Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

 


   

СУБОТА, 18 ЛИСТОПАДА 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
21.12.2012

«СЕЛО ЗАВЖДИ МЕНІ БОЛІЛО»

СЕЛО І ЛЮДИ В ЖИТТІ «ПОДОЛЯНИНА»

Ця тема завжди була цікава, яскрава, жива, актуальна, близька нашим читачам. А тому й не зраджує їй «Подолянин» ось уже 20 років. За цей період із сільським життям газету «родичали» такі журналісти, як Віктор ЄРМЕНЧУК, Микола МАРУНЧАК, Сергій СОКАЛЬСЬКИЙ. Ніколи не був байдужим до села і перший головний редактор та засновник «Подолянина» Віталій БАБЛЯК. Та то й не дивно, адже свою журналістську кар’єру Віталій Петрович починав у газеті «Прапор Жовтня» із агропромислового відділу, який він згодом і очолив. До того ж на виборах 1990 р. до Верховної Ради України він активно підтримував чудового господарника, голову колгоспу ім.Котовського с.Гуменці Миколу ЛЮБЕНЧУКА. Як наслідок, 1993 р. вже на шпальтах «Подолянина» з’явилися унікальні інтерв’ю Віталія Бабляка з Миколою Івановичем.
Класикою «подолянинської» публіцистики стала й стаття «Агроном від Бога, або Кавуни для Джавахарлала Неру» Миколи Марунчака, де автор ностальгує за нині розтрощеним теплично-парниковим господарством, недоглянутим садом і знищеним ягідником у його рідному с.Гуменці. «...Живуть ще старожили села, які пам’ятають, коли слава про гуменецьку городину, яблука, лимони, кавуни, дині гриміла не тільки на навколишню округу, а й по всій Україні та й далеко за її межами. Ба, про кавуни знали навіть у далекій Індії. І цю славу невеликому подільському селу приніс маловідомий для нащадків аматор - садівник-городник Тарас МАРУНЧАК», - йдеться в матеріалі.
Наші журналісти ніколи не гребували жнивувати разом із хліборобами, доїти худобу з доярками, копати картоплю із сільськими трудівниками. А спілкування з людьми, котрі своє життя присвятили важкій селянській праці, для нас давно стало доброю традицією. Не хочеться порушувати звичаїв старожилів і мені. Тому сьогодні запрошую до розмови з чоловіком, якому вдалось не лише успішно господарювати на Кам’янеччині весь свій вік, а й передати це вміння в спадок синам.

«СЕЛО ЗАВЖДИ МЕНІ БОЛІЛО»

Син та батько Сергії ТИМЧУКИСергій ТИМЧУК - добре відомий на Поділлі організатор сільськогосподарського виробництва, депутат районної ради, Верховної Ради України І (ХІІ) скликання, облради ХХ скликання, колишній голова РДА. А двоє із трьох його синів - Сергій та Анатолій - перейняли досвід батька й поринули з головою в сільське господарство. Сергій Сергійович - нині директор СТОВ «Нефедiвське» з десятирічним стажем, а його молодший брат Анатолій Сергійович - заступник директора з тваринництва. Батькове господарство не просто збереглось, а й нині успішно розвивається.
- Сергію Артемовичу, мабуть, таку гідну заміну собі почали готували завчасно?
- Звичайно. Я вважаю, що кожна людина повинна з дитинства до чогось прикипіти душею. От я все життя прожив у селі і, хоч потім працював у Севастополі, займався торгівлею, воно завжди мені боліло, я дуже любив його. І де б не був, намагався повернутися додому. Тому й не дивно, що хотів, аби сини пішли стежкою батька, до того ж коріння в мене хліборобське ще з діда-прадіда. Хлопці з дитинства їздили зі мною в «бобику» по полях, по фермах. А найбільшою радістю для них, тоді ще маленьких хлопчиків, було кататись на величезному комбайні. Це все вони полюбили ще змалку. Тепер село і сільське господарство - їхнє покликання.
Старший син пішов у сільгоспінститут, на механічний факультет, хоча куди привабливіших альтернатив була багато. Навчання йому дуже подобалось. Прикладом у всьому для сина був його декан Іван Миколайович Бендера. Мабуть, завдяки йому, Сергій і до сьогодні не пориває з наукою.
А от молодшого сина я бачив лікарем, але він мені заявив, що буде лише ветеринаром. Анатолій свідомо вибрав цю професію, хоча і знав, що це важка і брудна праця, але, перш за все, це благородна робота, якій він тепер віддається на всі сто. Не буду приховувати - я задоволений, що вони йдуть моїми стопами, бо переконаний, що хлібороб - це найважливіший фах у світі. Поруч із ним можу поставити лише військового, який захищає Батьківщину, медика, котрий лікує людей, і вчителя, який нас навчає. Це чотири професії, без яких нині не може існувати суспільство, але основним все ж залишається хлібороб, бо якщо не буде хліба, будь-який прикордонник кине автомат і піде шукати їжу, лікар припинить оперувати, а вчитель - навчати, і вчинять так само.

