Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА
ПОНЕДІЛОК, 18 ГРУДНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
19.08.2016

ЗГАДУЮЧИ Віталія БАБЛЯКА

(Початок у «Подолянині» від 20 травня та 3 червня)

ЧОТИРИ ВОЛОДИМИРИ Й ПЕРША НИТОЧКА

Віталій БАБЛЯК

Працюючи від грудня 1994 року редактором «Кам’янець-Подільського вісника», я мав можливість експериментувати, іноді навіть на грані фолу. Однією із спроб вдихнути свіжу струю в часопис стала його структуризація з виділенням чотирьох сторінок в окремий блок під назвою «Так!». Цей блок, який міг би продаватися самостійно, містив найнеобхіднішу для читача інформацію: короткі останні новини, програму телебачення з анонсами фільмів, прогнози - астрологічний і погоди, кросворд, курс валют, безплатні приватні оголошення та рекламу.

Перший двоблоковий «Вісник» побачив світ 6 квітня 1996 року. Від 13 квітня стали з’являтися пізнавальні запитання-завдання. Перша правильна відповідь на кожне з них винагороджувалася призом. Так, 20 квітня з’явилося завдання: «Назвіть період (із точністю до місяця), коли всі чотири найвищі посадові особи кам’янецького регіону мали однакове ім’я. Назвіть також цих осіб та їхні посади». Обіцяним призом була ваза.

Головний редактор «Подолянина» Віталій Бабляк вирішив продемонструвати, що в очолюваній ним газеті добре знають історію міста та району. Зранку в означений умовами конкурсу день у редакції «Вісника» пролунав телефонний дзвінок із редакції «Подолянина». Оскільки озвучена відповідь виявилася правильною, то невдовзі редакція «Подолянина» майже в повному складі завітала в гості до газети міськради. А 27 квітня у «Віснику» з’явилося фото переможців. Знімок зробив фотокореспондент «Подолянина» Віталій Турашев, якого Бабляк зумів переманити з «Вісника» у своє приватне видання. У центрі світлини стояв Віталій Петрович із виграною вазою в руках. Справа та зліва від нього розмістилися Ігор Романенко, Алла Аркадіївна Бабляк (третя дружина Віталія Петровича, яка нині мешкає в Ізраїлі), Олег Соколенко, Ольга Жмудовська, Алла Молєва, Людмила Соколенко, Наталя Ковальчук і Марія Рижкова. 20 років сплинуло з часу цього фото - і ніхто з названих осіб не працює нині в «Подолянині».

А відповідь на непросте завдання була такою: 26 червня 1985 року ІІІ сесія Кам’янець-Подільської міської ради обрала головою виконкому Володимира Крилова. В той час головою райвиконкому був Володимир Яремчук, а першими секретарями: міськкому КПУ - Володимир Козлов, райкому КПУ - Володимир Смирнов. Всевладдя чотирьох Володимирів тривало до смерті Володимира Смирнова 1 квітня 1986 року.

Звісно, головну роль у пошуку точної відповіді зіграв Віталій Бабляк. Фаховий історик і довголітній архівіст, він сприйняв запитання у «Віснику» як виклик і переконливо показав, що є професіоналом. Так, можливо, зав’язалася перша ниточка до мого майбутнього повернення в «Подолянин» як журналіста, що постійно пише на історичну тематику.

Це повернення сталося в жовтні 2001 року. А могло статися на три роки раніше - ще влітку 1998 року.

ВВІЧЛИВА ВІДМОВА

29 березня 1998 року відбувалися чергові вибори до місцевих рад. На посаду міського голови Кам’янця-Подільського було декілька претендентів, але головними конкурентами стали секретар міської ради і виконувач обов’язків міського голови Олександр Мазурчак і перший заступник міського голови Анатолій Нестерук. Кожного з них по черзі я запросив для спілкування з трудовим колективом редакції «Кам’янець-Подільського вісника». Такі зустрічі відбулися. Крім того, 14 січня 1998 року, коли мені виповнилося 45 років, Нестерук особисто привітав мене з днем народження, подарував картину. Під час однієї з цих двох моїх зустрічей у редакції з Анатолієм Макаровичем (не пам’ятаю вже - першої чи другої) він чесно попередив мене: якщо стане міським головою, то я залишуся редактором «Вісника», а якщо переможе його головний конкурент, то позбудуся своєї посади.

