Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА
СЕРЕДА, 13 ГРУДНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
15.06.2012

ЗАМАХ НА МОВУ: ЗА КРОК ДО ІНФАРКТУ

Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову.
Ліна Костенко

ЗАМАХ НА МОВУ: ЗА КРОК ДО ІНФАРКТУВ Україні вже стало доброю традицією напередодні виборів витягувати на світ Божий мовну проблему. Цьогорічні змагання народних обранців винятком на стали. Щоправда, гучні гасла щодо надання російській мові статусу другої державної цього разу впритул наблизились до втілення в реальність. Так, 5 червня, незважаючи на протести україномовної громадськості, несхвальні відгуки щодо цього документа незалежних експертів і низку недопрацювань, Верховна Рада в першому читанні таки ухвалила скандальний законопроект «Про засади державної мовної політики», який у народі прозвали законом Ківалова - Колісніченка (за прізвищами авторів законопроекту Сергія КІВАЛОВА та Вадима КОЛІСНІЧЕНКА). Редакція газети «ПОДОЛЯНИН» провела невелике опитування серед кам’янчан, аби дізнатись ставлення місцевих жителів до двомовності (російсько-української) в нашій державі.

КАМ’ЯНЕЦЬКИЙ ВЕРДИКТ

Основний акцент під час нашого опитування робився на молодь віком від 14 до 25 років. Саме цим людям належить будувати Українську державу, від них залежить, чи розмовлятиме Україна українською. До того ж наше опитування засвідчило, що більшість людей пен­сійного віку ще й досі ностальгують за незрушним Радянським Союзом. Від них ми чули приблизно таку відповідь: «Та мені все одно, якою мовою говорити. Але луче, як ми підем до Росії, бо в Союзі було луче жити в сто раз».
Були й респонденти, які просто розчарувались в усьому, що нині твориться в країні. Будь-який крок влади вони вважають чи якоюсь махінацією, чи черговою кісткою, кинутою народу для обсмоктування й відволікання від справді вагомих проблем: «А хіба мені буде легше оплачувати квитанцію за квартплату із втричі підвищеними тарифами, якщо вона буде двома мовами? Годі вже нам пудрити мізки, краще б вирішували ті проблеми, які дійсно спрощують людям життя, а не заплутують його ще більше», - скаржиться бабуся, котра на зупинці дочікується комунального автобуса. Доцільність її слів заперечити важко. Проте складати руки й покірно споглядати, як наші чиновники намагаються виштовхнути українську мову на узбіччя, не дозволяє ні совість, ні самосвідомість, котра вперто стоїть на тому, що будувати Україну, не знаючи української, - це утопія. І що справді гріє душу, то це майже одноголосне підтвердження цього сучасною молоддю. Адже від кожної молодої людини, якій ми ставили запитання про другу державну російську, чули категоричне «ні». 
- Ми проти цього, бо повинна бути лише одна державна мова - українська. Україна має бути українською, - в один голос запевнили нас дві 16-річні кам’янчанки. 
Їхніх однодумців ми зустріли ще чимало. Нехай не кожен міг аргументувати свою відповідь, нехай не всі в такому юному віці розуміються на політичних тонкощах цього питання, і нехай навіть жоден в очі не бачив горезвісного законопроекту, але усвідомлення того, що українська мова повинна бути єдиною державною в державі із назвою Україна, - чітке та беззаперечне. Більше того, траплялися нам і російськомовні ка­м’ян­чани, котрі не мали ані найменшого бажання бачити російську мову другою державною, хоча й спілкуються нею щодня.
- Я отрицательно отношусь к этому закону. Мне одинаково легко говорить на русском, польском или украинском, но ломать то, к чему люди шли 20 лет, не вижу смысла, - приємно вражає нас продавець однієї з крамниць на Соборній. Не будемо кривити душею й дурити читачів. Були й такі, що палко відстоювали двомовність нашої держави, хоча й не заперечували, що проблема дещо нагадує слоноподібну муху. 
- Я считаю, что это правильно. Почему людям надо запрещать говорить на их родном языке? У нас же вроде демократия, а демократичности почему нет? Почему нет такой проблемы в Канаде, которая двуязычная? Если я там скажу что-то на анг­лийском, меня воспримут нормально, но если я у нас что-то скажу на русском, не факт, что меня не пошлют. Это нормально? Вот представьте себе: прожил человек лет 60 в Восточной или Центральной Украине. Не было условий обязательного знания украинского. Он приходит в государственное учреждение, и его начинают унижать из-за того, что он не может что-то написать на украинском языке, потому что его не понимает. Разве это нормально? Все надо узаконить, чтоб не тыкали, - обурюється жінка, рідною мовою якої є російська, хоча вона може вільно спілкуватися і українською та поважає україномовне населення. Насамкінець наша співрозмовниця зробила висновок, що проблема ця надумана й аж надто заполітизована, однак почувати себе комфортно, розмовляючи російською, їй хотілося б понад усе, а тому вона за закон Ківало­-ва - Колісніченка. Та чи варто бути настільки впевненими в тому, що це нововведення стане рятівною соломинкою для всіх без винятку громадян України й вирішить усі мовні суперечності? 

