ІЗ МАРІУПОЛЯ ВИВІВ АНГЕЛ-ОХОРОНЕЦЬ

Що таке життя під окупацією, добре знає подружжя пенсіонерів із Маріуполя – Віктор Іванович і Ніна Володимирівна. Їм таки пощастило вирватися з блокади і не без пригод доїхати на Кам’янеччину. Але те, що вони пережили, навіть ворогові не побажають. Спогади про обстріли, холод, голод назавжди закарбувалися в їхній пам’яті. Як їм вдалося вижити, і що рятувало під час обстрілів, подружжя розповіло «Подолянину».

СНІГУ РАДІЛИ, НЕМОВ ДІТИ

Ніна Володимирівна і Віктор Іванович 40 років працювали на місцевому гіганті «Азовмаші» інженерами. Вийшли на пенсію. Здоров’я дозволяло, тож обидвоє ще працювали в Маріупольському державному університеті: жінка – вахтеркою, чоловік – теслярем. Адже лише на пенсію прожити важко.

– О шостій ранку 24 лютого, як завжди, пішла на роботу, – пригадує Ніна Володимирівна. – Сіла в маршрутку. Зателефонував онук і повідомив, що почалася війна. Річ у тому, що ми звикли до постійних вибухів, і цього ранку їх було чути. Я доїхала на роботу, заступила на зміну. Але викладачам і студентам сказали не приходити. Залишився лише техперсонал. О 8 ранку вибухи стали гучнішими і ближчими. До університету, де був великий підвал, прийшла колега з чоловіком, які жили неподалік. Під час розмови вона висловила власне бачення: «Це ненадовго. Тепер війни швидко закінчуються. Але запас продуктів треба мати бодай на два тижні». Відбула зміну і повернулася додому. Зателефонувала моя подруга і повідомила, що ракетним комплексом «Точка-У» обстріляли школу на площі Кірова. Я вдень чула вибух, але не знала, що постраждала школа.

Наступного дня знову чергувала. Раніше прийшов охоронець, наш колишній студент, і мене від­пустив. По мене приїхав чоловік, і ми заїхали в АТБ, щоб купити продукти. Ажіотажу не було, продуктів достатньо, крім хліба, який уже розібрали. Залишилися лише булочки. Ми скупилися, я розрахувалася карточкою і подумала: «Навіщо знімати готівку, якщо будемо розраховуватися карточкою».

На третій день ставало все гірше і гірше, вибухи були безперервні. Нам передзвонили з роботи і ска­за­ли залишатися вдома. А далі все, як у день бабака. Щодня одне і те ж – постійні вибухи, обстріли й авіація.

Співрозмовники проживали в квартирі на правому березі Маріуполя, неподалік від ме­талургійного комбінату імені Ілліча. Саме завдяки цьому гіганту в їхній оселі було тепло. Але за тиждень до повномасштабного вторгнення і комбінат Ілліча, і «Азовсталь» законсер­вували. І в оселях прилеглих будинків зникло тепло. Тож ще до повномасштабної війни в квартирі температура почала знижуватися: плюс 12, 8, 4, тоді як за вік­ном – мінус 7.

– У перший тиждень ми ще залишалися в квартирі, – продовжує жінка. – Мали електрику, працювало телебачення, новини дивилися цілодобово, звідти дізнавалися і про повітряну тривогу. Ночували у ванній, бо там тепла підлога. Чоловік у мене – оптиміст, заспокоював, мовляв, не будуть окупанти витрачати гроші й бомбити будинки мирних маріупольців. На жаль, тоді не усвідомлювали всіх жахіть, на які здатні рашисти. Спочатку вони обстрілювали «Градами», а потім майже безперервно працювала їхня авіація. Вибухи були настільки потужними, що здригався весь будинок. Тоді ходили до підвалу, де облаштували собі місце. Там було холодно і темно. Підіймалися в квартиру, коли трохи стихало, в так звану «обідню перерву», коли якийсь час вони не бомбили.
У перші дні березня зникло телебачення, слідом за ним – телефонний зв’язок, а потім – електрика і вода, бо насоси не працювали. Газ ще тиждень був, і ми могли варити макарони, вареники, суп.

Поступово в нас закінчилася вода. Коли йшов дощ, збирали з водостічних труб.
8 березня пішов сніг, назбирали цілу гору. Коли розтанув, вода була на дні. Але й цьому раділи, немов діти. Цю воду проціджували через марлю, кип’ятили, на ній готували їсти і пили чай. Також сусіди пригощали компотами, медом. Словом, усі згуртувалися і підтримували один одного. Так і виживали.

Коли не стало газу, сусіди витягнули мангал, і весь під’їзд по черзі готував собі їжу. Всі дошки, які мали в коморі, пішли на дрова. Готували під «Градами», під постійними обстрілами. Чоловік стоїть на вулиці, над головою «літає», а він ложкою мішає макарони. Ви знаєте, що через деякий час люди настіль­ки втратили страх, що під обстрілами сиділи на лавочці, в дворі пили чай і розмовляли. Так звикли до війни.