ХЛІБОРОБСЬКЕ КОРІННЯ МІЦНІЄ З ПОКОЛІННЯ В ПОКОЛІННЯ

Відрадно, що й сини розділяють батькову позицію. Сергій Тимчук-молодший, незважаючи на труднощі та нерентабельність сільськогосподарської галузі, вміло господарює на землі.
- Коли ще студентом-четвертокурсником довелося починати, то було справді важко, - ділиться з нами Сергій Сер¬гійович. - Потрібно було завойовувати авторитет, показувати, що справді володієш ситуацією. Не з усіма зійшлися в поглядах, декого довелося звільнити, дехто сам пішов. Але сьогодні господарство працює, я б навіть сказав, що непогано розвивається, спеціалісти майже всі молоді. Займаємось ми як рослинництвом, так і тваринництвом. Вирощуємо фактично весь спектр сільськогосподарських культур: починаючи з жита, пшениці, ячменю, вівса, кормових бобів, гороху і закінчуючи соєю та кукурудзою. Обробляємо 1200 гектарів. Маємо і свою ферму - близько 500 голів загального поголів’я ВРХ, 140 з яких - дійні корови. А також тримаємо близько 50 свиней.
- Ферми в нашому районі сьогодні - велика рідкість. Чому?
- Та тому що тваринництво - надто за¬тратна й клопітка робота, до того ж потребує робочих рук. Але, на жаль, оцінюють це в нашій країні не так, як би хотілося. От торік ще м’ясо було трохи дорожче, а цього року ціни просто смішні: за бика дають 16 гривень, а за корову - 10 гривень за кілограм живої ваги. Та в нас собівартість більша за таку закупівельну ціну. А молоко здаємо по 2,8 гривень. І це при тому, що продукція наша екологічно чиста. Ми не додаємо хімічних добавок до кормів, як роблять інші виробники. Як на мене, такий підхід до справи мав би заохочуватись, а товари коштувати куди дорожче. Нато¬мість наших людей годують м’ясом з-за кордону сумнівної якості, зате дешевшим, тоді як ми не можемо реалізувати своєї продукції, бо вона дорожча. Але, як би там не було, здаватись ми не збираємось. Адже ферма - це, в першу чергу, робочі місця, а підвести людей я не можу.
- Тобто, ця частина господарства тримається фактично на Вашому ентузіазмі?
 - Можна і так сказати. Та мені здається, що цінувати нашу роботу почнуть лише тоді, коли весь ринок переповниться хімічною продукцією. Тоді і люди, і чиновники битимуть на сполох, та щоб не було пізно. Господарство можна знищити в будь-який момент, а от відродити його набагато важче. Хоча я вірю, що наша праця рано чи пізно таки буде затребувана. А тому поки що нам залишається лише наполегливо працювати та вірити в краще майбутнє. 

