ДОНЬКА ЮВЕЛІРА

У другій половині XIX ст. жив у Кам’янці-Подільському ювелір Шмуль ЛУВІЩУК. Було в нього семеро дітей. Троє з них народилися в першому шлюбі. Оскільки дружина Шмуля досить рано померла, він одружився вдруге, внаслідок чого сімейство ЛУВІЩУКІВ поповнилося ще чотирма дітьми. І сьогодні ніхто навіть словечком не згадав би цього кам’янецького єврея, якби не дві його доньки – Шейна та Хана, що стали полум’яними революціонерками. Причому настільки полум’яними, що радянська влада удостоїла їхні тіла високої честі покоїтися на найпрестижнішому радянському кладовищі – Новодівочому. Про старшу зі сестер – Шейну, яка увійшла в історію як Євгенія Самійлівна ШЛІХТЕР, ми розповідали в «ПОДОЛЯНИНІ» рівно два роки тому, а саме 16 січня 2009 р. Сьогодні настала пора поговорити про молодшу – Ганну Самійлівну КАРПОВУ.

НЕКРОЛОГ У «ПРАВДІ»

На відміну від старшої сестри, про Ганну Самійлівну не було статей у радянських енциклопедіях. Тож розповідь про неї розпочнемо з… некролога, оскільки він досить стисло і водночас досить повно подає відомості про нашу землячку. Тим паче, що некролог було опубліковано в самій «Правді» – 21 червня 1968 р. Підписали його чотири поважні установи: Свердловський райком КПРС (для довідки: тодішній Свердловський район Москви вузькою смугою тягнувся з центра радянської столиці та включав у себе Красну площу), два міністерства культури – СРСР і РРФСР, а також Державний історичний музей у Москві. Ось цей некролог (у перекладі українською мовою):

«Померла Ганна Самійлівна КАРПОВА, член партії з 1902 р., ветеран ленінської гвардії. Її як партійного пропагандиста і організатора добре знали робочі Невської застави Петербурга, Червоної Пресні в Москві, Бондюзького заводу колишньої В’ятської губернії. Г.С.КАРПОВА тривалий час перебувала на нелегальному становищі, неодноразово заарештовувалася. Після перемоги Жовтня, в 1921-1922 рр., Г.С.КАРПОВА керувала роботою губполітпросвіти, з 1922 до 1926 р. завідувала агітпропом Краснопресненського районного комітету партії. З 1929 до 1935 р. вона була ректором Московських обласних курсів марксизму, пізніше реорганізованих в обласний Комуністичний 

університет, а потім – у Вищу комуністичну сільськогосподарську школу. З 1935 до 1940 р. вона очолювала Московський інститут історії, філософії та літератури імені М.Г.Чернишевського (МІФЛІ). 

З 1940 до 1962 р. Ганна Самійлівна – директор Державного історичного музею. Г.С.КАРПОВА неодноразово обиралася до складу керівних партійних і радянських органів. Уряд високо оцінив заслуги Г.С.КАРПОВОЇ, нагородивши її двома орденами Леніна, орденом Трудового Червоного Прапора та медалями. Світла пам’ять про Ганну Самійлівну КАРПОВУ завжди житиме в серцях усіх, хто знав її та працював із нею».

ПОРТУГАЛЬСЬКИЙ ЛУЇШ

А тепер детальніше придивимося до життя Ганни Самійлівни. У цьому нам допоможе написана її внучкою Іриною (до речі, доктором фізико-математичних наук, а ще художницею, іконописцем) сімейна хроніка «Історія сім’ї Карпових». У передмові до неї Ірина Володимирівна зазначила: «Мені 75 років. Я думаю, що далі відкладати не варто. Пора записати все, що я пам’ятаю, що чула від старших, що змогла прочитати в дивом збережених листах – усе це відображає історію сім’ї КАРПОВИХ і людей, близьких до цієї родини, і, врешті-решт, час і епоху, в якій вони жили».

Звернемося ми і до низки інших джерел. Так, з укладеного Олексієм КІТЛІНСЬКИМ списку випускниць Кам’янець-Подільської Маріїнської гімназії довідуємося, що іудейка Хана ЛУВІЩУК народилася 8 серпня (за старим стилем) 1881 р., 1900 р. закінчила гімназію. Це був ювілейний – 30-й випуск «Маріїнки».