І САМ НЕ ГАМ, І ВАМ НЕ ДАМ, або КИДАЛОВО ВІД КІВАЛОВА

Перегорнувши сторінки сумнозвісного законопроекту та порівнявши його із чинним законом «Про мови в Українській РСР» (остання редакція від 1 квітня 2003 р.), ми дійшли до висновку: коли навіть так станеться, що суперечливий документ таки переросте зі статусу проекту в закон, то, на превеликий жаль, розчаруються прибічники не тільки україн­ської, але й російської мови.
По-перше, російськомовні українці свято вірять, що новий закон зробить рідну їм російську другою державною. Та змушені повідомити: в статті 6 законопроекту чітко вказано, що державною мовою України так і залишається одна-єдина українська. Що ж виходить - чималу когорту російськомовних українців відверто оббрехали? Не те щоб - так, не те щоб - ні. У статті 7 з гучною назвою «Російська мова в Україні. Українсько-російська двомовність» йдеться дослівно: «В Україні, відповідно до Конституції України, гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови з урахуванням того, що російська мова є рідною або такою, якою повсякденно користується більшість громадян України, загальноприйнятою, поряд з українською, мовою міжособового спілкування на всій території України, однією з офіційних і робочих мов Генеральної асамблеї Організації Об’єднаний Націй, ЮНЕСКО та інших міжнародних організацій. Володіння російською мовою забезпечує громадянам України широкий доступ до здобутків світової науки і культури». 
Та, даруйте, хто ж боронить сьогодні розвиватись російській мові в нашій державі, принижує чи зневажає російськомовних громадян? Адже ті ж права та гарантії на користування рідною мовою вони мають і за чинного законодавства. Так, стаття 5 чинного нині закону про мови гласить, що громадянам України гарантується право користуватися своєю національною мовою або будь-якою іншою мовою. А відмова службової особи прийняти і розглянути ваше звернення з посиланням на незнання регіональної мови тягне за собою відповідальність за чинним законодавством. У лояльності чинного закону про мови (до речі, зауважимо, що прийнятий він ще 28 жовтня 1989 р., а тому деяких змін та уточнень таки потребує) до російської свідчать і такі цитати: «Акти найвищих органів державної влади та управління Української РСР приймаються українською мовою і публікуються укра­їнською та російською мовами» (стаття 10), «При розгляді в судах кримінальних і цивільних справ особам, які беруть участь у справі і не володіють мовою судочинства, забезпечується право ознайомлення з матеріалами справи, участь у судових діях через перекладача, право виступати в суді рідною мовою» (стаття 16). Цей перелік можна продовжувати, та, гадаємо, й цього достатньо, аби усві­домити, що ніхто ніколи не прагнув до утисків чи принижень російської та інших національних мов. Скоріше навпаки, деякі науковці наголошують на тому, що чинне українське мов­не законодавство за своєю формою і змістом визнане чи не найдемократичнішим у Європі, незважаючи на те, що потребує удосконалення.
Народні обранці Кі­ва­лов та Ко­ліс­ні­ченко на це удосконалення мають свій погляд. За­милюючи очі російськомовним громадянам, вони вирішили наступити на горло українській мові. Й наступ цей мало того, що не­обдуманий та нечітко сформульований, ще й має антиукраїнське забарвлення. Бо як інакше пояснити відсутність державних гарантій розвитку української мови в телерадіопросторі та друкованих засобах масової інформації? Адже, згідно з новим законопроектом, телерадіоорганізації Укра­їни можуть вести мовлення тією мовою, якою забажають. У друкованих ЗМІ така ж свобода вибору. Що­правда, є певні обмеження, але далеко не на користь укра­їнської мови. Адже тепер для державних загальнонаціональних телерадіоорганізацій частка мовлення державною мовою має становити не менше 60%, а російською мовою - не менше 20% загального обсягу добового мовлення. 
Кинути камінь у «законний город» Ко­ліс­ніченка - Ківалова наважились не лише ми. Хоча самі автори стверджують, що їхнє «дитя» начебто отримало схвальні експертні висновки понад десяти ВНЗ України, було підтримане представниками національних меншин, групами вчених та інтелігенції. Правда виглядає дещо іншою. 
«Верховний комісар ОБСЄ, Венеціанська комісія Ради Європи, Національна академія наук України й навіть міністри уряду Януковича виступають категорично проти прийняття такого закону, - пише «Україн­ська правда». - Українські й зарубіжні екс­перти переконані, що закон не лише потребує колосальних бюджетних коштів та допрацювання. Найголовніше - він викличе гострий конфлікт на мовному грунті з непередбачуваними наслідками, які можуть призвести аж до розколу України».
Усе це, на прохання Комітету ВР із питань культури й духовності, викладене в експертних висновках, яким, на жаль, не дали розголосу.