ВЕЛИКА ЦІНА ЗБЕРЕЖЕННЯ ЗНЕЦІНЕНОГО СЕЛА

- Сергію Артемовичу, в одному зі своїх інтерв’ю Ви сказали, що худо¬-
ба - це ощадна книжка, з якої будь-коли можна зняти гроші. Чи не збанкрутіла ця книжка сьогодні?
- Справді, тваринництво нині надзвичайно занепало. Причиною, перш за все, є те, що держава не захистила свого виробника. Цілком погоджуюся з думкою сина, що тваринницька продукція здешевіла через те, що її почали завозити
 з-за кордону, а наші виробники не витримали конкуренції й масово повирізали худобу. Тому на сьогодні тваринництвом займаються переважно приватні та присадибні господарства, але, на превеликий жаль, тенденція до зменшення поголів’я ВРХ спостерігається і тут. Адже ціни на тваринницьку продукцію дуже низькі, нестабільні, а праця важка і потребує великих затрат. Відповідно, селянину невигідно працювати і за безцінь здавати молоко. Часто буває й таке, що за нього довго не розраховуються, обманюють людей. І я вважаю дуже великою бідою те, що беруть у людей продукцію за однією ціною, а реалізують - за іншою, і ці доходи осідають у кишені не селянина, а посередника.  
От виростив чоловік у якомусь віддаленому селі бика на 4 центнери, і де може його реалізувати? Він залежний лише від того, хто приїде, і яку ціну йому нав’яже. А це призводить до того, що тваринницька галузь занепадає. Тому вважаю, що держава має змінити своє ставлення до села. Державна політика повинна бути спрямована на розвиток середнього і малого товаровиробника. Бо саме вони - рятівники нашого села, котрі забезпечать робочі місця, відрахування до місцевих бюджетів тощо. До того ж на державному рівні обов’язково повинен бути відрегульований механізм співпраці з селянами, треба продумати, хто в них забиратиме продукцію, аби людською працею не маніпулювали посередники.
 - Сергію Артемовичу, Ви пройшли серйозну як політичну, так і господарську школу й можете зробити певний аналіз розвитку сільського господарства в районі за останні років 20. Які тенденції вимальовуються сьогодні - позитивні чи негативні? 
- Що я можу сказати. Звичайно, за Радянського Союзу були закладені міцні аграрні підприємства, і здобутки їхні - чималі. А тому роки занепаду були дуже страшними й важкими для нас, але сьогодні розвиток аграрного сектору демонструє швидше позитивні, аніж негативні тенденції, особливо в зерновому господарстві. От якщо взяти наш район, то нині ми збираємо більше хліба, ніж у ті часи. Землі обробляються фактично всі, лиш де-не-де поля незасіяні. Та річ у тім, що площа земель у зерновому господарстві збільшилась за рахунок занепаду цукрової галузі, галузі овочівництва. Тепер городництвом займаються один-два фермери в районі, цукрових буряків взагалі ніхто не вирощує - немає попиту. Раніше працював завод, який займався переробкою овочів, був збут. А сьогодні ця галузь невигідна, бо більшість продукції привозиться до нас з-за кордону або приватниками з інших областей. Натомість у нас культивуються нові культури - соя, соняшник, ріпак. Раніше ми ними не займалися.
- А з чим пов’язані такі зміни?
 - Річ у тому, що нині відбувся своєрідний розподіл, так би мовити, нова спеціалізація в сільському господарстві. Наприклад, у нашому регіоні більше почали займатися зерновим господарством. Овочівництво активно розвивається в Миколаєві, Херсоні, Одесі. На Буковині займаються садівництвом, ягідництвом і городництвом. Суттєвим фактором є й те, що знищились господарства на селі. На їх місце прийшли великі землевласники та компанії, які використовують новітні технології й залучають до роботи мінімум людей. 
- А хіба це не крок вперед?
- З одного боку - так. Нічого поганого для розвитку сільського господарства в цьому немає, навіть навпаки - землі обробляються, виробництво зерна збіль¬шується. Але для розвитку села, як на мене, це не найкращий варіант, адже тут сьогодні відсутні робочі місця, молодь ні до чого не залучається. Землевласники приїхали з великими сучасними комбайнами, посіяли, зібрали і поїхали, життя і проблеми села їх не надто турбують. Прикладом може бути навіть цьогорічна зима. От завіяло нас - і всі чекають, доки прийде з Кам’янця техніка і це все прогорне. Раніше таких проблем не було, бо майже в кожному селі були господарства, які мали бульдозери чи трактори, тому дороги прогортались власними силами, не чекаючи на допомогу зверху, бо ж зранку конче треба було вивезти молоко. Тому зовсім по-іншому розвивалася інфраструктура нашого села. Сьогодні ж ситуація така: молоді люди покидають сільську місцевість, села починають старіти, а згодом і зовсім вимирають.
- І який же вихід із цієї ситуації пропонуєте Ви?
- Як на мене, нам потрібні люди в парламенті, які б знали проблеми села не з чуток і дбали не лише про свої інтереси, а про покращення життя селян. Переконаний, нещодавно обраний народний депутат Володимир Мельниченко - саме така людина. Я об’їжджав з ним район, вислуховував проблеми сільських жителів і бачив, як він все те болісно сприймає, тому вірю, що про наші болі таки почують у парламенті.
- З власного депутатського досвіду можете сказати, чи реально відстоювати інтереси селян у Раді?
- Нашому скликанню вкрай не пощастило. Я йшов до Верховної Ради ще за Радянського Союзу, а працювати довелося, в основному, тоді, коли він розвалився. Тому не всі обіцянки передвиборчої програми вдалось виконати, але відстоювати село було цілком реально. Я тоді працював у комісії з питань соціально-економічного розвитку села. Ми прийняли закон про його соціально-економічний розвиток. Відповідно до нього, доярки, які мають повний трудовий стаж 50 років, ідуть на пенсію, механізатори, трактористи, комбайнери, ковалі - в 55 років. У цьому законі були пільги на електроенергію для села, пільги для сільської молоді, яка вступала до вишів, тощо.
Напрацювань було багато, але коли держава стала незалежною, не всі їх вдалось втілити. Ми почали розпайовувати землі за порадами західних радників. Землі то ми роздали, але з чим залишили селянина на цих гектарах - з вилами, лопатами й сапами? В той час вся наша техніка була для крупномасштабного обробітку землі. Та й сьогодні якісної малогабаритної техніки ми не маємо, весь ринок заповнений китайськими тракторцями й мотоблоками. Сьогодні ці помилки зрозумілі. Теперішнім державотворцям залишилось лише зробити правильні висновки й не наступати на ті ж граблі.
Важко сьогодні нашому селянинові доводиться працювати. Але надіємось, що все-таки вдасться повернути престиж селу. І замість того, щоб розкидатись порожніми фразами на зразок «село - колиска нації», ми наповнимо їх реальним змістом.
 

Автор:  Ганна РОГОЖИНСЬКА

Повернення до списку