• ШАНОВНІ КАМ’ЯНЧАНИ!
  • ТЕРМІНОВО ПОТРІБНА ДОПОМОГА!!!

Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

 


   

СЕРЕДА, 28 ЧЕРВНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
20.05.2016

ЗГАДУЮЧИ ВІТАЛІЯ БАБЛЯКА

П’ять років тому, 24 травня 2011 року, не доживши трьох місяців до 60-річчя, відійшов у вічність Віталій БАБЛЯК. Залишилися його публікації на газетних шпальтах, міцно тримається на плаву виплеканий ним «Подолянин», живе пам’ять про прекрасну людину в серцях рідних і близьких, усіх тих, хто з Віталієм Петровичем учився, працював, мав щастя спілкуватися.

«ПІД БРАМОЮ»

Віталій БАБЛЯКПисати спогади про людину, з якою був близько знайомий майже чверть віку, і легко, і важко. Легко, бо є що згадати. Важко, бо хочеться, щоб твої спогади були не просто низкою епізодів, послідовно нанизаних на шампур часу, а зуміли передати і дух тих днів, і дух людини, про яку розповідаєш. Крім того, як і кожен із нас, Віталій Бабляк не був суцільно білим і пухнастим. Тож і в спогадах не варто його робити унікальним ангелом.
Добре відомо, що наші «плюси» є наслідком і продовженням наших «мінусів», як і навпаки. Якби Віталія Бабляка потрібно було охарактеризувати однісіньким словом, то, без­умовно, це слово - Лев. Ним він був і за гороскопом, і в житті: такий же шляхетний до тих, хто визнає чи принаймні не заперечує його сили, і такий же немилосердний до тих, хто спробував стати на його шляху.
Моє знайомство з Віталієм Петровичем почалося восени 1988 року в недавно відкритому кафе «Під Брамою». Не пам’ятаю вже, з чиєї ініціа­тиви (але точно, що знизу, а не з владних верхів) там зібралася творча інтелігенція міста - художники, поети, журналісти та інші креативні особистості. Був серед них і 37-річний журналіст Віталій Бабляк, що працював тоді в газеті «Прапор Жовтня» (нині «Край Кам’янецький»). Був там і я, що в той час трудився інженером-програмістом у проектно-конструкторському бюро й публікував вірші в «Прапорі Жовтня». Ми тоді безпосередньо не спілкувалися, але потім Віталій Петрович згадував вірш, який я прочитав у кафе. Той вірш був на екологічну тематику й починався рядками: «З якимось синім папірцем щоб цяцькавсь я? Кому це треба?» - зітхнув завод і чорним олівцем на цілий день закреслив небо».
Далі притулок для постійних зібрань творчих людей, які згодом об’єдналися в товаристві, яке так і назвали - «Творчість», надав художник Анатолій Лучко, котрий мав майстерню в Старому місті на вулиці Довгій.

МОЯ НЕВЕЛИКА «СВИНЯ»

Невдовзі, 16 лютого 1989 року, «Літературна Україна» опублікувала проекти Програми й Статуту нової організації - Народного Руху України за перебудову. Активні учасники зібрань у майстерні Лучка стали палкими прихильниками Руху. Бабляк якось непомітно відійшов від творчих посиденьок, але, з пізнішої розмови з ним, я довідався, що в нього були наміри стати членом Руху, хоч він і був комуністом, але певні сумніви утримали його від рішучого кроку. До речі, члени КПУ були серед активних місцевих рухівців, як і серед його ініціаторів у Києві. Очевидно, Віталієві Петровичу не вистачило зрозумілого конструктивізму в новітній організації («було багато больненьких», як іронічно висловився він). Натомість Бабляк став гострим критиком рухівських мітингів, що від січня 1990 року проводилися на вулиці Шевченка біля будинку спортивної школи.
Початок 1990 року ознаменувався також виборами як до Верховної Ради Української РСР, так і до місцевих рад. Балотувалися і ми з Бабляком: він до обласної ради, а я - до міської. Цікаво, що суперником Бабляка на окрузі стала його колега по роботі в «Прапорі Жовтня» - журналістка Віра Шпильова, яка проявила себе як активна рухівка.
Я балотувався на одному з трьох округів на Підзамчі, яке повністю входило до того обласного округу, де балотувалися Бабляк і Шпильова. Звісно, я підтримував не комуніста Бабляка, а рухівку Шпильову. Мій метод агітації був доволі простий: зі своїми довіреними особами Степаном Пилипчаком і Володимиром Ткаченком - працівниками проектно-конструкторського бюро, колектив якого висунув мене кандидатом у депутати, я обійшов ледь не усі хати, де мешкали мої виборці, і після розмови з ними залишав їм невеличку пам’ятку з трьома прізвищами - моїми рекомендаціями, за кого голосувати до Верховної, обласної та міської рад. Тож не дивно, що Віра Шпильова на моєму окрузі зібрала непоганий урожай голосів. Так я підклав тоді невеличку «свиню» Віталієві Петровичу: хоч він і вийшов до другого туру, але вирішальну битву програв Вірі Филимонівні.

