КАМ’ЯНЕЦЬКІ ПЕРЕХРЕСТЯ

Закінчуємо публікувати розділ «Поділля. Сава Божко» із автобіографічного твору українського поета Тереня Масенка «Роман пам’яті», виданого 1970 року в Києві (початок зроблено 13, 20 та 27 липня).

Необхідні пояснення наведено в дужках.

Олег БУДЗЕЙ.

БОЖКО ТА ДІВЧИНА: ДВІ ВЕРСІЇ

Одного похмурого дня пізньої осені, коли над Холодною Горою пливли мокрі хмари, сіявся колючий холодний дощик і віяв пронизливий вітер, Сава Захарович зустрів біля промтоварного магазину дівчину років сімнадцяти, може, ученицю останнього класу. Вона була в стареньких латаних черевиках, які промокли, в тоненькому і старому пальті – так бідно й не по сезону зодягнута! Зі своєю постійною невимушеною прямотою Божко намовив дівчину не бентежитися його щедрістю, бо він – відомий український письменник, у нього оце тепер – несподівано й тимчасово – так багато грошей, що їх і кури не клюють… Савка завів дівчину в магазин, вона червоніла, відмовлялася, страшно збентежена, а він купив їй усі речі, одяг із голови до ніг…

«А тепер, дівчинко, зайдемо до гастроному, – поважно каже Божко незнайомій. – Я куплю іще горілки, хліба, ковбаси та підемо до твого батька в гості. Я розкажу йому, хто я і чому так зробив… Щоб він не подумав чогось кепського…».

Божко іще на початку розмови довідався в дівчини, що батько її робітник ХПЗ (напевно, під цією абревіатурою мається на увазі тодішній Харківський паровозобудівний завод, а нині державне підприємство «Завод імені В’ячеслава Олександровича Малишева». – О.Б.), що в них у родині шестеро хлопчаків і дівчат. І є ще зовсім малі… Коли виходили з промтоварної крамниці, пакунків у них не було. Все нове було на дівчині, а старе Савка наказав викинути, щойно вийшли з дверей. Батьки дівчини здивовані, та починається маленький бенкет. Божко й робітник ХПЗ добре випили, довго розмовляли про життя, до півночі співали пісень… Потім, якось за вечерею у їдальні Будинку Блакитного, коли сиділи за одним столом Остап Вишня, Вухналь і Дукин, Божко, весело закінчуючи коротку розповідь про ту історію, з чисто філософським заглибленням, роздумливо сказав: «А знаєте, батько тієї дівчини, розумний і добрий чоловік, випитуючи в мене, як багато грошей я витратив на його дочку, подумав, що я – химерний дивак і дурень безнадійний…» – І сам засміявся – без досади та образи.

Цей епізод підтверджує книжка мемуарів Григорія Костюка «Зустрічі і прощання», щоправда, виклад подій відрізняється від варіанту Тереня Масенка:

У пошуках розваг, вони з Антоном Диким (письменники Іван Кириленко й Антон Дикий – друзі Сави Божка. – О.Б.) познайомилися й почали бувати в гарної дівчини з робітничої родини. В родині була ще молодша 17-річна сестра. Родина жила сутужно. Мати сяк-так намагалася одягнути старшу дочку, бо ж на відданню. А дочка радо приймала молодих людей, маючи на це свої плани. Але це були зальотники не з тих. Їм потрібно було тільки розважатись. У ці розваги втягли вони і Божка. Божко приглянувся до молодшої 17-річної сестри. Заговорив із нею. Та поскаржилася, що мусить усе доношувати зі старшої сестри. І старе пальто, і потерту суконку, і стоптані черевики. Сава Захарович тоном старшого брата запропонував їй поїхати з ним до крамниці й сказав, що він купить усе, що їй потрібно. Дівчина не повірила в таке чудо. Але Божко серйозно запропонував їй удруге. Вона з острахом і недовір’ям згодилася. Божко саме тоді дістав великий аванс за роман, який найближчим часом мав здати до видавництва. А мав він дивну натуру. Як діставав гроші, то розтринькував їх негайно. Так, ніби вони йому заважали. Саме в такий момент потрапила в коло його зацікавлень ця дівчинка. Він узяв візника й поїхав з нею до найбільших крамниць Харкова. Там купив їй усе, що вона потребувала. Коли вони повернулися з крамниці з такими на той час фантастично дорогими подарунками, то, розпо­відав Сава, старша сестра, як побачи­ла, вибігла в сусідню кімнату й гірко заплакала.