Я ж у Нестеруку бачив більше вмілого господарника, а в Мазурчаку - перспективного політика, крім того, вважав, що посада міського голови більше політична, аніж господарська, тож віддавав перевагу Олександрові Володимировичу в його конкуренції з Анатолієм Макаровичем. Тому вирішив голосувати за першого з них. Пам’ятаю, коли 29 березня ми з дружиною йшли на виборчу дільницю на Підзамчі, вона висловила сумнів, чи варто голосувати за Мазурчака, який мене «з’їсть», але я її заспокоїв, що нічого страшного не станеться. Ми обоє проголосували за Олександра Володимировича. Саме він і став міським головою.

Невдовзі з’ясувалося, що Нестерук пророче мене попереджав: Мазурчак розпочав-таки процес мого «поїдання». Це виявилося не таким простим завданням, як спочатку здавалося команді нового очільника міста. Доган у мене не було. До того ж вдалося, завдяки енергії та ініціативності запрошених мною на роботу заступника редактора Миколи Гординчука та завідувача відділу міського життя Валер’яна Баньковського, двічі виграти гранти від Міжнародного фонду «Євразія», за кошти якого 1998 року було обладнано в редакції сучасний комп’ютерний центр. «Кам’янець-Подільський вісник» став одним із чотирьох переможців Всеукраїнського конкурсу на найкраще висвітлення засобами масової інформації діяльності недержавних неприбуткових організацій та розвитку громадянського суспільства в Україні. Свідоцтво про це було вручено мені 26 червня 1998 року в Києві. Водночас двоє співробітників редакції за кошти виграних грантів пройшли закордонне журналістське стажування: Микола Гординчук - у США, а Валер’ян Баньковський - у Голландії. Стався унікальний випадок: одночасно двоє працівників газети з райцентру перебували в закордонному відрядженні. Тож не дивно, що до Дня журналіста, який відзначається 6 червня, обласна влада мала намір відзначити мене як найкращого редактора Хмельницької області, проте одна всюдисуща працівниця «Вісника» завчасно розтрубила про це. Міська влада вчасно вжила заходів, аби такого відзначення не сталося.

Команда Мазурчака зробила хитромудрий хід конем: оскільки я був редактором, а засновані пізніше кам’янецькі газети - «Подолянин», «Фортецю» - очолювали головні редактори, сесія міської ради ухвалила ввести посаду головного редактора і в заснованій нею газеті. Звісно, було оголошено конкурс на заміщення нової посади, створено конкурсну комісію, до якої увійшли всі голови депутатських комісій (серед них і Віталій Бабляк, який тоді був депутатом міськради й очолював одну з її комісій). Безперечно, прокуратура могла би опротестувати такий свавільний підхід міськради до кадрового питання, проте, прозондувавши настрої в цьому органі, я зрозумів: шансів на протест немає.

Цілком очікувано конкурс я з тріском програв: усі, хто з’явився на засідання комісії, проголосували за мого єдиного конкурента - Петра Поліщука, лише один бюлетень виявився свідомо зіпсованим. Очевидно, що це зробив Віталій Бабляк, який з етичних міркувань не забажав втручатися в суперечку двох своїх колег.

Я надумав повернутися в «Подолянин», але коли завітав із таким проханням до Віталія Петровича, він зумів мені дуже ввічливо й витончено відмовити. Мовляв, мені доведеться працювати головним чином із заступником головного редактора, яким тоді був Віктор Єрменчук, тож як він скаже, так і буде. Віктор Петрович сказав мені «ні».

