Четвер, 28 Березня 2024 р.
18 Вересня 2015

«РОЗВОРУШИЛА МЕРТВЕ ЦАРСТВО – КАМ’ЯНЕЦЬ»

У Галичині знаменитою родиною діячів українського театру були Стадники. Це передусім актор, режисер, педагог і перекладач Йосип Стадник (1876-1964) і його дружина Софія Стадникова (1888-1959) – драматична акторка й співачка (драматичне сопрано). На театральну стезю стали і їхні діти – актор, співак і режисер Ярема Стадник (1903-1946) та драматична актриса й співачка (сопрано) Стефа Стадниківна.

Софія Стадникова та Йосип Стадник  на початку XX століттяЗвернімо увагу на особливість тодішніх галицьких прізвищ: якщо чоловік був Стадник, то дружина – Стадникова, син – Стадник, а донька – Стадниківна.

Незадовго до смерті, у 1956-1958 роках, Софія Стадникова написала у Львові спогади «На службі в галицької Мельпомени». Їх було опубліковано в березні 1989 року у львівському журналі «Жовтень» (нині «Дзвін»). Є в цих спогадах цікаві сторінки, пов’язані з Кам’янцем-Подільським.

Варто зауважити, що в ті часи Львів, в якому діяв Руський народний театр, актором, режисером і директором якого був Йосип Стадник, а актрисою – його дружина, і Кам’янець-Подільський, куди цей театр відправився на гастролі, належали до різних держав: відповідно – Австро-Угорщини та Російської імперії. Отже, у спогадах мова піде про закордонні гастролі Руського народного театру. І ще для орієнтації в часі, бо події в спогадах чітко не датовано, вкажемо, що Стефа Йосипівна Стадниківна народилася 20 вересня 1912 року в Тернополі.

Отже, Софія Стадникова згадувала: «Ще перед уродженням Стефи, десь 1909 року, Йосип Стадник дістав дозвіл від російського генерал-губернатора на в’їзд з трупою до Кам’янця-Подільського. Правда, були ми тоді і в Жмеринці. З Чернівців їхали фірами, було 28 великих підвід, і ціла трупа їхала на ці гастролі з декораціями і цілим майном». Згодом Ярослав Коваль у нарисі «Софія та Йосип», опублікованім 1989 року, так прокоментував повідомлення Софії Стадникової про 28 великих підвід: «Сьогодні важко собі уявити таку подорож, тепер ми вважаємо себе втомленими після того, як проспали добу в спальному вагоні, так змінилися часи й поняття».

Далі Софія Андріївна розповіла таке: «Приїхали на малу границю. Настрій був чудовий. Театральна молодь співала народні українські пісні. Урядники митниці вийшли слухати пісень». Цікаво, чи сьогодні наші митники переймаються українськими піснями?

Тепер щодо самих гастролей у місті над Смотричем: «Шість тижнів гостювали ми в Кам’янці-Подільському. Софія Стадникова.jpgПубліка приймала вистави із захопленням, ішли народні п’єси, перекладні, опери й одна оперета «Циганський барон». По кожній дії гучні овації. На сцену кидали гірлянди, квіти, а студенти за своєю звичкою кидали на сцену свої кашкети – потім юрбою йшли за куліси відбирати». Як зауважив Ярослав Коваль про кашкети, «може, то було практиковане, щоби мати претекст (тобто, привід – О.Б.) зайти на сцену, зблизька побачити артистів або й познайомитися».

Як відомо, у той час у Кам’янці-Подільському ще не було університету, але було технічне училище, в будинку якого 1918 року якраз і розмістився державний український університет (нині це головний корпус нашого національного університету імені Івана Огієнка). Тож, можливо, під студентами авторка спогадів мала на увазі учнів технічного училища.

Знову надамо слово Софії Стадниковій: «Пам’ятаю, мешкали ми в гарному будиночку з верандою, над прірвою на горі. Михась Кіндратюк, довголітній наш реквізитор, розклеював афіші по місті, мешкав усе з нами. Рано виходив на подвір’я, співав весело і ставив самовар». Цікаво, де ж був той гарний будиночок з верандою? Тепер, коли спливло понад століття з часу гастролей Руського народного театру, навряд чи він зберігся.