– Ти що, – питаю, – ввів цю сімнадцятирічну школярку в розпусту й замазуєш тепер гріхи?

– Не плети дурниць, – каже Савка. – Боже борони. Я до неї ставлюся, як старший брат. Даруючи все те, я їй радив бути чем­ною, добре вчитися, закінчити середню школу. Тоді я їй зроблю ще кращий подарунок.

– Для чого ти розбещуєш дівчину? Це ж непедагогічно.

– А, ти не розумієш. Мої цих пару тисяч, це все одно, що надійний вклад у солідну ощадну касу. Він принесе мені великий процент.

Пройшло небагато часу. Дівчина ви­явилася не з наївних. Вона радо взяла всі подарунки. Але тримала себе на належній дистанції. До нього не заходила. Нікуди з ним не їздила. І нарешті порвала з ним контакти. «Банк» самовпевненого Сави Захаровича безнадійно збанкро­тував.

УЧИТЕЛЬКА МАРІЯ ГАРКУША

Повернемось до «Роману пам’яті» Тереня Масенка.

Швидко роман був роздарований, з’їдений та прогуляний до останку. Сава Захарович уже сам позичав гроші у приятелів… Він приходив до мене на Каплунівську, де в одному флігелі жили Тичина, Лейб Квітко, Езра Фінінберг і я, і казав мені невимушено й весело: «Дай мені – ну хоч карбованців двадцять».

Його долю несподівано полегшив заклик до армії, на перепідготовку. «От дияволи, ясновидящі у військкоматі! Наче знали, що гонорар за роман увесь витрачено – тож беруть мене на казенні харчі!» – казав Савка і охоче виїхав до Жмеринки… Сама назва цього міста і станції викликала у моїй пам’яті незвичайно лагідну, безконечно ніжну осінь 1922 року, коли я їхав на робітфак, до Кам’янця-Подільського.

Повернувся Савка з передпідготовки через півроку, дуже пишався новим кітелем і своїми надто скромними трикутничками в петлицях…

Біля буфету в Домі Блакитного, що був поблизу більярда, Божко показував приятелям, що може їсти… сиру рибу. Брав шматок коропа, грамів двісті, густо посипав сіллю, тут же з’їдав, щоправда, після доброго келиха горілки. Буфетники охають, дивуються, друзі сміються, Божко гордовито випинає груди, каже: «Від цього також моя сила». Але хто раніш не вірив, що він з’їсть таку рибу та йшов об заклад, мусив тепер ставити горілку під Савчину «дику закуску»… Він їв також сиру печінку. Дехто пробував наслідувати той приклад, але потім усі лаялися та казали, що підсмажена печінка краща. Згодом починаються важкі події, драми особисті і загальні, Божко глибоко переживає долю товаришів, часто найбільш талановитих. Та всі й далі працюють активно-наполегливо.

Сава Божко несподівано переселяється до міста Херсона, ближче до хліборобів, рибалок і матросів, які живуть у тому легендарно прекрасному краю, де наші степи сходяться з Чорним морем. Тут його улюблені та омріяні стежки. Дружина (Наталя Забіла. – О.Б.), якій він помагав учитися писати вірші, давно вийшла заміж за другого. Савка розлучився з нею без жалю і скарги. Принаймні ніхто з його приятелів не чув ніколи жодного слова нарікання чи болю… Савка багато років парубкує в безладній самотині.