Ніна Володимирівна і Віктор Іванович кажуть, що гуманітарна допомога до них не надходила. Кожен виживав, як міг. Молодші ризикували, ходили в роз­бомблені магазини в пошуках продуктів. Якось хлопці відшукали шампанське та енергетики і роздали людям. Пів пляшки шампанського подружжя випило із найгарніших склянок, коли на душі було дуже важко. Енергетиком втамовували спрагу. Зізнаються, що тепер пити цей напій не можуть, бо його смак нагадує підвал і весь жах війни.

Одного разу в їхній двір заїхав величезний рефрижератор. Місцевий підприємець роздав людям усе, що мав: заморожені креветки, м’ясо і ковбаси. Подружжю дісталися дві палиці ковбаси. Різали її тонкими смужечками, клали на пательню, лили трішки води, бо олії не мали і воду доводилося економити, зверху засипали макаронами чи гречкою, накривали кришкою і так готували. Якось сусідка виїжджала, залишила шматочок м’яса з кісткою, то мали з чого приготувати суп із кльоцками. Хліб теж швидко закінчився.

– Мій чоловік ще з дитинства, коли їсть, обов’язково залишає шматочок хліба. Звідки це? Мабуть, генетично. Я ці шматочки не могла викинути, клала в кришталеву вазу, і вони там перетворювалися на сухарики. Коли залишилися без хліба, вони нас врятували, – продовжує розповідати Ніна Володимирівна.

СЕРЦЯ СТАРЕНЬКИХ НЕ ВИТРИМУВАЛИ

Жінка із болем у голосі розповідає, що, коли вдавалося піднятися в квартиру, вмощувалася в крісло і молилася. А ще на­магалася подумки подати рідним звісточку про те, що вони живі:

– У нас дружна і любляча родина. Сестрі з родиною вдалося виїхати з Волновахи, яка горіла з перших днів війни. Внук із дружиною були в Києві, а донька із зятем – у Польщі. Розуміла, що рідні собі місця не знаходять і не знають, живі ми чи ні.
На жаль, війна сіяла смерть і збирала жертви. Одного ранку в під’їзд постукали. Повідомили, що в сусіда з четвертого поверху загинув родич. Уночі він ходив у пошуках їжі, і його вбило осколком.

– А потім старенькі люди почали масово вмирати через стреси і постійний страх, – додає Віктор Іванович. – Їхні серця не витримували постійних обстрілів і жахіття, що коїлося в Маріуполі. Одна старенька сусідка померла на балконі, її поклали у ванну. Земля замерзла, що навіть не вкопаєш.
У нашому дворі, але в іншому будинку, жили батьки українського телеведучого Андрія Бєднякова.

Я товаришував із його батьком, разом ходили на полювання, риболовлю, але він, на жаль, помер ще 2012 року. Мама Андрія хворіла і не змогла пережити окупації. Вона померла. Але її тіло вдалося вивезти і поховати по-людськи. Однак так щастило одиницям. Переважно людей ховали в дворах або залишали на вулиці. І досі невідомі всі масштаби трагедії, нескоро дізнаємося, скільки мирних жителів померли в блокадному Маріуполі. Але можемо припустити, що ця цифра всіх шокуватиме.

Війна відібрала життя в ба­гатьох знайомих і друзів моїх співрозмовників. Багато викладачів і студентів Маріупольського держуніверситету загинули під обстрілами. «Прилетіло» в будинок і до друзів подружжя, з якими товаришували ще з молодості. За упокій їхніх душ щиро молиться Ніна Володимирівна і просить у Бога покарати ворогів за смерті, сльози і біль.

«ЧОГО НАМ, 70-РІЧНИМ, БОЯТИСЯ?»

У перші дні війни рідні бла­гали подружжя покинути Маріуполь, але вони щиро вірили, що все швидко минеться. Та й залишати квартиру, в якій прожили все життя, дачу, де працювали, не покладаючи рук, було морально важко. Тому й трималися за своє, рідне, до останнього. Під «Градами» Віктор Іванович хутко бігав по воду, хліб. Із гаража, що в іншому районі, забрав власне авто і припаркував під під’їздом рідного будинку. Але виїжджати довго не наважувалися.