Декілька слів про прізвище ЛУВІЩУК, яке дуже мало схоже на єврейське. Допоміг розкрити таємницю цього прізвища Амнон-Юзеф ЛУВІЩУК – директор єврейського музею в Таллінні. Його дід Лейві-Іцхак ЛУВІЩУК – рідний брат Ганни Самійлівни. В одній з публікацій в естонській пресі Амнон-Юзеф розповів таке про свої корені: «Дідусь по батьковій лінії був потомственим ювеліром. Це була заможна родина з Кам’янця-Подільського, Україна. Прізвище ЛУВІЩУК походить від португальського Леві – Луїша, яке згодом набуло українського звучання. Наскільки я пам’ятаю з розповідей тата, наші предки були ювелірами ще в Португалії. Очевидно, це був довгий шлях через всю Європу в Україну».

Лейві-Іцхак продовжив сімейну традицію і став ювеліром, мав крамницю в Ризі, декілька антикварних фірм на Балтійському узбережжі. Амнон-Юзеф повідав і про трагедію цієї гілки ЛУВІЩУКІВ: «Одного разу, коли татові було 15 років, повернувшись додому з гімназії, він виявив, що на будинок, в якому була крамниця і де вони жили, скоєно напад. Убили всіх: бабусю, дідуся, прислугу. Батькові пощастило залишитися живим, оскільки саме тоді він був у гімназії».

Нахабою, що вчинив злочин, виявився компаньйон Лейві-Іцхака. Фірму було розграбовано, але викраденими виявилися тільки муляжі, а справжні коштовності зберігалися в надійному місці, про яке знав уцілілий 15-річний Абрам. Ці гроші дуже знадобилися йому. Він закінчив Базельський університет, став доктором економічних наук і продовжив сімейний ювелірний бізнес…

ВЕРТИНСЬКИЙ

Закінчивши гімназію, 19-річна Ганна подалася до Києва, де проживала її старша сестра Євгенія зі своїм чоловіком – революціонером Олександром ШЛІХТЕРОМ. Тут Ганна опинилася в оточенні революційної молоді, познайомилася з Левом Яковичем КАРПОВИМ, з яким через чотири роки одружилася.

Ірина КАРПОВА пише в сімейній хроніці:

«У той час думаюча частина молоді прагнула поліпшити життя в Росії. Мало хто розумів, як це зробити і що є добро. У повітрі носилися ідеї про необхідність змін. Різні верстви суспільства пропонували свої рецепти. Ліберали – просвітництво і земства, соціалісти – земельну реформу, крайні радикали («Народна Воля») – терор, революціонери – агітацію та пропаганду серед робітників ідеї насильницького повалення влади та побудови соціалістичного суспільства. 

У провінційному Кам’янці-Подільському життя текло спокійно і ліниво. Це ніяк не влаштовувало юну Аню. Вона розповідала мені: «Уявляєш, як нудно було жити в нашому місті. Треба було ходити в капелюсі, в косі повинен був бути бант, потрібно було неодмінно брати участь в аматорських виставах. У нас у місті жив тоді високий молодий чоловік, що ходив з бантом, він спав на скрині в передпокої однієї пані, дуже непогано співав. Як з’ясувалося потім, це був Олександр ВЕРТИНСЬКИЙ. Він був душею нашого театру. Але все це – така нудьга». А я думала: «Як чудово!»

Бабуся продовжувала: «Як тільки я закінчила гімназію, то обстригла косу, наділа косоворотку і поїхала до Києва, де відразу ж зайнялася революційною агітацією серед залізничних робітників». Потім вона перебралася до Петербурга. Ганна Самійлівна вела життя, повне небезпек і пригод. Зокрема, її тримали в Лук’янівській в’язниці у Києві та в Олексіївському равеліні Петропавлівської фортеці в Санкт-Петербурзі».

У спогадах Ганни КАРПОВОЇ, переданих її внучкою Іриною, привертає увагу згадка про Олександра ВЕРТИНСЬКОГО, про те, що в молодості цей знаменитий співак деякий час жив у місті над Смотричем, тут співав, грав у спектаклях. На жаль, підтвердити чи спростувати цей пізній спогад, переданий через треті руки, поки що немає можливості. Можливо, уточнити факт перебування ВЕРТИНСЬКОГО в нашому місті, а при нагоді доповнити деталями допоможуть архівні пошуки. Проте насторожує той факт, що 1900 р., коли Ганна ЛУВІЩУК закінчувала кам’янецьку гімназію, уродженцеві Києва Олександрові ВЕРТИНСЬКОМУ було всього 11 років. То чи не нашарувалися часом київські спогади «бабусі Ганнусі» на кам’янецькі?