Столиця республіки перебирається до Києва, Божко інколи навідується туди і все менше буває в Харкові. Тут іще живе більша половина літераторів, а керівни­-ки – в столиці. Сава Захарович, декому з них давній та дуже близький приятель, як-от Івану Кириленкові, жартома зве їх «літ­вождями».

Поміж тостами й співами Божко без кінця вихваляв своє життя в Херсоні та особливо свою Марію Никифорівну… Це вчителька Гаркуша, з нею Савка недавно одружився. Він не соромився признаватися, що вона допомагає йому писати продовження роману «В степах», другу книгу, яка буде зватися «До моря!». Допомагає тим, що заробляє гроші на прожиття. Бо з чого міг би жити бідний мрійник і фантазер, поки він збирає матеріал?

І за нашим столом, крім жартівливих пісень, отієї грайливої «Баби Ярошихи», була постійно й незримо присутня найшляхетніша з усіх учительок на світі – славна Марія Никифорівна, бо вона весь час у думках і на вустах Сави Божка.

Божко безмежно закоханий тепер у цю свою нову роботу, а в себе ще дужче. На квартирі у Івана Кириленка він без кінця розповідає друзям про свої задуми, історичні знахідки і відкриття. Він по-дитячому радіє товаришам, Києву, життю і праці! І знову – хвала Марії Никифорівні. Уже всі знають, яка вона добра, чуйна, розумна, самовіддана, шляхетна, та Божко вимагає, щоб усі це збагнули, засвоїли, оцінили. Бо його вчителька іще до всього й походження якого славного: вона козацького роду, із запорізьких Гаркуш! Савка признається, що його жінка невтомно працює аж у двох школах. Сам він ніде не працює, бавить двох маленьких синків. Та зрідка, уривками, продовжує писати роман…

Савка часто кликав мене приїхати до нього в гості. Влітку 1937 року ми приїхали до Херсона, зі мною були доня Іринка, дружина і синок Олег, якому мав сповнитися у серпні рік. Кілька днів ми жили в домі учительки Гаркуші, видно було, що вона тут господиня і голова. На руках у Сави Захаровича маленький Юлій, Всеволодик старший за нього років на два. Крізь жарти і невмілість няньки-батька просвічує його ніжна і велика любов до хлопчиків… Марія Никифорівна висока й сувора жінка, рідко усміхається, у неї великі гарні очі. До безтурботності й веселості чоловіка вона ставиться зі стриманим осудом і деяким роздратуванням, робить йому зауваження тоном владної господині. Савка жартівливо просить пробачення та знову поводиться з усіма невимушено й грайливо, з іронічними примовками, витівками. Найсуворіша жінка не може змінити вдачу непоправного життєлюба.

Батьки дружини Божка живуть в селі Станіславі, на Дніпровсько-Бузькому лимані. Тут дельти двох славетних річок сходяться докупи…

Не забути мені той широкий і завжди сонячний лиман, те чудове село і його добрих людей, мого друга Савку у нашому щасливому байдикуванні, його справді шляхетну та повну мужності у всіх бурхливих змінах життя Марію, ті дні ясної радості серед них…

Мої вірші тих літ пізніше ввійшли до книги «Вітчизна». Та гірко згадувати, що наприкінці того року Божка тяжко розлучили з рідним краєм, друзями, малими синочками Юлієм і Всеволодом…

Ми зустрілися з Божком знову лише влітку 1944 року в Києві, куди навесні того року він повернувся на величезну радість всіх товаришів і друзів! І Остап Вишня і Божко обнялися, схлипуючи, після одинадцяти літ розлуки.

Савка зразу виїхав до Херсона, шу­-кати своїх синочків Юлія та Всеволода, яких не бачив багато років. До мене приходить лист, зверху позначено місце: село Н.Збур’ївка, дати немає. «Тереню! Плаваю, печальний, Дніпром і лиманом. Був у Станіславі. Казали люди, що мої у Херсоні, але їх там немає. Після стількох років знову без роботи, – самотньо, тоск­но. Агафія Іванівна та Никифір Васильович самі…».

