Вівторок, 30 Листопада 2021 р.
5 Листопада 2021

ЛЮБОВІ Й ТУРБОТИ ВИСТАЧАЄ НА ВСІХ

7 ЛИСТОПАДА – ДЕНЬ ПРАЦІВНИКІВ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ УКРАЇНИ


Купити продукти харчування, принести ліки, заплатити за комунальні послуги, оформити субсидію, піти до лікаря, приготувати їжу, прибрати в оселі… Для більшості молодих і здорових справа звична. А ось для одиноких літніх людей – справжній головний біль, втамувати який під силу лише соціальним робітникам. Вони завжди готові вислухати, порадити і підтримати. Для стареньких це справжня рятівна соломинка в круговерті щоденних клопотів. А під час жорстких локдаунів були єдиними світлими промінчиками допомоги.
По-справжньому оцінити важливість і необхідність роботи соцробітника зможуть лише ті, хто залишився наодинці з біда­ми, старістю та болячками. Молоді й здорові цього не зрозу­міють. А ось літні жителі Кам’янеччини не втомлюються дяку­вати своїм помічникам як не словами, то щирими поглядами.
Напередодні професійного свята, яке цьогоріч припадає на 7 листопада, «Подолянин» завітав до територіального центру соціального обслуговування «Турбота», де щодня про стареньких дбає 41 соціальний робітник. Історії, які переповідають працівниці, беруть за живе і змушують захоплюватися силою духу, терпінням цих милих, тендітних і добрих жінок.