ПІДСТУПНА ПАНЧОХА

У квітні 1906 р. Ганну Самійлівну звільнили з Петропавлівської фортеці. Із чоловіком вона перебралася до Фінляндії, де подружжя революціонерів змогло трохи відпочити. За сімейною легендою, у Фінляндії стався один курйозний випадок. Ганна Самійлівна була тоді скарбником партії більшовиків. В якийсь момент на прогулянці, де було багато філерів (агентів таємної поліції), їй довелося заховати всю партійну касу в панчоху. Який же був загальний жах, коли з’ясувалося, що гроші непомітно вислизнули з панчохи. Врешті-решт, усе якось обійшлося.

«ТІЛІ-БОМ, ТІЛІ-БОМ…»

1907 р., коли революційний рух пішов на спад, Лев КАРПОВ повернувся до навчання в технічному училищі. Він жив у Москві нелегально – за паспортом Миколи ЛУНАЧАРСЬКОГО (брата майбутнього наркома освіти Анатолія ЛУНАЧАРСЬКОГО), а вчився під своїм прізвищем.

1907 р. в Києві у КАРПОВИХ народився син Володя (батько автора «Сімейної хроніки КАРПОВИХ» Ірини КАРПОВОЇ), а 1912 р. у Фінляндії – його брат Юрій. Між народженням синів Ганна Самійлівна закінчила історико-філологічне відділення Московських вищих жіночих курсів. 

Сім’я жила в основному в Москві, іноді недовго в Києві. Одного разу в Києві будинок, в якому жили КАРПОВИ, загорівся. Ганни Самійлівни не було вдома, а Лев Якович узяв маленького Володю, свої креслення, документи і вийшов на вулицю. Там вони з Володею весело виспівували: «Тили-бом, тили-бом, загорелся кошкин дом» (до речі, ці рядки з дитячого фольклору згодом прислужилися Самуїлові МАРШАКУ). За цим заняттям їх і застала Ганна Самійлівна.

КАНІФОЛЬ І СКИПИДАР

1910 р. Лев КАРПОВ закінчив училище, блискуче захистивши дві дипломні роботи. Ще навчаючись, Лев Якович став працювати над впровадженням у промисловість нового методу отримання каніфолі та скипидару з деревини. Перетворити в заводський технологічний процес наукову ідею, запропоновану та розвинену кількома ученими, вдалося завдяки конструкторській винахідливості, невтомній діяльності та наполегливості КАРПОВА. Він розробив технологічний процес отримання скипидару та каніфолі з пнів. Було спроектовано та побудовано два екстракційні каніфольно-скипидарні заводи, один із них у Фінляндії.

Отримана каніфоль перевершувала за якістю і дешевизною найкращі французькі та американські сорти. У роботі брав участь біохімік Борис ЗБАРСЬКИЙ – знаменитий уродженець Кам’янця-Подільського, який згодом прославився бальзамуванням тіла ЛЕНІНА. Борис Ілліч надалі став незмінним учасником та опорою для Льва Яковича в багатьох справах.

ГЛАЗУНОВ

1915 р. КАРПОВУ запропонували стати директором хімічного заводу в селі Бондюга. Він входив до Волзько-Камського об’єднання хімзаводів товариства Ушакових.

Сім’я директора жила у великому, високому дерев’яному будинку із садком, розташованим на гірці, недалеко від лісу. Взимку діти каталися на санчатах і лижах. Разом із родиною КАРПОВИХ у Бондюгу приїхала молоденька вчителька хлопчиків – Іда Матвіївна, яка випадково в Москві прочитала в газеті оголошення про місце домашньої вчительки хлопчиків у сім’ї, що їде на Урал. Іда Матвіївна залишалася близьким другом усієї сім’ї аж до своєї смерті в середині 1960-х рр.

Сім’я КАРПОВИХ вела в селі цілком забезпечене життя. Тож Ганна Самійлівна могла допомагати своїм рідним і близьким у Києві та Москві. Так, у Москві жила її сестра Белла, молодша від Ганни на 15 років.