Згадала актриса і свою найпам’ятнішу роль: «Весело було, я грала Марусю Богуславку. Але вже далі не їздила з трупою. Усі виїхали з Кам’янця, із щирим жалем прощалися глядачі з акторами, а актори – із глядачами».

Якщо авторка спогадів не помилилася і мова справді йде про 1909 рік, то тоді подільським губернатором був Олександр Ейлер (праправнук знаменитого математика Леонарда Ейлера). У спогадах читаємо: «У день останньої вистави Стадник зайшов до губернатора дякувати за гостинність. Той прийняв його прихильно, побажав трупі дальших успіхів, навіть написав листа до справника у Проскурові й передав».

Тепер про поїздку до Проскурова (нинішнього Хмельницького): «Їхали всі на «перепустки», бо виробляти паспорти було дуже довго й дорого. Багаж фургонами, а люди диліжансами поїхали до Проскурова. Уночі виїхала вся трупа, по вісім на одному, шість на сідалах, два біля візника. Дві пари коней при кожному. Вранці докотилися до Дунаївців, там був довший постій і зміна коней. Під вечір другого дня дісталися до Проскурова (їхали 18 годин). Два дні відпочивали, а Стадник, полагодивши всі формальності, давав вистави, які мали великий успіх».

Як раніше вже зауважила Софія Андріївна, далі вона не їздила з трупою. У мемуарах вона зазначила: «Я виїхала з Кам’янця-Подільського фіакром, через пором до Хотина, а відтак до Тернополя, де театр мав перейти з Проскурова». І далі (у тому ж абзаці) йде розповідь про народження доньки: «У Тернополі я народила Стефуню, а чоловік не міг натішитися, що дівчинка, бо були вже два хлопчики – Ярема і Михась. Я дуже коротко відпочивала (усього 14 днів). Була біля мене моя матуся і дівчина. Прийшли місцеві громадяни мене просити, щоб я виступила в ролі Марусі Богуславки. Я відмовилася, бо таки була ще ослаблена, але вони так просили, що мусила погодитись і таки грала».

Таке надзвичайно тісне зближення в розповіді двох подій – гастролей у Кам’янці-Подільському та народження доньки, а також зауваження, що Софія Андріївна «вже далі не їздила з трупою», наштовхує на думку, що в місті над Смотричем актриса грала на сцені вагітною. Оскільки, як ми вже зазначали, Стефа Стадниківна народилася 20 вересня 1912 року, то, цілком можливо, що гастролі Руського народного театру в Кам’янці-Подільському відбувалися не «десь 1909 року», як зазначено в спогадах, а влітку 1912 року. Тож театрознавцям є поле для досліджень…

Утім у монографії доктора мистецтвознавства Мирона Черепанина «Музична культура Галичини: друга половина XIX – перша половина XX століття», виданій 1997 року в Києві, читаємо, що саме у вересні 1909 року відбулися Софія Стадникова в ролі Марусі з п’єси Михайла Старицького «Ой не ходи, Грицю»перші гастролі очолюваного Йосипом Стадником театру до Кам’янця-Подільського та Проскурова. Автор указує, що найбільший успіх мали опери «Галька» Станіслава Монюшка, «Продана наречена» Бедржиха Сметани та «Жидівка» Джакомо Мейєрбера. Мирон Васильович також цитує львівську газету «Діло» за 1909 рік, яка, посилаючись на якусь місцеву кам’янецьку газету, писала: «Українська трупа з видатними драматичними і вокальними артистичними силами, добрим оркестром і гарними обстановками п’єс трохи розворушила мертве царство – Кам’янець». Тож із датою гастролей – 1909 рік – Софія Стадникова в спогадах не помилилася.

А ще, читаючи мемуари Софії Стадникової, подумалося: ось якби тепер до нас, у Кам’янець-Подільський, на шість тижнів завітав би театр зі Львова, Києва чи іншого театрального міста, як би приймали його кам’янчани? Чи розворушив би він сучасний Кам’янець? Чи часи настільки змінилися, що нам набагато ближче дійство мистецько-музичної «Республіки», аніж театру?