Четвер, 28 Березня 2024 р.
12 Серпня 2022

«МАМО, ТАТУ, Я БОЮСЯ…»

Війна відібрала в наших дітей безтурботне дитинство, друзів, улюблені речі та хобі, словом, усе, що робить їх щасливими. Натомість породила страшні новини, гнітючі сирени, підвали, нові побоювання та страхи.
Чи знають батьки, чого бояться їхні діти? Особливо нині, коли в країні вже пів року триває кровопролиття, а на порозі – новий навчальний рік. Що мають робити, аби допомогти дитині подолати страхи, де знайти правильні слова, чому важливо вселити відчуття безпеки і як діяти, коли такий варіант не допомагає? Як не упустити того моменту, коли без допомоги фахівця не впоратися? Відповіді на ці запитання шукав «Подолянин» у спеціалістів, котрі розуміють усі тонкощі вразливої дитячої душі.

НА ПЕРШОМУ ПЛАНІ – ПИТАННЯ БЕЗПЕКИ

Відчуття страху супроводжує кожного з нас від наро­дження і до смерті. Немає психічно здорової людини, яка б нічого не боялася. Боятися – це нормально. Бо страх – це емоція, яка виникає у відповідь на дійсну чи можливу загрозу для людини. Це інстинкт виживання, механізм захисту, закладений у нас як базове налаш­тування. Як стверджує пси­холог КНП «Багатопрофільна ЦРЛ Слобідсько-Кульчієвецької сільради» Кам’янець-Подільського району Ганна ГА­В’ЮК, одним із найпоширеніших запитів, з якими звертаються до фахівця, завжди були острахи. Це відчуття має беззаперечно негативний вплив на якість життя людини.
Ганна Гав’юкГанна Гав’юк– Які ж страхи сьогодні є найактуальнішими для кожного з українців? Звичайно, пов’язані з війною. Війна нещадно травмує нашу психіку. Дорослі та діти майже щодня стають свідками жахіть.
Зрозуміло, що доросла та дитяча психіка мають відмінності. Діти гостріше та чутливіше ре­а­гують на різні подразники. Во­ни не мають досвіду подолання власних тривог і переживань.
Тому дітям тепер, як ніколи, потрібна присутність, підтримка та відчуття безпеки, які створюють батьки.

Ганна Юріївна поділилася порадами, як нам, дорослим, поводитися зі своїми дітьми, щоб мінімізувати травмуючий вплив війни на їхню несформовану психіку:

Бути поруч. Ми є головним джерелом підтримки для наших дітей. Бути поруч – це про обійми, дотики, співдіяльність (ігри, читання, час, проведений разом).
Бути прикладом. Розповідати, що нам допомагає долати тривогу та покращувати настрій (техніки дихання, рухові вправи).
Спілкування. Дуже важливо допомагати дітям розуміти, що відбувається, і як нам вистояти в цій війні. А також слухати, що вони кажуть і про що мовчать.
Задіювати. Ми не знаємо, як довго ще триватиме війна, але час життя безцінний, тому потрібно жити: вчитися, гуляти, гратися, дізнаватися щось нове, робити добрі справи.
Відновлюватися. Подбати про здоровий денний режим: корисна їжа, рухова активність, достатній сон, приємне дозвілля, розмови про світле майбутнє.

Ганна Юріївна – щаслива мати двох школярів. Сьогодні вона, як і більшість батьків, опинилися перед дилемою: відпускати дітей на очне навчання, чи, доки триває воєнний стан, нехай вчаться ди­станційно:

– Насамперед потрібно усвідомлено зважити всі «за» і «проти» суб’єктивно для вас. Як вам та дитині спокійніше: коли вона буде вдома, чи у школі? Чи буде хтось поруч із дитиною? Де буде безпечніше? Як дитина реагуватиме на сигнал тривоги в залежності від того, де буде знаходитися?
При вирішенні цього питання обов’язково дослухайтеся до своєї дитини. Бо для вас може бути кращим один варіант, а для дитини – інший. Тому важливо, щоб рішення ухвалювали спільно. Цим ви покажете дитині піклування про її інтереси та захист.
При ухваленні рішення потрібно враховувати вік дитини, рівень самостійності, психотип, психологічні особливості й рівень тривожності. Коли ухвалили рішення віддати дитину до школи, вам потрібно буде дізнатися, чи є у школі бомбосховище і як облаштоване, чи проінформовані вчителі щодо дій на випадок сирени, який план евакуації, узгодити питання зв’язку з учителем та дитиною. А також інші моменти, які вас цікавлять і нададуть упевненості в безпеці дитини в процесі очного навчання.
Якщо ж вам і дитині спокійніше буде навчатися онлайн, то обирайте альтернативну науку. Звичайно, при цьому варіанті навчання є свої нюанси, як-от менший контроль учителя, можливо, недостатня якість навчання, в деяких випадках може знадобитися допомога дорослого (особливо для першачків). Усе залежить від віку та вмотивованості дитини. Але якщо питання саме в забезпеченні найбільш комфортних умов і безпеки для вас та дитини, то це можливий варіант.
У нинішній ситуації немає правильного чи неправильного рішення, ви обираєте те, що для вас є прийнятнішим, от і все. Важливим є те, що в будь-який час можна буде перевести дитину на ту чи іншу форму навчання. Тому обирайте без надмірних хвилювань.
Психологічний момент, який важливо розуміти: проблема не в тому, де буде навчатися дитина, а у ваших страхах та тривозі. І якщо ці відчуття не дозволяють вам та дитині визначитися з питаннями, що турбують, то завжди можна звернутись по допомогу спеціаліста.

ВІЙНА І ФОБІЇ

Сучасні психологи виділяють 29 типів страху, які переживають діти з моменту народження і до 16-18 років. Кожному віку притаманні свої фобії. Лікарка-психіатриня Дитячого медцентру Лілія МАСЛОВСЬКА, за плечима якої понад 30 років трудового стажу, часто зустрічається з цією дитячою проблемою:

Лілія Масловська– Страхи – явище звичне, і вони притаманні кожній дитині. Але тут головне не пропус­тити момент, коли боязнь чогось перетво­рюється на патологічний страх. Скажімо, дитина 2-3 років боїться не лише карусельки, а будь-якого предмета, який крутиться. Вона боїться не те що сідати на гойдалку, а взагалі до неї підходити. Тобто, іде патологічний страх. Тому батькам на це треба звертати увагу. Ще один приклад: дитина знає всіх своїх сусідів, рідних, друзів батьків, але коли вони заходять до оселі, починає плакати, кричати, дертися на руки, не йти на контакт. За цими страхами можуть стояти й інші порушення розвитку дитини. Тут треба розрізняти, який це страх: невротичний, ситуативний чи в структурі якогось серйознішого захворювання.
У старшої дитини, до 5 років, переважає страх відвідування дитсадка, а також, аби її не залишили саму. Так, до 2,5-3 років він був удома з мамою, вона виконувала його забаганки. А тут новий колектив, дітей багато, чужі люди, інший режим, ніж удома.
І дитина починає боятися того, що відбувається. Ці страхи зустрічаються рідко. Якщо дитина здорова, то в садочку вона за два місяці повністю адаптовується. А ось невротичні діти, їх ще називають «несадковими», мають великі страхи, які заважають їм со­ціалізуватися. Проявлятися можуть такими способами, як-от дитина відмовляється в садочку їсти, спати, взагалі туди ходити. Вранці перед виходом із дому по 4-5 разів бігає до туалету, скаржиться на біль у животику.
І болить доти, поки мама не скаже, що сьогодні залишаємося вдома.
У дітей шкільного віку найпоширеніший страх перед школою. Раніше це були шкільні неврози, тепер це фобічні розлади. Частіше зустрічається в дітей, які не відвідували дитячий садок, не перебували в колективі, які бояться шуму і підвищеного тону, бо сім’я тиха, спокійна. Така фобія проявляється теж біганням до туалету, болями в животі, головним болем. Такі діти потрапляють у поле зору фактично всіх лікарів, бо постійно на щось скаржаться. Чи не щотижня батьки приходять до поліклініки зі скаргами. Іноді ці порушення можуть проявлятися справжніми симптомами хвороби, скажімо, діареєю. Це вже вступає в дію вегетативна нервова сис­тема. Діти скаржаться на біль, батьки проходять усі дослідження, починаючи від аналізів і закінчуючи МРТ. Але виявляється, що дитина фізично здорова. Ще страх школи проявляється тіками: починають мигати очима, шмигати носом.
Підліткові страхи складніші, пов’язані із зовнішнім виглядом і тим, як сприймуть однолітки, друзі. Можуть проявлятися анорексією, бо хтось сказав, що підліток має зайву вагу, тож буду худнути, щоб його зрозуміли і сприйняли. Проявами може бути і обсесивно-компульсивний розлад (ОКР) або нев­рози нав’язливих станів, що характеризується депресією, плаксивістю, болями в животі тощо.