ЯБЛУКО АНТИКОМУНІСТОВІ

У березні 1990 року я став депутатом, того ж року став виконувати обов’язки голови міськрайонної організації Руху. А Бабляк тим часом паралельно з роботою в «Прапорі Жовтня» став редактором районної молодіжної газети з екстравагантною назвою «ДеМоН», в якій насправді причаїлися три важливі слова - демократія, молодість, незалежність. Восени 1990 року у Віталія Петровича зародилася плідна ідея зіштовхнути лобами на шпальтах нового видання двох антиподів - лідера районних комуністів (тобто, першого секретаря Кам’янець-Подільського райкому КПУ Тараса Муравку) та лідера місцевих рухівців (тоді ним був я). Бабляк зателефонував мені на роботу - і ми втрьох, Віталій Петрович, Тарас Петрович і я, зустрілися в кабінеті першого секретаря райкому.
Бабляк тоді першим із кам’янецьких журналістів став використовувати в роботі круту й дуже зручну новинку - диктофон. Тож мій діалог із Муравкою, який Бабляк уміло спрямовував у потрібне русло, записувався від початку до кінця. Це вже було не традиційне інтерв’ю, а перше в наших краях контрв’ю, як його обізвав Віталій Петрович. Воно з’явилося спочатку в «ДеМоНі», а на початку грудня 1990 року - і в «Прапорі Жовтня», що мав тоді немислимий для наших днів наклад - під 40 тисяч примірників. Згодом Бабляк не раз згадував з усмішкою, як головний комуніст району в своєму кабінеті пригощав мене, антикомуніста, яблуками.

БІЙ НАВКОЛО ПСЕВДОНІМІВ

Якщо Бабляк на початку перебудови перекувався в журналісти з архівіста, то під кінець перебудови аналогічний фокус проробив і я: у журналісти перекувався з програміста і 1 грудня 1990 року став кореспондентом новоствореної газети міської ради «Кам’янець-Подільський вісник». Згодом на його шпальтах я підготував до друку розповідь Сергія Пантюка, нині знаного українського поета, а тоді сільського вчителя в Підпилип’ї, про те, як у жовтні 1990 року в селі місцеві комуністичні верховоди влаштували в клубі «народне» судилище над місцевими рухівцями. Бабляк не забарився на шпальтах компартійного «Прапора Жовтня» гостро проїхатися по публікації у «Віснику». Потім, уже в часи незалежності, ми говорили з Віталієм Петровичем на цю тему - і він погодився, що дещо перегнув палку в тій давній статті. Звісно, і допис Пантюка не в усьому був об’єктивним.
Олег Будзей, Віталій Бабляк. 2005 р.У жовтні 1991 року, не пропрацювавши й року на чолі колективу газети міськради, посаду редактора «Вісника» покинув Іван Покотило, мотивувавши свій вчинок фінансовою та інформаційною блокадою видання з боку засновника, тобто міської влади. Своїм наступником Іван Васильович бачив, як не дивно, мене. Але в мене було обмаль досвіду журналістської роботи, та й бажання тягнути незрозумілу редакторську лямку я не мав жодного.
4 листопада 1991 року редакцію несподівано очолив… Віталій Бабляк. Антикомуністичну газету, яким від початку свого існування вважався «Вісник», очолив колишній комуніст, запеклий критик рухівських акцій. Не всі тоді змогли тверезо оцінити крок голови міськради Михайла Аносова, який у Віталієві Петровичу побачив не минулого критика рухівських дій, а професіонала, що зможе вдихнути нове життя в газету, якій ще і року не виповнилося.
Непросто складалися мої стосунки з новим редактором. Кожен матеріал (а їх бувало й кілька на номер) я підписував своїм прізвищем. А в радянський час у газетах склалася традиція (очевидно, аби засвідчити масовість), що в одному номері підписи під матеріалами не повинні повторюватися. Виникла гостра перепалка між мною і Віталієм Петровичем, але куди я мав діватися від тодішнього принципу редактора: довелося вигадувати різноманітні псевдоніми - Іриненко, Гарах, Ситарчук, Солома тощо. У приватному «Подолянині», на щастя, Віталій Петрович відразу погодився на право журналіста кожен матеріал підписувати своїм прізвищем.

