П'ятница, 29 Березня 2024 р.
6 Липня 2018

УЧИТЕЛЬ БЄЛЯЄВА ТА ВІКТЮКА

У першому розділі першої книжки трилогії «Стара фортеця» письменник Володимир Бєляєв яскраво змалював учителя Валеріана Лазарєва.

Розділ так і називається – «Учитель історії». Наведемо уривки із нього в перекладі українською мовою письменника Діодора Бобиря.

УЧИТЕЛЬ ІСТОРІЇ

Євген Козинець«З усіх учителів у вищепочатковому найбільше ми любили історика, Валеріана Дмитровича Лазарєва.

Був він невисокий на зріст, біловолосий, завжди ходив у зеленій

толстовці з залатаними на ліктях рукавами, – нам він видався з першого погляду найзвичайнісіньким учителем, так собі – ні риба ні м’ясо.

Коли Лазарєв уперше прийшов у клас, він до того, як заговорити з на­ми, довго кашляв, копався в класному журналі й протирав своє пенсне.

– Ну, приніс дідько ще одного чотириокого… – зашепотів мені Юзик.

Ми вже й прізвисько Лазарєву збиралися вигадати, але коли ближ­че з ним познайомились, одразу звикли до нього й полюбили міцно, по-справжньому, як не любили досі жодного з учителів.

Де це бачено раніше, щоб учитель запросто гуляв разом з учнями по місту?

А Валеріан Дмитрович гуляв.

Часто після уроків історії він збирав нас і, хитро примружуючись під скельцями пенсне, пропонував:

– Я сьогодні до фортеці після уроків іду. Хто хоче зі мною?

Охочих виявлялося багато. Хто відмовиться з Лазарєвим туди піти?

Валеріан Дмитрович знав у Старій фортеці кожний камінчик…

Лазарєв розповів, що зовсім недавно, всього яких-небудь сто років тому, у нашій Старій фортеці була пересильна тюрма. У стінах зруйнованої білої будівлі на фортечному дворі ще збереглися грати. За ними сиділи арештанти, яких за наказом царя відправляли в Сибір на каторгу. У Папській вежі за царя Миколи Першого томився відомий український повстанець Устим Кармалюк. Із своїми побратимами він ловив панів, справників, ксьондзів, архієреїв, що проїздили через Калинівський ліс, забирав у них гроші, коней, і все відібране роздавав бідним селянам…

Оглянувши обидва поверхи Папської вежі, ми попрямували до широкої Чорної вежі. Коли ми ввійшли в неї, наш учитель звелів нам лягти ниць на запліснявілі балки, а сам обережно перебрався по перекладині в дальній темний куток.

– Лічіть, – сказав він і підніс голяк над вирубленим поміж балками отвором.

Не встиг цей біленький круглий камінець промайнути перед нами й зникнути під дерев’яним настилом, як усі пошепки замурмотіли:

– Один, два, три, чотири…

У Чорній вежі стало дуже тихо.

Було тільки чути, як далеко внизу, під запліснявілими балками, дзюркотить струмок.

– Дванадцять! – ледве встиг прошепотіти я, як у напруженій тиші з глибини темної криниці долинув сплеск води. Луна від нього пролетіла повз нас угору, під кам’яне склепіння вежі.

– Так воно і є, тридцять шість аршинів, – сказав Лазарєв, обережно пробираючись до нас по гнилій перекладині…

Під час однієї з наших прогулянок по фортеці ми допомогли Валеріанові Дмитровичу виколупнути з стіни Папської вежі кругле чавунне ядро. Воно лунко впало на землю й розламало пополам соснову тріску, що валялася.

На брезентовій курточці Сашка Бобиря ми донесли це чавунне ядро аж до дому Лазарєва.

Саме тоді ми й дізналися, що Валеріан Дмитрович живе в сусідстві з лікарем Григоренком, у провулочку навпроти лікаревої садиби.

Його обмазаний глиною будиночок з дерев’яним ганочком примостився у глибині невеличкого двору. На ганочку, наче вартові, стояли, прихилившись до поручнів, дві безносі кам’яні баби. Валеріан Дмитрович викопав їх за містом, на кургані біля Нагорян».