Читаючи листа, я з гіркотою подумав: бідні старі – Агафія Іванівна і Никифор Васильович! То батьки Марії Никифорівни…

ПЕЧАЛЬНИЙ ФІНАЛ

Знову звернемось до книжки «Зустрічі і прощання» Григорія Костюка.

У київському журналі «Вітчизна» за липень 1984 року з’явився нарис дніпропетровця Миколи Безуглого про Саву Божка під назвою «Овіяний подихом степів».

…Виявляється, що Сава Божко, з січня чи лютого 1947 року, працював на одній із шахт Добропільського району на Донбасі. Там захворів. Самотній, знесилений, вибитий з колії життя, Сава, очевидячки, вирішив шукати порятунку в рідному селі. Поїздом добрався до села Слов’янки. Звідси чомусь не знайшов жодного транспорту до рідного села. А може, й не мав грошей. Тому, незважаючи на поганий стан здоров’я, вирішив іти пішки. На півдорозі зовсім знесилів і приліг у придорожній «лісосмузі». Випадково проїжджав голова одного з місцевих колгоспів. Зауважив, що в невідповідний час лежить при дорозі людина. Підійшов і, дізнавшись, що людина хвора, взяв на бричку і відвіз до лікарні в Слов’янку. Там на другий день і скінчив своє життя Сава Захарович. Про смерть повідомили в Крутоярівку. Відгукнувся відразу небіж покійного Петро Пилипович Божко. Він негайно приїхав і забрав тіло дядька. На високому пагорбі, на краю хутору Крутоярівка, викопав могилу і з кількома ближчими сусідами та родичами скромно й непомітно поховали приблудлого мертвим дядька і земляка. Пізніше небіж спромігся поставити гранітний надмогильник, на якому написали: «Український письменник Сава Божко (1901-1947)».

…Але автор того нарису зробив ще одне майже сенсаційне відкриття. Він зна­йшов зниклу в свій час дружину Божка Марію Никифорівну Гаркушу. Вона звідкись на старість прибилася до рідної хати батьків у рибальське селище Стані­слав. Вона, виявляється, також, не тільки не відреклася Сави Божка, а з великою любов’ю і пієтетом згадує про нього, називає його «мій Сава». Вона з гордістю стверджує гострий розум і велику па­м’ять Божка, які передалися їхньому синові Юлієві, тепер кандидатові медичних наук (1976 року Юлій Савович ГаркушаБожко захистив докторську дисертацію «Біо­фізичні аспекти хірургії туберкульозу легень». – О.Б.).

Прочитавши цей нарис і з вдячністю використавши нові вістки про передсмертну путь мого колишнього друга, я, проте, не можу вийти з дива: чому ж нічого і тепер не сказано про долю вчительки і дружини Сави Божка – Марії Гаркуші? Де була вона з синами тоді, коли «її Сава» від 1944 до смерті 1947 року, в тяжкій тузі й розпуці, шукав за ними по всіх містах і селах Херсонщини і Донбасу? Чому не могла відгукнутися на благання і зойки свого чоловіка і батька двох синів? Чому не могла допомогти тоді, коли він, знесилений і всіма покинутий, вмирав на півдорозі до рідного села? Хто і чому на довгі роки закрив їй рота? Хто і чому в ті ж довгі роки перегородив їй дорогу навіть до рідної батьківської рибальської хати? Ні слова про це нема ні в Тереня Масенка, ні багато пізніше в Миколи Безуглого. Я не дорікаю їм. Не сказали, бо не могли сказати. Вони ж жили і живуть в такій країні, де можна писати тільки те, що дозволяють, або те, що накажуть.

Кінчаю цей спогад з великим смутком. Мій колишній друг став одною з багатьох невинних жертв тієї системи й тієї партії, в яку колись, в юнацькі роки, так беззастережно повірив. Мав він неабиякі здібності. В нормальних людських обставинах він міг би зробити багато корисного. А так – лише трагічно змарнований талант.