Я залишився працювати у «Віснику» на геть незрозумілій посаді редактора газети при наявності головного редактора. При цьому невдовзі Петро Поліщук створив у штаті редакції нову посаду - заступника головного редактора. Ним став, уявіть собі, Віктор Єрменчук.

Деякий час редакція «Кам’янець-Подільського вісника» мала чудернацьку структуру: головний редактор Петро Поліщук, заступник головного редактора Віктор Єрменчук, редактор (з невідомо якими функціями) Олег Будзей і заступник редактора Микола Гординчук. Звісно, така структура довго не могла втриматися - і 29 січня 1999 року мене звільнили з роботи (оскільки я не погодився на формулювання «за власним бажанням», було знайдено відповідний привід і відповідну статтю).

ЗБЛИЖЕННЯ Й ПОВЕРНЕННЯ

Кажуть, що все, що би не робилося, робиться на краще. Напевно, моя краєзнавча діяльність не розгорнулася би настільки потужно, якби я і далі очолював «Кам’янець-Подільський вісник». Проте саме моя цікавість до минулого краю, яка була ще в зародковому стані, спричинила моє друге зближення з Віталієм Бабляком, а після мого повернення в «Подолянин» саме краєзнавство стало основним у моїй діяльності.

Так виглядала публікація у «Віснику» з колективним портретом «Подолянина»

Ще працюючи редактором «Кам’янець-Подільського вісника», я став збирати та заносити в комп’ютер дані про людей, пов’язаних із містом Кам’янцем-Подільським і Кам’янець-Подільським районом, а також для кожного дня - від 1 січня до 31 грудня - події, що цього дня в різні роки відбувалися в місті та районі. При одній із розмов із видавцем Мирославом Мошаком виникла ідея про випуск на основі цих даних серії книжечок. Тож 2001 року з’явилися послідовно, укладені мною, «Кам’янець у червні», «Кам’янець у липні», «Кам’янець у серпні» та «Кам’янець у вересні» - кожна накладом у 500 примірників. Мали вони відповідно 24, 32, 36 і 20 сторінок. Далі через фінансові проблеми та брак належного менеджменту проект припинився.

Для першого з цих видань - «Кам’янець у червні» - мені потрібна була фотографія Григорія Тонкочеєва, одного з колишніх очільників міста. Я знав, що такий знімок є в редакції «Подолянина», тож звернувся з проханням до Віталія Петровича допомогти мені. Він люб’язно надав мені в користування фото Григорія Андрійовича. Коли я подарував Баблякові примірник «Кам’янця в червні», а з’ява «Кам’янця в липні» засвідчила, що постріл не був одиноким, Віталій Петрович загорівся ідеєю зробити публікацію про ці книжечки. 13 липня 2001 року в «Подолянині» з’явився матеріал Бабляка «Брокгауз із Підзамча», який розповідав про мене та про мою роботу над першими двома довідниками із задуманої серії.

У той час я працював літературним редактором газети «Фортеця». 27 червня 2001 року виповнювалося п’ять років Національному природному паркові «Подільські Товтри». До цього ювілею я задумав велику статтю, але у «Фортеці» забракло місця на її повний варіант (пішла скорочена версія). А ось Віталій Петрович погодився надати мені в «Подолянині» цілу сторінку. Так потихеньку почалися з’являтися мої публікації в «Подолянині».

21 серпня 2001 року Віталій Петрович відзначав піввіковий ювілей. У випуску «Кам’янець у серпні» я подав біографічну довідку про Віталія Петровича. Згодом примірник цієї книжечки я подарував львівським дослідникам історії журналістики - і моя замітка про Віталія Петровича стала основою для статті про нього в одному з випусків довідника «Українська журналістика в іменах».

