Росії майже не було перерви, тож і порадіти народ не встиг. Біда на сході принесла набагато більше жертв.

– Дмитре, займаючись страйкболом, не виникало думки, що це «репетиція» війни?

– Ні. Це запитання мені не раз ставили. Але я не вірив у масштабний конфлікт на території України в ХХІ столітті. Таке здавалося фантастикою. Страйкбол приносив відпочинок і адреналін. У Кам’янці було близько 40 стабільних гравців зі страйкболу. Я знаю про сімох, які пішли добровольцями в зону АТО.

– Коли Ви прийняли таке рішення?

– 28 лютого з’явилася інформація, що Верховну Раду Криму захопили невідомі, а 1 березня стало зрозуміло, що це російські війська. Ми відчули запах війни. Я з товаришами одного дня прийшов до нашого військкомату. Звісно, тоді гарячкував і хотів, щоб якась мобілізація відбувалася негайно. Вийшов військовий комісар, заспокоїв нас і сказав, що є певний план дій.

Коли надалі посилилася ескалація, ми в Кам’янці намагалися організувати військову підготовку для охочих. Потім я зрозумів, що більше не можу на це все дивитися, і почав шукати спосіб потрапити на схід. Тоді добровольчі батальйони здавалися чимось незрозумілим, тож хотілося потрапити в офіційні війська. В травні з’явилася можливість вступити до 7-го Хмельницького батальйону територіальної оборони, що ми й зробили з братом Андрієм і другом Іваном Маланчуком. 6 червня нас мобілізували.

Правда, службу я бачив трохи по-іншому. Не зовсім зрозумілою є ідея створення батальйону. Немає ні бойової техніки, ні важкого озброєння. Лунали думки, що територіальні батальйони мають залишатися на місцях для захисту своїх районів, але стало зрозуміло, що це неможливо – ситуація на сході вимагала людського ресурсу.

Провівши у Хмельницькому три тижні, ми вирушили в зону АТО. Родичі тих, кого мобілізували в батальйон, навіть намагалися перекрити дорогу (добровольців у нас було небагато). Першим завданням стало посилення прикордонної служби та укріплення блокпостів між Харківською та Луганською областями. Потім нас перевели спочатку в одну бригаду, тепер – в іншу. Фактично, основним нашим завданням залишається контроль блокпостів, охорона мостів та інших об’єктів.

– Часто можна почути, що держава залишає напризволяще бійців, і вони виживають лише завдяки волонтерам.

– Держава про бійців дбає, питання лише в тому – наскільки. Фактично вона забезпечує бійців згідно зі стандартами, от тільки ці стандарти розробили дуже давно. Для воїнів Другої світової, можливо, такі умови були нормальними, адже вони не знали про центральне опалення, душ тощо. А сучасній людині потрібна термобілизна, якісний одяг. Ми від держави отримали статутні сталеві шоломи зразка Другої світової війни. Бронежилети для нашого батальйону не передбачені. Добре, що організували індивідуальні медичні аптечки. З озброєнням усе добре. Рядовий отримує зарплату 2400 гривень.

– Ставлення до служби у добровольців і мобілізованих дуже відрізняється?

– Це залежить від людини. Скажімо, пиячити можуть як одні, так і інші. Був випадок: коли ми їхали в потязі на схід, один із мобілізованих дзвонив до дружини з плачем: «Нас везуть на забій, через добу загинемо, прощавай!..». Навіщо дружині таке казати? У нас не все так погано. Або ж, бувало, військовий скаржиться рідним, що в нього немає того чи іншого, а сам хитається від сп’яніння. То про що можна говорити?

– Чи правда, що в лавах наших військ багато зрадників?

– Не вірю, що вони є в такій кількості, як розповідають. Звісно, на рівні Генерального штабу витікає деяка інформація, але це суттєво не впливає. Наведемо приклад: під час Другої світової війни в Польщі діяла Армія Крайова, яка боролася проти фашистів. 25% керівного складу були агентами гестапо, але це не заважало їй виконувати завдання. Від таких речей нікуди не дінешся. Були прорахунки військового керівництва, і сподіваюсь, що влада робить висновки.

– Які настрої в жителів сходу?

– Різні. Часто населення підтримує тих, хто їх контролює, побоюючись за життя. На виборах на Харківщині найбільше голосів отримав Опозиційний блок, потім – Комуністична партія. В цьому плані не дуже все добре. Сперечатися з такими людьми складно. Буває кажуть: «Та от навіть Європа визнала, що на сході немає російських військ». На запитання, звідки така інформація, відповідають: «Ну як, звідки? По каналу «Росія 24» показували».

І все ж ці жителі більше підтримують Україну.

– Дмитре, у Вас із братом є сім’ї, діти. Як рідні поставилися до рішення піти на війну?

– Це важка тема. Звісно, переживають і сумують. Але це обдумане рішення дорослих чоловіків, які мають свої переконання.

– Багато Ваших друзів-майданівців опинилися в зоні АТО?

– Так, але вони розкидані по різних підрозділах. Скажімо, Павло Білоус пішов на місяць пізніше за нас у військо, але потрапив у Дебальцеве, де постійні обстріли. Дехто брав участь у бойових операціях. Нині в батальйонах багато людей, які не їздили на Майдан, але добровільно пішли захищати країну.

– Після відпустки на Вас чекає те саме місце дислокації?

– Так, я повертаюся в батальйон. Але дуже хотів би поміняти підрозділ, щоб зайнятися чимось серйозним. Скажу відверто, минуло півроку служби – і це не те, до чого морально готувався. Я налаштовувався на справжні військові дії, а в нас спокійний район.

– Багатьох турбує запитання: що буде далі? Які у Вас думки щодо продовження конфлікту?

– На територію ДНР і ЛНР Росія завезла дуже багато військової техніки. Навіщо? Є три варіанти. Перший – стримувати нинішню ситуацію і не дати Україні наступати, другий – залякувати керівництво України, третій – підготовка до наступу в якомусь напрямку. Але у третій варіант я не дуже вірю, тим більше взимку. Навіщо їм наступати? Пробивати сухопутний шлях до Криму? Крим і так у них. Україна туди постачатиме продукти на комерційній основі, що нині й відбувається. Хоча Путіну потрібен блискавичний бліцкриг, миттєва переможна війна задля збереження власного рейтингу.

Наша ж армія може успішно оборонятися і не допустити російських військ вглиб України. Можна мати хороше озброєння і думати: якщо вб’ють, то закопають і поставлять табличку з номером. А можна стояти зі старенькою зброєю, але не боятися смерті. Мотивація відіграє велику роль, тому Росія не зможе нас подолати.

Дуже хочеться вірити, що ситуація в Україні завершиться так само, як закінчується «Вічний революціонер» у Івана Франка:

Розвалилась зла руїна,

Покотилася лавина,

І де в світі тая сила,

Щоб в бігу її спинила,

Щоб згасила, мов огень,

Розвидняющийся день?