«НА РОТАЦІЮ ДО РАЮ»

Український письменник Сергій Пантюк, видавши свіжу книгу та проводячи тур Україною для її презентації, ніколи не обминає Кам’янця-Подільського, адже тут він закінчив школу, філологічний факультет педагогічного інституту. Цей рік був плідним для Сергія Дмитровича: побачили світ його науково-фантастична повість для дітей «Вінчі й Едісон» та подвійна поетична книжка, що містить дві збірки – «Поранений херувим» і «Оченята кольору антрациту». Тож третього грудня він завітав до альма-матер із солідним багажем, адже, крім свіжих, прихопив із собою і деякі раніше видані книжки – поетичні збірки «Соло для дримби», «Мовизна», роман «Війна та ми». Організатором зустрічі письменника зі студентами стала кафедра історії української літератури та компаративістики.

На зустріч також завітали студенти Кам’янець-Подільського коледжу культури та мистецтв і курсанти Кам’янець-Подільського військового ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Представив гостя і був модератором зустрічі кандидат філологічних наук, доцент Олег Рарицький.

Півтори години спілкування письменника з аудиторією та аудиторії з письменником пролетіли, як це часто буває, швидко. Гість згадав низку епізодів зі свого студентського життя, читав вірші, розповів про обставини створення повісті «Вінчі й Едісон». Він, зокрема, вдячний синові Яромиру за творчу ідею та низку сюжетних ходів цієї повісті, а синові Богодару – за створення гарного настрою.

Відповідаючи на запитання, Сергій Пантюк розповів, зокрема, про те, як два роки тому познайомився з нинішньою дружиною Лізою Стрий – тодішньою 18-річною студенткою Києво-Могилянської академії (це саме в неї «оченята кольору антрациту»), як після першого чисто випадкового погляду на неї хтось йому прямо шепнув у самісіньку душу: це твоя доля до кінця життя.

Якщо збірка «Оченята кольору антрациту» переповнена «потужним почуттям любові до Жінки – коханої, нареченої, дружини, посестри і в усіх випадках – незрадливої Музи», то «Поранений херувим» (який «хоче хоч на тиждень на ротацію до раю») – збірка зовсім іншого плану: «тут багато війни, суму й розпачу, але ще більше віри у вищу справедливість – себто, перемогу».

Того ж дня в Сергія Пантюка відбулася ще одна зустріч у Кам’янці-Подільському – в міській центральній бібліотеці. Напередодні він побував у Хмельницькому, а 4 грудня спілкувався з шанувальниками красного письменства в Дунаївцях і рідному Сокільці (селі Дунаєвецького району).

Невдовзі, 10 лютого 2016 року, Сергієві Дмитровичу виповниться п’ятдесят років. У Кам’янець-Подільському національному університеті з радістю готові взятися за організацію ювілейного вечора свого випускника.

Олег БУДЗЕЙ.

ЗІ ЗБІРКИ «ПОРАНЕНИЙ ХЕРУВИМ»

* * *

Не відлітають янголи у вирій,

А перший іній – тиша їхніх крил.

Не замерзай. Мов чарку, душу вилий

І вибухни, як вимовчаний крик.

Долоня ось – це прихисток для когось

Від марень, передбачень і загроз.

А де той шлях – тремтячий, ніби голос,

І де твій крок, тріскучий, як мороз?

А на Різдво, що лине крізь ялини

Згасить небесний снайпер дві свічі,

І ти знайдеш до серця України

Лелеками загублені ключі.

Відгорне вітер хмари, наче хвилі,

І нам пора вертатися у стрій.

Не відлітають янголи у вирій,

Допоки спека на передовій…

БАЛАДА ПРО ПОРАНЕНОГО ХЕРУВИМА

Херувим літав собі,

шукаючи сенсу,

але там, де про все це

давно забули.

Та оскільки він мав

повні груди серця,

саме туди і вгризлася

випадкова куля.

Пораненому херувимові

важко тримати крила,

коригуючи відстань

між Богом і чортом.

Щоб земля від смертей

хоч на день відпочила

він поволі кружляє

над Донецьким

аеропортом.

Раніше міг за годину

від Карпат і до Криму,

і повсюди вітали,

молилися, кадили…

Нині він тимчасово

не керує святими,

його функції виконують

бойові командири.

Херувим розкисає,

вагається і дуже

хоче хоч на тиждень

на ротацію до раю,

але линуть і линуть угору

солдатські душі

й налипають, немов бинти,

на його глибочезну рану…

ЗІ ЗБІРКИ «ОЧЕНЯТА КОЛЬОРУ АНТРАЦИТУ»

* * *

А знаєш, це небо пише

Нам долю земну на двох.

М’які поцілунки в тиші

Карбує різдвяний Бог.

І гріється чай на Сонці,

Й лиш вітер його доп’є.

На ніжній твоїй долоньці

Життя причаїлось моє…

* * *

Моє кохання на ймення Ліза,

Моє кохання – по венах лезом,

Моє кохання – із серця магма,

З Кавказу вітер, із неба манна.

Моє кохання – узимку літо,

Нестримне море, незгасне світло.

І хай нам заздрять з безодень сірих

Усі Петрарки, усі Шекспіри!

Кохання наше святе і грішне,

Нам цю дорогу вказав Всевишній –

Крізь регіт Сонця і сльози грому

Ходім у вічність. Ходім додому!…

* * *

Без курсу стерна і весла

Нас порізно хвиля несла,

І кожен волів згоріти.

Я – осінь, а ти – весна,

Позаду зима навісна,

А поруч – безмежне літо.

Господнє ллючи тепло,

Кохання, мов Сонце зійшло,

Сміється: «Тепер вас двоє!»

Так вічність цілує в чоло,

Так в янгола терпне крило

Із серцем моїм і рукою…