Над тим, що подарувати Віталієві Петровичу в день 50-річного ювілею, я довго не сушив голови. В часи свого безробіття на позичені гроші я придбав собі «Дванадцять стільців» Ільфа та Петрова, вперше виданих у повному варіанті. Знаючи надзвичайну любов Бабляка до двох класичних сатиричних творів, головним героєм яких є Остап Бендер, я без зайвих роздумів зробив йому такий приємний і несподіваний для нього презент.

Робочі стосунки у редакції «Фортеці» в мене не особливо ладилися, а то й дратували, особливо коли ти уважно вичитуєш матеріал, а в сусідній кімнаті вирує шумне застілля, з якого тобі навіть бутерброда не перепадає. Тож за взаємною згодою сторін я звільнився з посади літературного редактора «Фортеці». При цьому домовленості з Бабляком про мій перехід у «Подолянин» не було. Удруге проситися до нього на роботу я не став би. Утім він сам запропонував мені спеціально під мене створену посаду - редактор відділу пропаганди історії та культури Кам’янеччини. Я, звісно ж, не міг відмовитися від такої заманливої пропозиції. Щоправда, завжди небезпечно брати на роботу людину, яка раніше була керівником. На щастя, амбіцій у мене не було, до того ж Віталій Петрович запропонував мені вільний режим роботи: я можу працювати над своїми матеріалами де завгодно - вдома, в архіві, в бібліотеці, а в редакції маю з’являтися тільки в необхідні моменти: здати статтю, вичитати її, якщо є така потреба, відвідати виробничу нараду в п’ятницю та, звісно, завітати до редакції в день зарплати.

Комфортні умови для роботи, створені Бабляком, запропонована ним рубрика, яку я вів кілька років, - «Ім’я на мапі міста», значною мірою посприяли тому, що в травні 2005 року у львівському видавництві «Світ» вийшла моя 272-сторінкова книжка «Вулицями Кам’янця-Подільського».

Наші стосунки з Віталієм Петровичем упродовж усіх наступних десяти років після мого повернення - аж до його передчасної смерті 24 травня 2011 ро-
ку - були надзвичайно рівними й по-справжньому партнерськими: він розумів мене, я розумів його.

УПРИТУЛ ЗА ФРАНКОМ

Як відомо, Бабляк за фахом був істориком. Я ж, навпаки, здобув математичну освіту. Проте сталося так, що я став усе глибше занурюватися в історичні глибини рідного краю, а Віталія Петровича якось непомітно зачарувала магія чисел. З цифр він з особливим пієтетом ставився до сімки, вважав її щасливою, тому періодично радував співробітників «Подолянина» тим, що підвищував усім зарплату на сім відсотків.

Якось Віталій Петрович повідав мені, що з першою та другою дружинами прожив однаковий термін - із точністю до дня. Тож, звісно, хвилювався, коли цей термін наближався в третьому шлюбі. «Чорний рубіж» він успішно проскочив - і розлучився з третьою дружиною значно пізніше. Четвертий шлюб Віталія Петровича обірвала тільки його смерть.

Видаючи в 1990-1991 роках спочатку молодіжну газету «ДеМоН», а далі діловий часопис «Магістрат», Бабляку ніяк не вдалося здолати рубіж у п’ять номерів. Тому він так хвилювався при підготовці шостого номера «Подолянина». Але 20 січня 1993 року газета з’явилася в кіосках - і Віталій Петрович полегшено зітхнув: Рубікон перейдено! Сьогодні читачі тримають у руках 1357-й номер «Подолянина», який уже шостий рік виходить без Віталія Бабляка за капітанським кермом.

Цей рік ювілейний не тільки для Віталія Бабляка, але й для Івана Франка. Несподівано виявилося достатньо збігів у їхньому житті. Так, обидва народилися в двадцятих числах серпня: Бабляк - 21 серпня 1951 року, Франко - 27 серпня 1856 року. Обидва померли в двадцятих числах травня: Бабляк - 24 травня 2011 року, Франко - 28 травня 1916 року. Обидва не дожили до свого 60-річчя три місяці.

Олег БУДЗЕЙ


Повернутись до списку