– Почули, що в сусідньому будинку, на 4 поверсі, хтось «спіймав» Київстар. Під «Градами» і автоматними пострілами таки добігли до будинку, знайшли, в кого ключ від під’їзду, піднялися, і я нарешті зателефонувала до сестри, але так і не додзвонилася. Додому повер­талися невеселі. Зв’язку немає, нас постійно бомблять. Сусіди з 4 поверху, коли піднімалися в квартиру, бачили, як горять «Азовсталь», «Азовмаш», центр міста, і повідомляли нам. Ми навіть не здогадувалися, що місто вже майже зруйноване, – з гіркотою каже жін­ка. – Якось уранці вийшла в двір. Стояли п’ять машин. Над однією – великий білий прапор і білі стрічки. Молодий чоловік років 40-ка із сином-підлітком звернувся до мене: «А Ви не їдете? Поїхали!». І в голові промайнуло: якщо батько із сином не бояться їхати, то чого нам, 70-річ­ним, боятися? Тим паче, треба спро­бувати лише для того, щоб почути голос рідних. І вони будуть щасливі, коли ми врятуємося. Зайшла в квартиру, кажу чоловікові: «Поїхали!». Він трохи повагався, але погодився. Почали кидати в машину речі. Спонтанно виїжджали, взяли те, що не потрібно. Мої молитви, блокнот із афоризмами і цитатами, який вела ще з молодості, так і залишилися на журнальному столику. А в ньому – засушена гілочка любистку, яку мені мама дала. Лежали там і вірші, які донька на 50-річчя написала. Залишили сімейні фото, книгу зі спогадами про близьких і родичів. І прикро, що не змогли вивезти понад два десятки кубків онука, близько 50 медалей, які він виборов на змаганнях із більярду. Ми їх заховали в диван, і вони там так і залишилися.

Разом із колоною подруж­жя покинуло рідний Маріуполь 26 березня. Аж тоді вперше побачили, на які руїни рашисти перетворили улюблене місто. Зруйнували житлові будинки, державні установи, фактично всі мости. На вулицях лежали шматки людських тіл і десятки вбитих. У річці – авто із загиблими людьми, які потрапили під обстріл. Понівечили Маріупольську церкву святителя Петра Мо­гили ПЦУ, яка входила до Книги рекордів України як єдиний храм у світі, повністю розписаний петриківським розписом.

Згадуючи весь шлях, Ніна Володимирівна зізнається, що постійно молилася, і Бог почув її молитви. Бо навіть на ворожих блокпостах до пенсіонерів не надто прискіпувалися:

– Спочатку приїхали в селище Нікольське, його вже захопили ДНРівці. Вирушили в селище Урзуф, там будинок наших друзів. Коли повертали на Урзуф, побачили величезну колону російської техніки і повно їхніх солдатів. Їхали впри­тул за ними, доки вони не зупинилися. Коли їх минули, аж тоді видихнули.

У селищі нас прихистила сестра друзів. Уперше за місяць помилися, відігрілися, поїли і поговорили з рідними. Ми дві ночі в неї переночували, чекали на «гуманітарний коридор», його не було, тож вирішили ризикувати. Їхали «дорогою смерті», траса вся в ямах, а ми мчали по ній та ще й не знали куди. Зустріли ще дві машини і так усі втрьох добралися до Бердянська. Там зупинилися на площі, хотіли дізнатися, чи є «коридори». Не було. Познайомилися з родиною, яка вже тиждень жила в готелі. Вони без машини, але хотіли їхати з нами. Запросили нас до себе, три дні чекали на «гуманітарні коридори», але знову марно. Розмістили нових знайомих у трьох машинах і поїхали. Блокпостів від Бердянська і до Запоріжжя – понад 20. Відверто було страшно, але наш ангел-охоронець був поруч і допомагав. Іншого пояснення не маю. Бо навіть кадирівці, на блокпосту яких заглохла одна з наших трьох машин, і випадковий перехожий допоміг швидко її завести, нас пропустили без ретельного огляду. Коли побачили український блокпост і наших хлопців, аж сльози на очі набігли. Нарешті ми в безпеці! – ділиться спогадами Ніна Володимирівна.

Із теплотою в голосі подружжя розповідає про волонтерів із Запоріжжя, про їхню опіку, турботу, смачні наїдки і велике серце. Ніч вони переночували в дитсадочку і поїхали далі. Ще на од­ну ніч знайшли прихисток у Кропивницькому, в молитовному домі, де переселенцям теж дають дах над головою, їжу і гос­тинний прийом. Із новими попутниками, які вже стали дру­зями, розпрощалися в Дніпрі та Умані. А самі спочатку зупинилися в Дунаївцях, а згодом – у Ка­м’янці-Подільському, де винаймають кімнату в гуртожитку і тепло відгукуються про кам’янчан:

– Нам тут добре, люди чуйні, спо­кійні, доброзичливі, готові допомогти. Подобається, що всі бажають один одному «Гарного дня», вітаються в магазинах. Ми зареєст­рувалися як переселенці, отримали допомогу від Червоного Хреста і двічі на день отримуємо харчування в місцевій школі. Там смачно годують і зустрічають нас як рідних, за що ми щиро вдячні. Але коли над Маріуполем знову замайорить український прапор, ми повернемося додому. Місто зруйноване, але воно наше, українське.