ІСТОРІЇ, НАПИСАНІ ЖИТТЯМ

Зліва направо: Тетяна Брославець, Вікторія Ткач, Ірина Побережна, Наталія Уварова і Ольга СоботюкЗа 9 місяців цього року центр надав уже понад 90 тисяч послуг 760 літнім кам’янчанам. Кожен пенсіонер, який є одиноким або проживає сам, має право звернутися по допомогу до «Турботи». З кожним заклад укладає договір, де чітко прописано послуги, які хоче отримати пенсіонер, узгоджено дні та години візитів соцробітників.
– Якщо ще декілька років тому в місті було важко знайти одиноку людину, то нині нам зривають телефони – багато людей потребують нашої допомоги. Відповідно до законодавства, на одного соцробітника має припадати 12 осіб, наші дівчата мають і по 17-20. Повірте, це дуже важка, виснажлива, але водночас необхідна праця. А в перші місяці пандемії, коли був жорст­кий локдаун, нашим працівницям, окрім своїх клієнтів, потрібно було купувати їжу і ліки й для інших літніх кам’янчан, які не могли самостійно це зробити, – розповідає соціальна працівниця відділення соціальної допомоги вдома Тетяна БРОСЛАВЕЦЬ, яка по телефону навчилася не тільки впізнавати клієнтів центру, а навіть визначати їхній настрій.
Соціальні робітниці, з якими спілкуємося, різні за віком, фахом, але вже тривалий час працюють у цій сфері, тому змінювати роботу, попри те, що вона важка, та й зарплата далека від європейської, не хочуть. Кажуть, що прикипіли серцем до своїх підопічних, яких вважають час­тинкою своєї рідні. Адже разом переживають як веселі моменти, так і сумні. Робітниці зізнаються, що найважче їм втрачати стареньких, бо ж за роки дуже звикли одні до одних.
За день соцробітниці намотують понад десяток кілометрів. Тому жартують, що підбори і сук­ні не для них, їхній повсякденний одяг – кросівки і штани. Адже, крім того, що доводиться
багато ходити, та ще й бездоріж­жям, мусять нести й чималі пакети з найнеобхіднішими продуктами: молоко, сметана, сир, картопля, буряк, морква, хліб, борошно, крупи. Словом, часто в ніжні тендітні руки беруть по 10-15 кілограмів.
А буває, що клієнти можуть бути не в гуморі, весь негатив виливати на помічників, при­диратися до дрібниць, лаятися і навіть називати їх «прислугою». Добре, що такі прикрості трап­ляються рідко, але нервів з’їдають чимало.
Робочі будні соціальних робітниць– Скільки людей – стільки й характерів, – каже Ірина ПОБЕРЕЖНА, яка працює соцробітницею вже 6 років і на сьогодні обслуговує 17 підопічних. – Була в мене одна гонорова бабуся, вже покійна. Якось приходжу і бачу, що все їй не так, чіпляється до дрібниць. Каже: «Давай картоплю носити». Носимо, а вона все шарпає, все не так. Я їй: «Давайте ви заспокоїтеся, і все доробимо наступного разу». Коли прийшла через декілька днів, немов святі хату перелетіли. І картопля складена, і настрій у жінки хороший. За роки праці ми вже навчилися бути й психологами, й господинями, й медиками. Але ми в них одні, а їх у нас по декілька.
А ще одна моя бабуся любить зателефонувати у вихідний ні світ ні зоря. Якось напрацювалася я в селі, думаю, хоч у неділю відісплюся. О 5.30 ранку дзвонить телефон. Беру слухавку і чую: «Іруню, а як варити пластівці? Сину боюся подзвонити, бо буде сердитися. Краще ти розкажи». І смішно, і грішно. Всяке буває.
А з однією бабцею, яка переїхала до Росії, ми ще довго спілкувалися. Я навіть проводжала її, переїхала вона до двох доньок у Тюменську область. Свою квартиру в Ка­м’ян­ці-Подільському залишила, але продала холодильник і мікрохвильову. Якось говоримо з нею по відеозв’язку, а вона так із жалістю каже: «Ірусю, я так хочу додому! Але як подумаю, що немає ні холодильника, ні мікрохвильовки, як я буду?».
Усі старенькі розподілені відповідно до соціальної мапи міс­та. Кожна соцробітниця має свої райони обслуговування, і часто вони далеко від її місця проживання. А ще буває, що пенсіонери воліють бачити лише свою Наталю чи Валюшу.
– У мене було дві сестри – Лідія і Галина. Приходжу якось до них і застаю таку картину: одна насуплена сидить на кухні, інша – в кімнаті, – розповідає соцробітниця Наталія УВАРОВА, яка опікується 17 пенсіонерами. – Вже вони посварилися, тому починаю з ними го­ворити і мирити. Побігла в магазин, купила продукти і кличу їх чай пити. Вони помирилися, і одна з них каже: «Галю, подивися, ось ця мала дитина нас з тобою помирила. А чого ми такі, ми ж могли і не сваритися!». До кожного з них звикаєш, а во­ни звикають до нас.
Я не називаю їх підопічними, це моя маленька родина. З ними ми спілкуємося, радимося, іноді вони згадують щось сумне, а часто й веселе – як дівочили-парубкували. Буває, що іноді їм потрібно не стільки навести лад у хаті, скільки посидіти, поспілкуватися. Тому даруємо їм радість і робимо все можливе, аби вони не сумували, а для цього навіть анекдоти розповідаємо (усміхається).
Деякі старенькі соромляться ска­зати «Дякую», але коли дивишся в їхні очі, бачиш там щиру вдячність, і це неабияк надихає. Ви знаєте, що вже рідні знають усіх наших стареньких, за потреби допомагають нам принести продукти і часто запитують про їхнє самопочуття.
Пані Наталя працює вже 12 років, розпочинала ще у центрі «Надія». І коли декілька років тому перед нею постав вибір – про­довжувати працювати соцробітницею чи йти кухаркою, бо саме звільнилося місце, вирішила нічого не змінювати.