А ось під час війни діти і підлітки стали найвразливішими. Їм потрібна підтримка і турбота, відчуття безпеки. Діти напружені, переживають страх та тривогу, це помітно з їхньої поведінки: вони бояться гучних звуків, стали плаксиві­шими, вередливішими, дратівливіши­ми, а дехто – навіть агресивнішим.

– Більшість родин, які приїхали до Кам’янця, зазвичай встигли виїхати до активних бойових дій. Але зустрічаються діти із вираженим страхом сирен. Коли лунає сигнал тривоги, ми просимо батьків і дітей пройти в укриття. Якось під час візиту ввімкнулася «Повітряна тривога», і дитина почала змінюватися на очах. Мати розповіла, що не може нікуди вийти, бо тільки вмикається сирена, в її 7-річного сина починається істерика, плач, крик, він чіпляється, як крабчик. І кричить: «Мамо, хутчій в укриття!». Жінка не може переконати дитину в тому, що тут більш-менш спокійно, бо ж приїхали вони звідти, де було небезпечно. І, незважаючи на те, що вже минуло два місяці, дитина заспокоїтися не може.

У такому разі, за словами Лілії Сергіївни, треба, щоб маленький пацієнт опинився якомога далі від психотравмуючої події, мав менше спогадів про пережите. Тоді є ймовірність, що все закінчиться добре, тобто, обійдеться лише гострою стресовою реакцією, а не посттравматичним стресовим розладом. ПТСР важче лікується, потребує постійної роботи з психологом, частково симптоматично-медикаментозної терапії. Цей розлад, якщо його не позбутися, небезпечний тим, що може проявити себе навіть через багато років у ситуаціях, які будуть стресовими. У людини життя може бути спокійним, контрольованим, але в один момент може спрацювати кадр, фраза, побачена чи почута розповідь. Пацієнт сам може навіть не розуміти, що це посттравматичний стресовий синдром, який часто починає проявлятися тривогою, неможливістю адаптуватися на роботі, самореалізуватися, порушується настрій, сон, тобто, симптоми з’являються тривожно-депресивні.

– Є підлітки, які важко перенесли початок війни, – продовжує Лілія Сергіївна. – Це пов’язано з тим, що вони залишили на окупованій території батька, бабусю, дідуся чи інших родичів. У дитини страх за життя близьких і рідних реалізується ОКР, невротичними проявами. Це проявляється порушенням сну, неприємними сновидіннями, зниженням апетиту.
Серед пацієнтів зустрічаються такі, в яких виникає страх повертатися додому. Я бачила багато дітей, переважно це Київська, Чернігівська, Сумська області, яким батьки пропонували повертатися, натомість стикалися з постійними плачами, криками, запитаннями: «А якщо знову будуть обстріли?», «У нас немає машини, чим будемо добиратися?».
І проханнями залишитися в безпеці, тут піти до школи й нікуди не їхати. Тобто, в дітей іде заперечення і страх повертатися, бо те, що бачили і пережили, непокоїть та змушує задуматися, а чи не повторяться жахіття знову.

Але найбільшого удару війна завдала дітям, які вже мали психічні розлади. Їм потрібна фахова і тривала допомога, бо фактично в усіх, хто звертався до спе­ціаліста, відзначається суттєве погіршення стану:

– На прийом прийшла родина з 9-річною дівчинкою з аутизмом. Вони виїжджали з Донеччини, коли над ними літали снаряди, їхнє авто потрапило під обстріл і було пошкоджене. Вони дивом виїхали. Мати розповіла, що донька поводила себе так, як її просили: не агресувала, дивилася в очі, лежала на підлозі, коли була небезпека. Словом, виконувала все, що казали батьки. Коли ж приїхали в спокійну обстановку, повернулася в стан, який був декілька років тому.

МІСІЯ БАТЬКІВ – ЗАЛИШАТИСЯ СПОКІЙНИМИ

Не один рік професійно бореться з дитячими фобіями психолог міського Цент­ру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Віталій ПОЛІЩУК. Нині йому доводиться працювати переважно з дітьми, які приїхали до нас із районів, де ведуться активні бойові дії. Тобто, ці діти не з чуток знають, що таке війна, обстріли, смерть і руйнування. Такі діти активно реагують на сирени, на відміну від маленьких кам’янчан:

Віталій Поліщук– Якось під час спілкування з переселенкою з гарячої точки ввімкнулася сирена.
Дівчина-підліток аж втиснулася в стілець, шукаючи прихистку. Вона розповіла, що в її рідному місті сирени не вмикалися, але завжди «прилітало». І те, що може бути небезпечно, вони бачили по поведінці свого кота.
Для діток із Кам’янця сирена – це лише гучний звук, який не пов’язаний із конкретною небезпекою. У них немає асоціативного зв’язку, що йде звук, і може щось впасти та принести смерть. Вони не пов’язують це ні з чим загрозливим. Спочатку сирена сприймалася як щось цікаве, а пізніше – як подразник. Те, що діти бачать про війну з екранів телевізора чи в інтернеті, для них теж інфор­мація, яка не сприймається. І так триватиме, доки не зіткнуться з таким у реальному житті. Тоді буде інше сприйняття. Але, маємо надію, що в нас відчуття безпеки залишиться до завершення війни.

– Віталію Аркадійовичу, а чи не завдасть сирена шкоди першокласникам, у яких і без того страх перед школою, а тут ще й сирена, і треба бігти в укриття? Це, звісно, в тому разі, коли навчання від­буватиметься очно.

– Якщо в дитини не розхитана нервова сис­тема багатьма збудниками, вона виховується в щасливій сім’ї, де нормальні гармонійні стосунки, то для неї сирена навряд чи стане сильним стресовим чинником. Це більше стосуватиметься дітей, в яких нервова система або слабкого типу, або тривалий час піддавалася стресовим чинникам, скажімо, конфліктам у родині.

– Що має насторожити батьків у поведінці їхніх чад, аби вони зрозуміли, що без сторонньої допомоги не обійтися?

– Батьків має насторожити надмірна нетипова реакція дитини. Треба реагувати на суттєву зміну поведінки або реакцію в дитини. Якщо реакція дитини на різні події не така, яку звикли бачити батьки, це є приводом задуматися. Або батьки самостійно дослі­джують причину такої нетипової реакції, або ж звертаються до спеціалістів. Я впевнений, що батьки, які приділяють належну увагу дітям, не прогавлять такі моменти, помітять ненормальну реакцію для дитини і відреа­гують.

– Як воєнний стан позначився на наших дітях?

– Для дошкільнят це не актуально, хіба що батьки бурхливо реагують на новини, або обговорюють їх між собою надто емоційно.
У такому разі й дитина, спостерігаючи за проявами занепокоєння чи страху в батьків, буде відчувати страхи, що позначиться на нервовій системі.
Учні молодшої школи більш-менш усвідомлюють події. Але і для них батьки є гарантом безпеки. Якщо батьки проявляють спокій, діти достатньо комфортно себе почувають, незважаючи на тривожні новини чи розмови, які чують на вулицях.
Тому для батьків найголовніше – самим зберігати спокій і давати дитині зрозуміти, що вони контролюють ситуацію та, що б не сталося, з усім впораються. Якщо в дитини є прояви страхів, в ідеалі треба спочатку визначити причину. Дуже добре зі страхами працює творчість. Для найменших це можуть бути пальчикові малюнки, для старших – малюнки або складання історій із позитивним кінцем. Також для діток молодшого віку можна програти певну ситуацію з іграшками. Скажімо, дитина боїться темряви. Беремо іграшку, йдемо до кімнати, вмикаємо світло, кажемо, що іграшка – твій захисник, вона тебе оберігає, і не забуваємо про тактильний контакт, частіше обіймаємо дитя. Наші діти мають відчувати, що потрібні батькам. Це особливо важливо для молодшого шкіль­ного віку, бо у цей період вони бояться відторгнення. А в нас, на жаль, часто спосте­рігається типова ситуація, коли батьки сидять у телефонах або займаються своїми справами. І на цьому фоні страхи можуть розвиватися сильніше, ніж на фоні сирен.
До речі, часто бачив ситуацію, коли хлопчик боїться собаки, а батько навмисно веде його на вулицю, де живуть собаки, мовляв, ти – мужик, тож переборюй страх. Але це неправильно, бо для дитини важливо відчувати підтримку батьків у небезпечній ситуації, а така модель поведінки може, навпаки, спровокувати появу нервових станів. Звичайно, тепличні умови теж не потрібно створювати, як і давати зайве навантаження на нервову систему.
Якщо собака вибігла, батько має взяти дитину за руку, заспокоїти, вселити впевненість, що разом подолають будь-що. І такий механізм працює найкраще.
Для підліткового віку теж важлива участь батьків. У цьому віці важливо допомогти, надати підтримку, але подати все так, ніби це підліток зумів зробити сам, заохотити його і похвалити. Якщо ж контакт між батьками і підлітком втрачений, потрібно насамперед працювати над його відновленням.