СВОБОДА ЧИ КВАРТИРА?

У квітні 1992 року пост відповідального секретаря «Вісника» несподівано покинув, через якесь непорозуміння, Іван Прокоф’єв. На відповідальному секретареві зав’язана вся внутрішня організація роботи редакції, а також виробничий зв’язок із друкарнею. Віталій Петрович вільну вакансію запропонував мені, пообіцявши всебічну підтримку на перших порах. Відбулося наше серйозне зближення, ми з ініціативи Віталія Петровича перейшли на «ти» та звертання по імені. Тим паче, що я був усього на півтора року молодшим від Віталія.
У мене як депутата міськради народилася ціла серія критичних статей про роботу міської влади та її очільників. Редактор підтримав мене в цьому починанні. Поступово й непомітно газета міської влади стала надто критичною до влади. Навіть не знаю, чи колись і десь був такий прецедент, на який відважився Віталій Бабляк. Він навіть дав добро на розміщення в газеті карикатури на першу посадову особу міста.
Звісно, таке протистояння тривати довго не могло, тож на початку грудня шість провідних журналістів «Вісника» на чолі з Бабляком покинули його, аби творити власну газету - приватний «Подолянин». Причому Віталій Петрович за контрактом мав отримати квартиру від міськвиконкому. Як бачимо, свобода творчості виявилася йому набагато милішою.

У ВІЛЬНОМУ ПЛАВАННІ

Отже, в грудні 1992 року 41-річний Бабляк зробив рішучий крок і з групою однодумців започаткував свою справу - видання приватної газети «Подолянин». Дуже важливо, що Віталієві Петровичу вдалося згуртувати навколо себе людей, які зарекомендували себе творчими особистостями й зуміли проявити не тільки як журналісти. Так, Ігор Романенко - чудовий карикатурист, Олександр Доложевський - умілий організатор і керівник, Михайло Коцюбанський - поет, романтик, мандрівник, Віктор Єрменчук - поет й організатор на ниві мотоболу, а нині поліграфії, автор цих рядків - краєзнавець. Та й ті з тодішнього «Вісника», хто не ризикнув перейти в «Подолянин», теж мають чим похвалитися: Юлія Яворська - нині авторка трьох поетичних збірок, а Віталій Мацько - доктор філологічних наук. Перефразовуючи відомий вислів, можна сказати: скажи, хто тебе оточує, і я скажу, хто ти!
Якщо я як заступник головного редактора й Ігор Романенко як відповідальний секретар практично повністю узяли на себе внутрішню організаційну роботу, то всі зовнішні зв’язки повністю лягли на плечі Бабляка. Так, його контакти з підприємцем Юрієм Шабагою, директором консервного заводу Адамом Яхієвим забезпечили редакцію двома комп’ютерами, директор міської друкарні В’ячеслав Дєвін надав дві кімнати під редакційні потреби, а також можливість друкувати газету в борг.
Сьогодні звично бачити на базарі торговців газетами. А першим висловив думку про це й зумів практично її реалізувати саме Віталій Бабляк. Цікаво, що будь-яку ідею, думку, пропозицію, пораду Віталій Петрович записував на аркушику, кидав його до «дипломата» чи портфеля, а ввечері розбирав і сортував удома денний «улов».
У той період ми з Бабляком нещадно курили (я зумів позбутися цієї звички тільки в лютому 2001 року, а Віталій не розлучався з сигаретою до кінця життя, мотивуючи це високою нервовою напругою редакторської роботи). Якось я залишився в редакції в Старому місті без цигарок, а Віталій ішов на якусь важливу зустріч і пообіцяв купити мені куриво. Зустріч затягнулася й не обійшлася без серйозного чаркування - і все ж головний редактор не забув про свого підлеглого, в якого «пухли вуха», й приніс йому жадану пачку сигарет.
За перший рік існування «Подолянин» добився непоганих результатів: на кінець 1993 року його номер у середу сягав трьох тисяч примірників, а в суботу (з програмою телебачення) - семи тисяч.