КОВІД: КАПЦІ РВАЛИСЯ, МАРШРУТКИ НЕ ЇЗДИЛИ

Робочі будні соціальних робітницьНелегко було працювати соц­робітницям у часи першого локдауну, коли фактично все місто завмерло. На їхній прихід із нетерпінням чекали літні ка­м’ян­чани. Щодня працівницям доводилося ходити пішки з чималими клунками, бо ж маршрутки не їздили. А продукти і ліки потрібні людям щодня. Жінки кажуть, що ноги нестерпно боліли, капці рвалися, але на них чекали, тому не могли підвести пенсіонерів.
А ще старші люди люблять мати все про запас. Добре, що адміністрація центру видала автомобіль, і соцробітниці на гуртовій базі купували мішками борошно, цукор, макарони, вистою­ючи довжелезні черги. А вже потім це все розносили по домівках підопічних.
Про деякі історії, які дівчатам довірили старенькі, можна книж­ки писати й фільми знімати.
– У мене на обслуговуванні був дідусь, полковник, правда, в липні у віці 93 роки він помер. Про своє життя написав не одну книжку, бо ж пережив і війну, і нелегкі повоєнні часи. Казав: «От прийдеш якось до мене, нічого не будеш робити, сядемо, і я тобі почитаю». Але завжди були якісь справи. Дідусь любив мою вівсянку, казав, що смачнішої не їв, бо я її на молоці варила. Щодня він виходив на вулицю. Навіть коли було важко ходити, все одно виходив на декілька хвилин. Розмовляв російською. І коли ввели
закон про українську мову, якось каже: «Я не умею на украинском говорить. Но ты говори, потому что очень красиво у тебя получается. Ты говори, я все пойму. Но свеклу и тыкву ты мне купи», – каже Ольга СО­БОТЮК, яка працює соцробіт­ницею вже 6 років, обслуговує 19 людей. За фахом пані Оля – вчителька молодших класів, тож добре знає психологію і каже, що часто старенькі ведуть себе як маленькі:
– Наші підопічні – як діти в садочку. Від 60 до 70 років – це старша група, від 70 до 80 – середня, від 80 до 90 – молодша, а від 90 років – малюки. Чим старша людина – тим більше уваги хоче, воліє, щоб хтось їй подзвонив, прийшов, запитав, як вона.
Улітку сонце сходить рано. Дзво­нить мені о шостій одна з бабусь і запитує: «Олю, ти коли сьогодні до мене прийдеш? Сонце встало. Я вже борщ варю».
Якщо ми звикаємо до всього, то важко змиритися з непорозумінням і байдужістю деяких містян. Щомісяця ми сплачуємо стареньким за комунальні, тому, відповідно, я беру по декілька книжок. Якось дві години вистояла у черзі, аби встигнути заплатити до обіду, щоб за квитанцію менше було. Дала один пакет книжок, другий, подаю третій, як тут до мене підбігає чоловік і каже: «Ще одну книжку дістанеш, станеш у кінець черги». Добре, що поштарі нас усіх знають і заступилися за мене.
Зворушливу історію розповіла і соцробітниця Вікторія ТКАЧ, яка працює вже 8 років і обслуговує 19 підопічних. Переважно це жителі приватного сектора Польських фільварків, Зіньківців, Підзамча.
– Найстарша бабуся, за якою я до­глядала, померла у віці 99 років, – розповідає жінка. – Ми з колегою ходили до неї на її 98-річчя. Вона мала таку пам’ять, що молодь могла позаздрити. Все знала і пам’ятала, останні 6 років була незрячою, тому просила, щоб я їй почитала і їсти наварила. Доки готувала, вона все мені про війну розповідала, бо її мобілізували як медсестру в перші ж дні, пройшла від Сталінграда до Берліну і мала медаль «За взяття Берліну». Пам’ятала все, від першого дня до останнього. На війні познайомилася з майбутнім чоловіком. Разом дійшли до Німеччини, там зустріли перемогу. На той момент жінка була вагітна, і в грудні 1945 року чоловік відправив її народжувати додому. А сам повернувся вже тоді, коли сину виповнився рік. Прожили в мирі й любові все життя. Хоч і була незрячою, на дотик розрізняла купюри, допомагала мені робити котлетки і дуже любила пельмені.
До речі, гастрономічні вподобання в стареньких різні. Доводилося мені холодець варити, голубці крутити, закрутки робити і торти випікати. Це приємно робити, бо знаєш, що люди задоволені й на­годовані.
Оскільки ходити доводиться такими шляхами, де й маршрутки не їздять, то в кожного з моїх підопічних є чергова парасолька. Коли дощить, вони часто кажуть: «Вікусю, дати парасольку, тобі ще далеко йти?». І від цієї турботи так світло стає на душі.