Ганна ставилася до Белли з материнською турботою. Белла, зубний лікар за фахом, була красунею, людиною доброю і чуйною. У листах з Бондюги Ганна ділиться з Беллою усіма своїми турботами. Постійно згадує про вислані гроші, благає, щоб сестра витрачала їх на гарне харчування і, якщо треба, то на лікування. У свою чергу, Белла дуже допомагала Ганні з облаштуванням побуту, присилаючи з Москви безліч необхідних речей, починаючи з іграшок та ялинкових прикрас, скатертин, килимів, картин і закінчуючи сушеними овочами та лижами.

Турбуючись про Беллу, Ганна часто застерігала її від хибних кроків. Так, 1915 р. композитор Олександр ГЛАЗУНОВ проявляв увагу до Белли ЛУВІЩУК. Він возив її на концерти, в ресторани. Ганна писала сестрі про ГЛАЗУНОВА: «Він людина немолода, освічений життям, бачив на своєму віку дуже багато цікавих людей. Що може змусити таку людину приходити до тебе і роз’їжджати з тобою по Москві? Боюся, як би ти через свою наївність не потрапила в яку-небудь халепу… Без близьких людей взагалі не прийнято бувати в ресторанах. Пробач, Беллочка, але така людина надто дорожить часом, щоб витрачати його даремно».

ПАСТЕРНАК

У жовтні 1916 р. в сім’ї КАРПОВИХ поселився Борис ПАСТЕРНАК. Він працював на заводі: складав мобілізаційні списки робітників, списки тих, що мають звільнення і відстрочку від військової служби. Борис Леонідович займався російською мовою з Володею КАРПОВИМ. У листах до батьків (із жовтня 1916 до квітня 1917 р.) ПАСТЕРНАК, описуючи своє життя на Бондюзькому заводі, часто згадує сім’ю КАРПОВИХ.

Лев Якович давав особливі вказівки для отримання відстрочок від армії потрібним на заводі людям. Проте педантичність КАРПОВА завадила йому дати таку вказівку щодо ПАСТЕРНАКА. Борис Леонідович жив у нього в будинку і займався з його дітьми. Тож Лев Якович не хотів, щоб про нього думали, що він допомагає своїм людям. Виручив Борис ЗБАРСЬКИЙ. Він поїхав разом із Борисом в Єлабугу, де засідала призовна комісія. Там знайшовся молодий військовий лікар, який зрозумів, що Борис – син великого художника. Решта комісії цього імені не чула. Так ПАСТЕРНАК назавжди отримав звільнення від військової повинності…

ХІМІЧНЕ МИСЛЕННЯ

У с.Бондюга в домі Льва та Ганни КАРПОВИХ, крім Бориса ПАСТЕРНАКА, часто гостювали письменник Євген ЛУНДБЕРГ, революціонер Олександр ШОТМАН, з яким КАРПОВИ познайомилися у Фінляндії. У домі постійно бував Борис ЗБАРСЬКИЙ із дружиною та сином. Син ЗБАРСЬКИХ – Ілля – був ровесником Юри КАРПОВА. Хлопчики подружилися. Ця дружба збереглася на все життя.

Колишній слюсар, а згодом радянський маршал Кирило МЕРЕЦКОВ писав про Льва КАРПОВА: «Турботу про побут робітників він виявляв надзвичайну. Цілком невибагливий і невимогливий у всьому, що стосувалося його особисто, КАРПОВ був невблаганний, якщо бачив, що про інтереси робітників забувають. Не прощав він і тоді, коли з чиєїсь халатності та недбайливості страждало виробництво».

Влітку 1917 р. в Бондюгу приїжджав біохімік Олексій БАХ – майбутній академік АН СРСР, Герой Соціалістичної Праці. Він після Лютневої революції повернувся в Росію із Женеви. Олексій Миколайович приїхав у Бондюгу відвідати Бориса ЗБАРСЬКОГО, який у нього спочатку вчився, а, закінчивши Женевський університет, працював. БАХ так передав свої враження від спілкування зі Львом КАРПОВИМ: «У нього було те «хімічне мислення», яким так дорожив Дмитро МЕНДЕЛЄЄВ і яке дає можливість хіміку швидко асоціювати факти і концепції з галузей, що лежать за межами його фаху. Зокрема, я був здивований тією легкістю, з якою Лев Якович орієнтувався в питаннях біохімії, над якими я працював і з якими він раніше був дуже мало знайомий».