НЕОФІЦІЙНА ЕКСПЕРТИЗА ВБИВСТВА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Та й без цих висновків зрозуміло: якщо на цьому зовсім непростому етапі становлення Української держави відрізати язик основному державотворчому інструменту, яким, власне, і є українська мова, то вже за декілька століть про нашу наймелодійнішу пам’ятатимуть лише історики. Ви гляньте, що вже сьогодні твориться за вікном. Пройшовши вулицями Кам’янця, натикаєшся на ви­віски на кшталт: «Chorna kischka», «Watsons», «Chicken hut», «Plaza» тощо. Чесно кажучи, не зразу й зорієнтуєшся, що ти в українському місті. Заглядаєш у газетний кіоск і просиш щось почитати на дозвіллі українською, а тобі пропонують «Аргументы и факты», «Женские истории», «Дачницу» і щось подібне до цього. Боронь Боже, аби комусь видалось, що ми маємо щось проти російської, анг­лійської, білоруської, татарської чи будь-якої іншої мови. Якраз навпаки, Украї­-на - це велика родина національностей, етносів та культур. Ослаблення хоча б однієї з цих ланок збіднить наш народ, завдасть йому непоправної шкоди. Але, живучи в будь-якій державі - Німеччині, Гондурасі, Росії тощо, вперто не хотіти вивчити її державної мови - безглуздо. І ображатись та обурюватись мали б не мовні меншини, яких нібито в чомусь утискають, а україномовні мешканці нашої держави, мови яких у їхній же країні цураються. 
Ухвала цього законопроекту - це сві­доме вбивство української мови. А проливати кров, нехай не людську, нехай жовто-блакитного кольору, все одно - злочин! 



Автор:  Ганна РОГОЖИНСЬКА

Повернення до списку