ЇХНЯ ПРАЦЯ БЕЗЦІННА

Мирослав СмотровТеплі слова про своїх соціаль­них робітниць і працівниць каже і новий директор «Турботи» Мирослав СМОТРОВ, який прийшов на керівну посаду на початку травня:
– Робота соціальних робітниць неоціненна. Наскільки вона важлива, зрозуміє той, хто бодай на один день змінить професію. Щодня вони приходять до пенсіонерів, інвалідів. Переважно у стареньких немає пральних машинок та й узагалі хорошої побутової техніки. Але це не лякає працівниць, вони гідно виконують обов’язки попри проблемні умови праці й те, що складно добиратися до підопічних. На місяць на проїзд виділяється лише по сто гривень, але це крапля в морі, зважаючи на ту кількість людей, яку обслуговує один наш працівник. Питання щодо безкоштовного проїзду соцробітниць у громадському транспорті не один рік доносили до міської влади. Спробуємо знову достукатися, бо дівчата часто витрачають власні кошти, аби довезти важкі пакунки.
Не легші умови праці і в соцробітниць, які обслуговують пацієнтів, котрі проживають у «Турботі». Багато з них не можуть самостійно пересуватися, тому дівчата їх пере­одягають, вмивають, годують і во­зять на процедури. Також маємо соціальних працівників по роботі з особами з інвалідністю по зору і слуху. Вони індивідуально працюють із цими категоріями, надають їм сурдопереклад і здійснюють супровід. А загалом у «Турботі» є 5 від­ділень: соціальної допомоги вдома; денного перебування; стаціонарного догляду для постійного проживання; стаціонарного догляду для тимчасового проживання; організації надання адресної, натуральної та грошової допомоги. Також маємо сектор обліку бездом­них осіб.
До речі, директора ми застали не в кабінеті – він саме обходив будівлю, де активно вико­нуються ремонтні роботи. Маючи непосидючий характер, бажання постійно щось змінювати і покращувати, новий керівник вдихнув у заклад друге життя. Роботи тут киплять: уже поремонтували дах, наразі затягують шви, через які втрачається тепло, й будуть утеплювати будівлю зовні. Всередині теж ремонти: мостять підлогу плиткою, шпаклюють стіни, замінюють сантехніку, нове обличчя тепер має й приміщення їдальні. До ладу привели прилеглу територію, викорчували старі й аварійні дерева, чагарники, що дало можливість протоптати стежину до ще однієї хвіртки, яка виходить на провулок Шевченка. Під час таких розкопок навіть виявили сюрприз.
– Зацікавив гараж, який був занедбаний і порослий чагарниками. Все спиляли. У багатьох допитувався, чий він і звідки взявся, але безрезультатно. Все, що на нашій території, має бути на обліку. Тому вирішили дізнатися, а що ж там усередині. І виявили новесенький, ще із заводу, військовий мобільний генератор на 30 кіловат. Наша будівля зведена 1987 року, має підземні тунелі на випадок атомної війни. Тому цей генератор мав подавати електрику в разі лиха. Скіль­ки він простояв у гаражі, невідомо. Ймовірно, довго, бо аж колеса в землю вросли. Ним ніхто так і не скористався. А мене дивує, чому він не на обліку, нічийний. Ми вже подали всі відповідні документи, аби це зробити, – демонструючи знахідку, розповів Мирослав Смотров, який виношує ще чимало ідей, аби покращити життя і побут «Турботи».