1928 р. село Бондюга стало селищем міського типу Бондюжськ, а 1967 р. – містом Менделєєвськ. А Бондюзький хімічний завод нині відомий як ВАТ «Хімічний завод ім.Л.Я.Карпова».

МІЖ БІЛИМИ І ЧЕРВОНИМИ

У грудні 1917 р. Лев Якович виїхав у Петроград. ЛЕНІН запропонував КАРПОВУ очолити хімічну промисловість. З ініціативи КАРПОВА навесні 1918 р. при хімічному відділі Вищої ради народного господарства (ВРНГ) було створено спеціальну комісію з організації виробництва на основі російської природної сировини. 

В рамках цієї комісії Лев Якович, за рахунок колосальної напруги сил, заклав фундамент і зрушив із мертвої точки декілька важливих напрямків. Це отримання синтетичного каучуку, розвиток виробництва алюмінію, отримання радію з уранової руди.

Ганна Самійлівна з дітьми залишалася в с.Бондюга аж до осені 1918 р. Саме тоді в Поволжі повстав полонений чехословацький корпус, який примкнув до білого руху, тож залишатися в селі стало небезпечно. Треба було перебиратися до Москви, яка знову стала російською столицею, куди з Петрограда переїхали всі урядові установи. 

Ганна Самійлівна разом із синами та домашньою вчителькою Ідою Матвіївною в супроводі двох відданих сім’ї робітників – МАРТИНОВА та КЛИМОВА – виїхала з Бондюги пізньої осені з останнім пароплавом. До цього часу лівий берег Ками був під контролем білих, правий – червоних. Пароплав віз золотий запас, який зберігався на заводі з часів його засновника – Капітона УШАКОВА. Білі стали обстрілювати пароплав, капітан викинув білий прапор. Тоді МАРТИНОВ і КЛИМОВ спустили на воду човен і допомогли перебратися туди жінкам і дітям. Стали гребти до правого берега, по них стріляли. Нарешті, вони дісталися до лісосплавних плотів, які густо вкривали воду біля берега. Всій компанії довелося бігти по колодах, що плавали. Але все скінчилося щасливо: вони встигли сісти на останній пароплав, який вирушав до Казані. 

У Москві родина КАРПОВИХ деякий час жила в готелі «Метрополь», так само, як і сім’ї інших членів уряду. Незабаром Володя КАРПОВ вступив до школи.

У жовтні 1918 р. колегія хімвідділу під головуванням Льва КАРПОВА ухвалила створити Центральну хімічну лабораторію. Її директором став Олексій БАХ, його заступником – Борис ЗБАРСЬКИЙ.

ЗАПІЗНІЛИЙ ДІАГНОЗ

Здоров’я Льва Яковича підірвали роки в’язниць, заслань, величезне напруження сил, якого вимагала робота наркома. Влітку 1920 р. хірург ВОРОБЙОВ розкрив фурункул на шиї КАРПОВА. Ослаблений організм не зміг здолати інфекцію, що потрапила в кров під час операції. Лев Якович довго хворів. Знамениті московські лікарі лікували його від усіляких хвороб, яких у нього не було. Правильний діагноз поставив знаменитий Дмитро Дмитрович ПЛЕТНЬОВ. Він відразу визначив сепсис із фокусом у серце. Але було вже запізно. 

6 січня 1921 р. Лев КАРПОВ помер. Поховали його на Красній площі. Могила Льва Яковича розташована навпроти Державного історичного музею, який згодом довгий час очолювала Ганна Самійлівна КАРПОВА.

25 жовтня 1922 р. Центральну хімічну лабораторію перевели в новий будинок, причому вона отримала і нову назву – Хімічний інститут ВРНГ ім.Л.Я.КАРПОВА. 

А неофіційно його називали Карповським інститутом. Офіційне відкриття інституту відбулося 10 грудня 1922 р.

У листопаді 2008 р. відзначався 90-річний ювілей Карповського інституту. Один із промовців тоді сказав: «Москву неможливо уявити без Карповського інституту, так само, як і без Большого театру».

Після смерті Льва Яковича постановою уряду за підписом ЛЕНІНА сім’ї КАРПОВИХ надали квартиру на території інституту. Ганна Самійлівна з хлопчиками оселилися у флігелі в глибині саду. Квартира була двоповерховою, чотири кімнати нагорі, а кухня, ванна й одна невелика кімната – внизу. Тут Ганна Самійлівна мешкала майже 30 років – до 1959 р. У саду було повно небачених квітів і рослин, особливо багато – бузку найрізноманітніших кольорів. Після війни сад став занепадати, нині його більше немає.