КОНФЛІКТНИЙ 1994-й

1994 рік став для нас із Бабляком роком суцільних конфліктів і завершився моїм першим розлученням із редакцією «Подолянина». 14 січня я святкував свій 41-й день народження. В редакцію мене прийшли привітати студенти педінституту - члени приватної літературної студії, яку я вів (серед них добре відомий сьогодні Андрій Бондар). За частуванням винцем і розмовами я якось забув про редакційні справи, а тут, як на біду, вийшов із ладу редакційний комп’ютер. Тож мав цілком заслужену прочуханку від головного редактора.
1994 рік став роком виборів: навесні - до парламенту, а влітку - до місцевих рад. Оскільки народним депутатом України хотів стати директор ПКБ АСУ Василь Ширко, під началом якого я працював у 1982-1990 роках, то мені вдалося домовитися з ним про дарування редакції комп’ютера (звісно, не першої свіжості, але в робочому стані). А на тому комп’ютері була проста, але заманлива гра, яка мене захопила. І хоча я грав у паузах між справами, але Віталія Петровича це стало дратувати (думаю, що цілком справедливо). Разом із тим мені вдавалися яскраві аналітичні статті, присвячені виборчим перегонам, які головний редактор надзвичайно цінував. Згодом він зронив мені характерну фразу: «Олеже, я терпів тобі стільки, скільки не терпів жодній зі своїх дружин» (тоді Бабляк був одружений утретє, але з тією дружиною згодом розлучився й узяв шлюб учетверте).
Перша розв’язка конфлікту сталася в липні 1994 року. Ми, як правило, працювали в суботу. І ось в одну з липневих субот я надумав поїхати на день народження сина в Хмільник, де він перебував на літніх шкільних канікулах. Бабляк же виставив мені ультиматум: якщо ти у свій вихідний суботній день не вийдеш на роботу, то з понеділка позбудешся посади заступника головного редактора. Я поїхав у Хмільник, Бабляк же чесно виконав свою обіцянку, передавши функції заступника Ігореві Романенку, я залишився просто літературним редактором. Утім образи на Віталія Петровича в мене не було: він чесно, по-чоловічому, попередив мене про свою дію - і чесно дотримав свого слова.
Віталій Бабляк похований на Алеї Слави міського цвинтаряВосени 1994 року міська рада оголосила конкурс на заміщення вакантної посади редактора «Кам’янець-Подільського вісника». Несподівано заяву на участь у конкурсі подав і Віталій Бабляк. Навіщо це йому потрібно, мені важко було зрозуміти. Хіба що задовольнити свою амбіцію: взяти моральний реванш за своє звільнення сесією міськради в грудні 1992 року. Чіткого пояснення на моє запитання Віталій Петрович не дав. І тут до мене звернувся депутат міськради, священик, а також мій колишній рухівський колега Віктор Смоляренко з пропозицією теж узяти участь у конкурсі. Якби серед претендентів не було Бабляка, я би на пропозицію отця Віктора не погодився. А так і я подав документи в конкурсну комісію.
Після цього Віталій Бабляк й Ігор Романенко поставили переді мною вимогу: скласти повноваження одного із засновників газети. Я ж вибрав для себе дещо інший варіант: написав заяву про відпустку й звільнення з роботи після її закінчення.
Конкурс я виграв, тож 20 грудня 1994 року очолив колектив редакції «Кам’янець-Подільського вісника». Щоправда, через сім років, 24 жовтня 2001 року, я повернувся в «Подолянин». Почався довгий, дуже рівний, партнерський і надзвичайно плідний етап наших стосунків із Віталієм, але то вже тема для подальшої розповіді про феномен Бабляка.

Олег БУДЗЕЙ.

Повернутись до списку