Неділя, 14 Серпня 2022 р.
16 Травня 2014

ВІД ДЕПОРТАЦІЇ ДО ПЕРЕСЕЛЕННЯ, або НЕПЕРЕБОРНЕ БАЖАННЯ ЖИТИ ВДОМА

Молода сім’я кримських татар – Аніфе і Мурат Решетови – тепер живуть у Старому місті. Після буремних подій у Криму люди покинули Сімферополь, і саме Кам’янець-Подільський став їхньою домівкою, де сьогодні вони почуваються спокійно за своїх дітей: непосидючу Амалію і маленького кучерявого Юсуфа…

Про зустріч із цією сім’єю ми домовилися напередодні. І майже випадково вийшло так, що розмова з людьми, яким в екстреному режимі довелося залишати рідний дім, відбулася в особливі для них травневі дні. Рівно сімдесят років тому сім’ї їхніх бабусь і дідусів також покинули Крим – внаслідок примусової депортації татар із півострова, котру проводили силами НКВС.

«НАМ БЫЛО СТРАШНО ЗА НАШИХ ДЕТЕЙ»

Маленькі кримчани Амалія і Юсуф– Проходите, пожалуйста! Я сделаю вам кофе, – запрошує нас до будинку привітна 27-річна татарка Аніфе, тримаючи за руку доньку. За півтора місяця їй вдалося затишно облаштувати нову оселю для своєї сім’ї. Звичайно, не без допомоги волонтерів і пересічних кам’янчан.

– Мы жили в Симферополе, в доме семьи моего мужа. Но рядом у нас был участок, мы строились. Пришлось все бросить…

Но, спасибо огромное каменчанину Андрею, который абсолютно бесплатно дал нам крышу над головой. Это очень хороший человек, говорит: «Живите, сколько вам надо, пока не обустроитесь в городе». О деньгах и речи не шло. Мы пришли в пустой дом, но обычные люди, в отличие от чиновников, очень нам помогли. Одна семья палас дала, другая – тумбочку, третья – стулья, нам подключили воду.

Сім’я Решетових розмовляє переважно російською мовою, проте жінка каже, що й українська для них зрозуміла і не чужа, її добре сприймають діти. А чисто вимовленим словосполученням «українське телебачення» татарка продемонструвала, що й з вимовою непогано справляється.

– А як вам Кам’янець-Подільський? – запитую. – Як далі плануєте влаштовувати тут своє життя?

– Город своеобразный и очень интересный. Мужу Мурату предложили работу. Он как раз уехал в город, чтобы решать эти вопросы. Мурат также думает над возможностью взять место на рынке и открыть «восточную кухню». Хорошо, что есть люди, которые поддерживают нас, уделяют внимание, чтобы мы здесь не чувствовали себя ущемленными.

Решетови – мусульмани, тому Аніфе одягається відповідно, ходить із покритою головою, проте, каже, в місті ставляться до цього спокійно, на відміну від теперішнього Криму. Молода жінка за спеціальністю – податковий інспектор, і хоча поки що доглядає маленьких дітей, влаштуватися на роботу була би не проти.

– Если, конечно, укрытую возьмут, – додає Аніфе. – Есть и некоторые другие ограничения, например, в общении с мужчинами или продаже алкоголя.

Розповідаючи, жінка наливає каву, садить на руки малу Амалію і прислухається, чи не прокинувся її півторарічний син. А тоді йде до іншої кімнати і приходить разом із напівсонним заплаканим Юсуфом, котрий міцно обіймає маму за шию.

– В Крыму нам стало страшно за наших детей, – каже Аніфе, пригортаючи скуйовджену кучеряву голову хлопчика. – У некоторых крымчан и евреев на домах начали кресты ставить. Наши русскоязычные соседи стали здороваться «Слава России!». Представляете, везде эти военные с оружием. Не знаешь, что у них на уме. Сейчас нам родственники рассказывают, что покрытых мусульман вызывают какие-то службы, фотографируют, расспрашивают о религии. А моей золовке (сестра чоловіка. – Прим.ред.) вообще сказали снимать платок или завязывать назад. В транспорте ее обозвали террористкой, мол, она везет бомбу. Там чувствуется давление, люди находятся в каком-то страшном ожидании. Раньше у нас в Крыму в жизни такого не было!

Про можливість повернення додому Аніфе сказала так:

– Знаете, мы до последнего не верили, что Крым вот так просто отдадут. Наши мужья вывозили семьи и готовы были возвращаться, чтобы защищать Крым. Говорили, им раздадут оружие. Мурат тоже уезжал на полуостров, но увидел, что там нечего делать. Но если Крым останется в составе Украины, мы, конечно, вернемся домой…

ПРО ЩО ТАТАРАМ БОЛЯЧЕ ЗГАДУВАТИ…

Непереборне бажання повернутися додому мала і родина Аніфе, депортована радянською владою 1944 року до Узбекистану. Така доля спіткала понад сотню тисяч кримськотатарського населення півострова. А офіційною підставою для цього було звинувачення татар у співпраці з нацистською Німеччиною. Причому вже 1989-го Верховна Рада СРСР визнала примусове виселення незаконним.

– В каждой семье были депортированные, и вспоминать об этом очень больно, – каже Аніфе Решетова. – Мой муж Мурат родился в депортации, в Узбекистане. В Крым его родня вернулась только в 1994 году. Они 5 раз возвращались на полуостров – очень проблематично было с получением земли. И не только у них так.

– Ваші рідні розповідали, що їм довелося пережити?

– Моя свекровь часто вспоминала обо всем ужасе этой депортации. Ей тогда 4 годика было. Людям давали 15 минут, чтобы собраться и выйти из дома, а потом грузили их в вагоны. Татары даже не знали, куда едут: то ли на расстрел, то ли на выселение. Много людей погибло от лихорадки, от голода. Не было ни питания, ни воды. Они выходили и пили прямо с луж. У нас были такие национальные крымскотатарские ремни золотые. Так вот татары за кусочек хлебушка продавали ремни военным, которые их везли. Людей, которые умирали в вагонах, просто выкидывали с поезда. Именно в вагоне умер и мой прадедушка.

– А як кримським татарам жилося в депортації?

– Бабушка рассказывала, что они жили в маленькой лачуге, которую им дали. Чтобы выжить, муку мешали с грязью и делали лепешки. А зимой она босиком ходила зарабатывать – собирала и продавала хворост. Люди от жалости ноги ей газетами обматывали, чтоб не так холодно было, и за копейки этот хворост покупали. Тяжело было.

І хоча нинішнє переселення татар не зрівняти з усіма жахами депортації 44-го, проте нелегко й сьогодні кримським сім’ям залишати все і шукати прихистку далеко від рідних домівок. Аби знову не опинитися в чужій країні.

– Я – патриотка. Родилась в Украине и хочу, чтобы именно эта страна осталась для меня родным домом, – зізналася нам Аніфе.