ІФЛІ

1932 р. Ганна Самійлівна вдруге вийшла заміж. Її чоловіком став Борис Абрамович АЗАРХ – інженер, конструктор льонопрядильних машин. Диплом інженера Борис Абрамович здобув у швейцарському Базелі. До речі, того ж 1932 р. у Державному видавництві легкої промисловості побачила світ 160-сторінкова книга Бориса АЗАРХА «Про наслідки шкідництва в текстильній промисловості».

У 1935-1940 рр. Ганна Самійлівна була ректором Інституту філософії, літератури та історії (ІФЛІ). Це був унікальний у довоєнний час виш – елітарний заклад на кшталт пушкінського ліцею, створений радянською владою тоді, коли стало ясно, що потрібні високоосвічені люди, аби мати зносини з чужоземними державами. Блискучі викладачі, чудове середовище, творча атмосфера і непросте життя – ось що відрізняло ІФЛІ в ті роки. Дуже багато поетів, письменників, філософів, істориків закінчили цей інститут. Там навчалися Олександр  ТВАРДОВСЬКИЙ, Костянтин СИМОНОВ, Сергій НАРОВЧАТОВ, Сергій ГУДЗЕНКО, Давид САМОЙЛОВ, Юрій ЛЕВІТАНСЬКИЙ, Лев КОПЕЛЄВ і багато інших – майбутня культурна еліта країни. З ІФЛІ вийшла плеяда радянських романтиків, шляхетних лицарів революції. Під час Фінської і Великої Вітчизняної воєн дуже багато іфлійців пішли на фронт добровольцями. Багато загинуло, серед них талановиті поети Павло КОГАН, Михайло КУЛЬЧИЦЬКИЙ і багато-багато інших. Ті, що залишилися серед живих, з часом прозріли, їх погляди на події в країні змінилися. 

Ганна Самійлівна була ректором ІФЛІ за часів великого терору. Вона в міру своїх сил рятувала від репресій співробітників і студентів інституту.

Доктор історичних наук Юрій Павлович ШАРАПОВ-АНТОНОВ, який у 1937-1941 рр. навчався на історичному факультеті ІФЛІ, 1990 р. згадував: «Ректором інституту тоді була Ганна Самійлівна КАРПОВА, член партії з 1904 р. Коли нас виключали з ВЛКСМ за те, що арештовували наших батьків і матерів, вона була безсильна проти Сокольницького райкому комсомолу. Але за весь час, аж до 1940 р., поки її не зняли з роботи, вона не дала виключити з інституту жодного сина, жодної доньки репресованих батьків, посилаючись на конституційне право на освіту…»

Літературознавець Віталій ОЗЕРОВ, випускник ІФЛІ 1940 р., писав: «Репресії зачепили й ІФЛІ, хоча, можливо, менше, ніж інші виші. В цьому, безумовно, незабутня заслуга дуже авторитетного директора Ганни Самійлівни КАРПОВОЇ».

Ганні Самійлівні у справі порятунку дітей репресованих батьків надавав неоціненну допомогу Яша ДОДЗІН. Він був секретарем парткому ІФЛІ та куратором інституту від НКВС. Яша – герой громадянської війни, комісар Червоної армії, був важко поранений на фронті, але одужав після поранення і пішов на партійну роботу. Яша був рідкісним винятком серед своїх колег із НКВС. Нині практично неможливо уявити, щоб працівник такої організації діяв по совісті, рятував людей, постійно ризикуючи життям.

МУЗЕЙ

1940 р. Ганну Самійлівну призначили директором Державного історичного музею в Москві. Вона очолювала музей понад 20 років – до 1962 р., коли її на посаді директора змінив Василь Гаврилович ВЕРЖБИЦЬКИЙ.

Ірина КАРПОВА пише: «Співробітників музею вражало те, що у всіх своїх рішеннях Ганна Самійлівна керувалася виключно здоровим глуздом. Внутрішня свобода, притаманна їй упродовж усього життя, – ось що відрізняло Ганну Самійлівну від її заступників».