ПРООБРАЗ ЛАЗАРЄВА

УЧИТЕЛЬ БЄЛЯЄВА ТА ВІКТЮКАУ грудні 1963 року в післямові «Друзям-читачам» до «Старої фортеці» Бєляєв відкрив завісу над тим, хто став прототипом героїв його трилогії. Зокрема, він повідомив таке:

«…Уже після війни у Львові я абсолютно несподівано зустрів одного з найулюбленіших наших педагогів у гімназії, а потім у трудовій школі – Євгена Яковича Козинця.

– Наш дідусь тут, у Львові, він живий, заслужений учитель Української Радянської Республіки і днями справляє золоте весілля, – сказав мені один із земляків.

Я прийшов на це весілля зі скром­ним подарунком – приніс нашому «дідусеві» «Стару фортецю» з написом подяки, адже дуже багато чим я зобов’язаний у житті йому – славному та доброму вчителеві, який пробудив у нас жагу до знань, любов до книжок.

Через кілька днів, коли ми сиділи вдвох у кабінеті Євгена Яковича, він, сивий, згорблений старий, дивлячись на мене пильними, молодими очима, запитав:

– Скажіть, а кого Ви мали на увазі, створюючи образ учителя історії Валеріана Дмитровича Лазарєва?

Я встав, підійшов до крісла, в якому сидів «наш дідусь», і, обіймаючи його, зізнався:

– Ну, звичайно ж, Вас, дорогий Євгене Яковичу!

У моєму визнанні не було ні крап­лі фальші: наш «дідусь» виховав цілу плеяду інженерів, лікарів, педагогів, музикантів, письменників.

Виховав тим, що зі шкільної лави вчив їх принциповості, чесності, життєвій стійкості, вчив жити так, щоб жоден день не зникав даром, а збагачував би його учнів новими знаннями.

Коли 1962 року заслужений педагог республіки, що послужив про­образом історика Лазарєва, помер, ховати свого «дідуся» приїхали до Львова з різних кінців країни багато його учнів. І понині вони згадують його, висловлюючись словами Тараса Шевченка, «не злим, тихим словом», сповненим вдячності до цієї великої людини.

Ось один із листів Євгена Яковича Козинця, який я бережу.

«Сьогодні отримав Ваше привітання, – писав мені Євген Якович у травні 1959 року, – і поспішаю від­повісти на нього таким же щирим привітанням у надії, що воно застане Вас ще в Москві. Так! У Москві я провів не тільки свої студентські роки, а й 15 років викладацької діяльності в реальному училищі. За 19 ро­ків життя в Москві (1899-1918 роки) мені довелося багато бачити, ба­гато пережити важкого і хорошого: студентські сходки в передреволюційний період (1900-1904 роки), віддачу студентів у солдати, що тільки допомогло студентству «розкласти» армію, повстання робітників 1905 року, в якому і я, подібно до Павла Заломова, зі старшими своїми учнями приймав на Пресні найактивнішу участь у справі підготовки робітників Прохоровської, Даниловської мануфактур і робітників меблевої фабрики Шмідта. Значно пізніше, в лютому та липні 1918 року, мав щастя особисто розмов­-ляти з Володимиром Іллічем Леніним на громадські теми і за його ж порадою поїхав в Україну «ширше відчиняти двері школи для народу» і відчинив їх у Кам’янці-Подільсь­кому…».

Цей лист був і залишається для мене великою радістю і одкровенням».

ЗОЛОТЕ ВЕСІЛЛЯ

Журнал «Україна» 1956 року на двох сторінках умістив репортаж зі Львова журналіста Олексія Подчекаєва про золоте весілля педагогів Євгена Яковича та Єлизавети Олексіївни Козинців. Наведемо фрагмент із цього матеріалу:

«Опівночі розійшлися гості, в затишній квартирі змовкли голоси. «Молоді» стомлено присіли в кріс­лах. М’яке світло посріблило дві сиві голови.

Єлизавета Олексіївна взяла з сто­лу товсту книгу і, перегорнувши пер­шу сторінку, прочитала присвяту:

Віньєтка випускників (абітурієнтів) 1946 року середньої школи №44 Львова.  Під літерами «БIТ» заголовку - Євген Козинець

«Дорогому Євгенові Яковичу Козинцю, одному з перших учителів автора цієї книги, який навіяв образ Валеріана Дмитровича Лазарєва, з великою вдячністю і глибокою повагою».