ВІЙНА

До жовтня 1941 р. вся сім’я Ганни Самійлівни роз’їхалася. Зокрема, її чоловіка Бориса Абрамовича у вересні 1941 р. відрядили в Новосибірську область – у місто Тогучин, де був центр із заготовки льону. Під час війни цей матеріал був дуже затребуваний.

Історичний музей, директором якого була Ганна Самійлівна, частково евакуювався. Вона готувала подальшу евакуацію 

експонатів.

Для Ганни Самійлівни було нереально вибратися з Москви поїздом. У музеї були кінь і візник, симпатичний старий. Ось вони і вивезли Ганну Самійлівну з міста в Александров, а там їй уже вдалося сісти в поїзд і на початку листопада дістатися до Новосибірська, де вона зустрілася з Борисом Абрамовичем. Поселилася Ганна Самійлівна на ліжку в гуртожитку вчителів. Вона відразу стала шукати роботу. Їй запропонували декілька місць: від завідувачки сільської школи до завідувачки обласного парткабінету. В останньому випадку надавалося житло: невеликий будиночок на околиці Новосибірська. «Треба брати, що дають, – писала вона синові Володі. – Тут у мене буде домашній центр».

Проте вже в грудні Ганна Самійлівна отримує виклик від Нар-

комату освіти і на початку січня 1942 р. повертається в Москву. Внучка Ірина КАРПОВА так описала тодішній московський побут своєї бабусі: «Посеред великої кімнати поставили цегляну піч прямо на паркет. У цю кімнату виходили двері ще двох кімнат, менших. Крім того, була окрема велика кімната, яка зовсім не опалювалася. Там гинув рояль. Світла не було, каналізація не працювала, воду приносили з інституту, розташованого метрів за сто від будинку. Цікаво, що в листах Ганни Самійлівни немає жодного слова скарги на труднощі побуту або своє погане самопочуття. А їй вже було близько шістидесяти років. В евакуації вона одного разу зірвалася з підніжки переповненого трамваю та сильно вдарилася, але ні слова про це немає в її листах. Я про це дізналася вже після війни. Ганна Самійлівна завжди була діяльна, оптимістична і готова пожертвувати всім заради близьких».

У цей час Ганна Самійлівна багато працювала. Вона керувала організацією виставок, які влаштовувалися в історичному музеї за матеріалами, зібраними його співробітниками на звільнених від німців територіях.

ПО ВІЙНІ

У червні сорок п’ятого року Ганна Самійлівна взяла внучку Ірину на Парад Перемоги. Та потім згадувала: «Ми стояли біля ГУМу і бачили, як офіцери кидали німецькі прапори на землю перед Мавзолеєм. Пішов тихий літній дощ, на липах були світло-зелені молоді листочки, по них шарудів дощик. Після закінчення параду ми вирушили до Музею, в бабусин кабінет, пити чай з булочками. Кабінет був обставлений старовинними меблями з червоного дерева. Стояли канделябри. Надзвичайне почуття радості та спокою охопило мене».

1948 р. почалася кампанія державного антисемітизму, що проводиться під виглядом «боротьби з космополітизмом». Ця кампанія зачепила і Ганну Самійлівну. Вона потрапила у винятково скрутне становище. Її звинувачували в ідеологічних помилках, допущених в експозиціях музею. Врятували Ганну КАРПОВУ академік Борис РИБАКОВ і професор Олександр БРЮСОВ (молодший брат знаменитого російського поета Валерія БРЮСОВА), які тоді працювали в музеї. Вони вчинили надзвичайно сміливо і шляхетно – взяли провину на себе. Вони зуміли якимось незбагненним чином довести, що за ідеологію відповідають вони, а Ганна Самійлівна веде чисто адміністративну роботу.

ТЕЛЕФІЛЬМ

1958 р. на телебаченні було показано документальний фільм «Пам’ятні зустрічі», в якому троє очевидців, серед них і Ганна КАРПОВА, згадують про свої зустрічі з ЛЕНІНИМ. Фільм зберігся, тож охочі можуть побачити та почути нашу землячку. В описові фільму цей епізод представлено так:

«Ганна Самійлівна КАРПОВА, член партії з 1902 р., згадує перший виступ ЛЕНІНА на відкритому мітингу в Росії в 1906 р., під час зборів «ліберальної буржуазії» – партії кадетів, під час якого кадети намагалися спростувати чутки про їх угоду з урядом. ЛЕНІН, одержавши слово в дебатах після основної доповіді, зумів захопити увагу слухачів і взяти гору в дискусії».