Це – «Стара фортеця», подарунок лауреата Сталінської премії Володимира Павловича Бєляєва, колишнього учня з Кам’янця-Подільського. Недавно він навідався до Козинців, приніс свої книжки, згадував шкільні роки та своїх однокашників: Толя Мефодієвський став інженером, працює на Уралі, Коля Пінін – полковник авіації, Герой Радянсь­кого Союзу, Павлик Маремуха – директор заводу, Павлик Леван­довсь­кий – професор музики, Яша Блох – інженер, Любомир Дмитер­-ко – україн­ський поет і драматург».

Олена Юхимович, яка 1924 ро­ку закінчила в Кам’янці-Подільському першу трудову школу, а в 1951-1965 роках була директором середньої школи №1, писала: «Пощастило нам довідатись і про директора першої єдиної трудової школи Євгена Яковича Козинця, налагодити зв’язок із ним та педагогами того часу, дізнатися з їхніх спогадів про перші роки навчання при Радянській владі, про труднощі, які переживала школа».

На рік раніше від Олени Юхимович (дівоче прізвище Бублій) закінчив першу трудову школу Володимир Бєляєв. Він писав: «Наша співучениця у першій тру­довій школі Олена Іванівна Юхимович, яку в ті роки ми звали запросто Лєною, стала сьогодні однією з найшанованіших педагогів старовинного міста. В якійсь мірі вона послужила прообразом Галі Кушнір».

До речі, Олена Іванівна в 1964-65 навчальному році викладала в п’ятому класі малюван­ня в автора цих рядків (1927 року вона закінчила художньо-промислову школу, очолювану Володимиром Гагенмейстером). Це був останній рік її директорування.

РОМАШКА ВІКТЮК

Наведемо ще один фрагмент зі статті про золоте весілля:

Роман Віктюк - десятикласник середньої школи №44 Львова, 1953 рік«З невеликої фотокартки дивиться веселий юнак. Це – Ромашка

Віктюк, нині студент Московського театрального інституту, той самий Ромашка, що був у львівській 44-й школі улюбленцем колективу, майстром на різноманітні витівки. На звороті картки написано: «На довгу-довгу згадку завжди любимому і шановному, найкращому вчителю моєму».

Нині Роман Віктюк – всесвітньовідомий режисер. Пам’ятає він свого вчителя, згадує про нього. Ось фрагмент з інтерв’ю 2003 року:

«У мене був абсолютно чудесний учитель із літератури Євген Якович Козинець. Це була людина, схожа на грецького бога. Сивий, з довгою бородою, з довгим волоссям. На милицях – у нього не було ніг. І взимку і влітку він ходив у Львові в тужурці, волосся – розпатлане, на ньому ніколи не було шапки. Він йшов від свого будинку на милицях до школи. Євген Якович був пророком, він сказав учителям, які мучили мене з арифметики, геометрії, тригонометрії: «Залиште його в спокої»…

Коли я зробив у випускному творі помилку в слові «стриженый», то він у цьому творі, в чернетці та в роботі, виправив помилку, поставив «п’ять», потім мене викликав додому та сказав, що він мені не міг не поставити «відмінно». Сказав: «Запам’ятай на все життя, як пишеться слово «стриженый». Ось такий у мене був фантастичний учитель».

В інтерв’ю на радіо «Маяк» 15 груд­ня 2005 року Роман Віктюк теж згадав свого шкільного вчителя літератури:

«У нас у Львові, звичайно, всі розмовляли іншою мовою, українською, а потім, коли нас «визволили», ми стали вивчати російську, якої ніколи не знали. Звичайно, приїхали педагоги, які повинні були нас долучити до цієї мови. І мені пощастило. У мене був дивовижний вчитель із літератури – Євген Якович Козинець… Йому було дуже багато років. Тоді мені здавалося, що йому 90-100. Такий ось Бог, людина не­реальна. І ось він один раз мені говорить про те, що я сьогодні повинен прийти до нього додому, і він мене ознайомить з поезією великої людини… Євген Якович мені почав читати вірші Сергія Єсеніна. Причому, це була не книжка, у нього був товстий зошит. Він до війни туди все вписував, що йому за поетичними вподобаннями було близьке. Він мені дозволив у нього вдома переписувати ці вірші. Це була як би підпільна література. Я відразу відчув у цьому поеті рідну людину. Я навіть не бачив його фотографії, не знав біографії. Євген Якович дуже скупо розповів, де виросла ця людина. Так, як він читав, я навіть чую тепер його інтонації. Коли я почув самого Єсеніна, то нерв, божевільне охоп­лення любов’ю та пристрастю в

Євгена Яковича теж було».